Золотий воїн: Смертельне пророцтво

Лоді прокинувся серед лісу. Він не знав, що це за місцина, але якщо дідусь за допомогою оберегу переніс його саме сюди, значить, тут найбезпечніше. Напевно, батько і Севері вирішили, що Лоді краще перемістити у більш віддалене місце, адже знали, що після такої ганебної поразки Джеральдіна дуже розлютиться і найбільший удар нависатиме саме над хлопчиком.

Лоді підвівся й озирнувся. У нього жахливо боліла нога, адже під час бою із темною чаклункою хлопчик невдало ухилився і підвернув її. Втім, найбільше дивувало те, що навкруги була осінь, хоча зараз у Кінгстерберзі двадцять третє серпня. Невже Лоді зараз серед людського світу?!

Маленький маг обережно підвівся і сяк— так зробив перший крок. На диво, нічого не сталося. Другий крок — жодного шереху, третій, четвертий — і за декілька хвилин Лоді впевнено йшов по лісу. Йому було дуже холодно, та хай там як, а він має знайти хоча б якусь їжу.

Хлопчик вже пів години носився по клятому лісі, як навіжений, шукаючи поживу. Втім, жодні спроби не давали бажаного результату. Аж тут, наче сонце серед хмарного неба, з’явилися маленькі хатки — вони виднілися за деревами. Лоді побачив село! Попри втому і біль у нозі, маленький маг помчав туди і дуже тішився, що знайшов людей. Найперше він побачив ринок і, на радість хлопчика, знайшов там їжу. Лоді був настільки голодним, що мало не зомлів від аромату свіженьких булочок. На щастя, власник прилавку відійшов, і Лоді зміг поцупити дві булки з корицею і вишневим варенням. Наступної миті, хлопчик мерщій сховався за розлогим кущем троянд і заходився смакувати свою «нагороду».

«Який дивний смак… У Кінгстерберзі таких цікавих джемів немає…» — подумки дивувався Лоді. Втім, їжа йому сподобалася, тож настрій хлопчика трохи прояснів.

Наївшись, хлопчисько подався на розвідку. Оскільки маленький маг не знав цієї місцевості, Лоді вирішив податися уперед. Вулиця виглядала доволі красиво та затишно: навколо були жовтогарячі та червоні дерева, подекуди вигулькували різнобарвні хатки. Хлопчику подобалося село, навіть попри те, що опинився тут не з власної волі.

Аж раптом біля старої білої хати хлопчисько побачив цікавий блискучий предмет. Лоді підійшов і уважно розгледів дивну річ зблизька. Виявляється, це був маленький золотий ножик, який своєю формою нагадував золоту рибку. Хлопчик узяв його в руки і розгорнув. Хай як дивно, але кинджал був гострий, напевно, хтось загубив його, коли проходив повз цей будинок.

— Гей, хлопчиську, ану, забирайся звідси геть! І більше ні ногою до священної хати! Геть уже молодь знахабніла!

Лоді обернувся і несподівано побачив незнайомого чоловіка років сорока п’яти. Незнайомець мав гарне світле волосся й карі очі, одягнутий був просто, напевно, власник однієї з крамничок.

Кілька хвилин, Лоді обурено вдивлявся у обличчя чоловіка, проте побачивши загрозливий погляд незнайомця, хлопчик мерщій схопив ніж і побіг геть.

Ще й досі набурмосений Лоді дістався околиці села. Маленький маг примітив, що місцевість доволі красива — багато дерев та різнобарвних кущиків, посеред ділянки розмістилося озеро з гарною бірюзовою водою, на якому плавало більше десятка цікавих птахів. Не стримавшись, Лоді обережно занурив долоню в озеро.

Деякий час хлопчик захоплено роздивлявся невеликих рибок у воді, аж раптом хтось сильно схопив його за волосся і безцеремонно відтягнув від озера. Лоді скривився від болю і хотів було вирватися, проте його наче стиснули сталевими лещатами. Втім, за кілька митей хлопчик зміг відштовхнути нападника і повалити його на землю. На диво, це була дівчина. Виглядала вона років на шістнадцять, мала довге чорне і хвилясте волосся, а також сірі очі. Одягнена була незнайомка у штани і білу лляну сорочку — дивний одяг, як для дівчини.

Лоді одразу ж відпустив чорняву. Та обтрусилася від пилюки і гнівно вигукнула:

— Ти що геть очманів?! Хочеш, щоб твоя долоня стала обідом для Гострозубиків?

— Я тут уперше, тому не знаю ніяких озер із Гострозубиками! — роздратовано відказав Лоді.

— То навіщо пхати руки у невідь-що? — вигнула брову дівчина. — Чому ти не подумав про небезпеку?

— Вибач, звісно, проте я не очікував небезпеки від невеликого озерця з милими пташками! — у відповідь кинув Лоді і схрестив руки на грудях.

— Гаразд, як тебе звати, хлопче? — вже спокійніше запитала дівчина.

— Так одразу і сказав! І взагалі, ти схопила мене за волосся, а це було дуже неприємно! Чому не можна було узяти за руку?

— Ну, добре, вибач мені! Я не хотіла зробити тобі боляче, — одразу проказала та, розуміючи, що з малим хлопчиськом краще не сперечатися.

— Ага, звісно! Хапання за волосся це ж зовсім не боляче!

— І все ж, яке твоє ім’я? — повторила запитання незнайомка.

— Лодіус Вільямс, — сухо відповів той.

— А звідки ти? — насторожено і навіть розгублено запитала дівчинка.

— Я з Кінгстербергу. Втім, ти все одно не знатимеш цієї місцевості, тож могла і не запитувати, — відповів Лоді і враз усвідомив, що краще було б, аби він промовчав.

— Твоя правда, ніколи не чула про… Кінгстерберг. І як же тебе занесло у наші краї? — запитала дівчина, вимовивши слово «наші» з помітною гіркотою у голосі.

— Це вже тебе не стосується! І взагалі, чому ти до мене причепилася? Яка різниця? — уже кип’ятився Лоді.

— Тихіше, охолонь, малий, — усміхнулася дівчина і поклала руку на плече хлопчиська.

— А як тебе звати? — вдавано байдуже запитав маленький маг, у той же час відчуваючи дивну симпатію до незнайомки.

— Нюель Мюред, — кинула дівчина.

— Чудове ім’я. Воно досить… чарівне? — усміхнувся Лоді.

— Дякую, — з помітною привітністю відповіла Нюель, а потім доповнила: — Будь обережним, Лодіусе, тут може статися будь— що і навіть більше.

— Добре, дякую… — здивовано відказав Лоді.

Потім таємнича Нюель пішла. Хлопчик ще декілька митей тупився туди, куди подалася Ню, проте згодом отямився і також поплентався своєю дорогою.

Роздивившись усе село, Лоді вирушив на пошуки місця, де він міг би переночувати. На холодній осінній землі маленький маг аж ніяк не хотів спати. Хлопчик подумав, що можна накидати листя, щоб було не так холодно і хоча б трішки м’якше, однак і воно було сирим та мокрим. Словом, ліс йому остаточно не підходив.

Думаючи про це, Лоді повернувся до ринкової площі. Маленький маг знову помітив там багато старих, але доволі гарних будинків і крамничок. Аж раптом у його поле зоре потрапила споруда, яка вирізнялася серед усіх своїми великими розмірами і яскравим кольором. Лоді підбіг ближче і, хай як дивно, побачив напис «Готель». Трохи повагавшись, хлопчисько зайшов, однак щойно він оглянув будинок зсередини, його настрій одразу погіршився. У готелі було холодно і неприємно. Темний інтер’єр, що заповнював простір, додавав ще більше мороку і незатишності.

Втім, Лоді сподівався на те, що хоча б люди у цьому закладі будуть привітніші. Наступної миті, маленький маг підійшов до стійки адміністратора і побачив там товстого чоловіка, що безсоромно курив сигару і з насолодою пив з кухля пиво.

— Здрастуйте, чи можете ви мені допомогти? — запитав Лоді, весело усміхаючись.

Чоловік скептично поглянув на візитера, ліниво поставив кухоль і, навіть не діставши сигари з рота, відповів:

— І чим же мені вам допомогти, юний джентльмене?

— Я б хотів у вас тут переночувати, чи можна зняти номер?

— Ха— ха, напевно, хлопчина не знає, що в цьому готелі уже давно ніхто не ночував, — скептично відповіла напівп’яна жінка з кумедним капелюшком у вигляді лілії.

— Я просто вперше у селі і лише сьогодні про нього дізнався, але якщо вже так, то я, напевно, піду, — сказав Лоді, який хотів уже накивати звідси п’ятами. Зненацька його зупинив незнайомий чоловік з великим келихом вина:

— Хлопче, якщо ти вже прийшов, то залишайся, ми тебе тут добре пригостимо і ти зможеш тут пожити… деякий час.

— Знаєте, я краще на землі посплю, ніж тут у вас, — відказав Лоді й уже хотів було тікати, але хтось міцно його обійняв за плечі й посадив на стілець.

— Дайте мені спокій! — вигукнув Лоді.

— Тепер ти просто так звідси не виберешся, мій хлопчику. Тепер ти в полоні, — сказав товстий чоловік з сигарою, хижо посміхаючись, — віддавай золото, малий, інакше тобі добряче наб’ють пику, хе-хе!

— Відпустіть його! — пролунав чийсь сталевий голос.

Усі обернулися до дверей. Лоді цим скористався і підбіг до свого рятівника. На диво, маленький мандрівник побачив того самого чоловіка з красивим світлим волоссям і карими очима.

— Ох, наш Валентин-захистин знову врятував нерозсудливого парубка! — єхидно зауважила жінка в капелюшку і невдоволено скривилася.

Чоловік, не реагуючи на дошкульні слова, виштовхнув Лоді на вулицю і зачинив двері.

— Я бачу тебе другий раз за день, і ти вдруге мало не попадаєш у якусь халепу! Та що тут казати, мале й зелене, нічого не знає! — гнівно проказав Валентин, нахилившись до хлопчика.

— Вибачте, але я тільки сьогодні потрапив сюди і нічогісінько не знаю про це дурне село, — гнівно відповів Лоді.

— Не смій казати так про це місце, — застережливо дивлячись на хлопчика, промовив чоловік. — Навіщо було пхатися у це звалище, хлопче?

— Мені ніде ночувати, аж тут я побачив будівлю з написом «Готель» і одразу ж подався туди. І ось… — пояснив Лоді.

— Ясно, — роздратовано зітхнув Валентин, проте хлопчик помітив у його очах легкий відтінок жалю й співчуття. — Як тебе звати?

— Лодіус Вільямс, — опустивши голову, відповів той.

Чоловік здивовано зиркнув на хлопчика і уважно пронизав його своїм глибоким поглядом.

— Щось не так, пане Валентине? — ввічливо перепитав Лоді.

— Та ні, не зважай… — ніби у забутті, проказав русявий. — Знаєш, що? Якщо така справа, то можеш деякий час пожити у мене.

— Справді?! — здивувався Лоді і за мить радісно доповнив: — Дякую вам, пане Валенто! Щиро вам дякую!

— Валенто? — вигнув брову чоловік.

— Ну… Скорочення від ім’я «Валентин», хіба ні? — трохи почервонів Лоді, — Втім, якщо вас це образило, то вибачте…

— Не переймайся, Лоді, — усміхнувся Валентин. — Отже, о дев’ятій годині вечора я чекатиму тебе біля Блакиті — озера на головній площі. Якщо хочеш, можеш побути біля мого прилавку, той самий, де ти вкрав дві мої булки.

— Добре, дякую вам! — покрившись густим рум’янцем, проказав Лоді. — Але я, напевно прогуляюся селом…

— Як хочеш, тільки не запізнись на дев’яту.

Затим хлопчик помчав геть уздовж осінніх дерев та хаток. Валентину сподобався хлопчисько — вихований та добрий, хоча трохи неслухняний. Він дуже нагадував одну, дуже знайому йому людину…