Золотий воїн: Смертельне пророцтво

Лоді знову прокинувся під ранок. Було дуже холодно, та ще й ішов дощ, який за кілька годин уже добряче йому набрид. Хлопчик був виснажений, та у серці ще досі не згасла надія на те, що скоро він опиниться вдома. Ох, ну навіщо батько відправив його сюди? Напевно вважає його ще слабким, не готовим до битви… Прокляття! Та Джеральдіна все одно знайшла його! І мало не вбила своїми Вогняними жезлами! А Лоді, до речі, не розгубився і викликав надпотужний щит… Ну чому його вважають якимось безпомічним малюком?!

«Ну нічого, тату, я тобі доведу, — раз у раз повторював Лоді, — доведу, що є справжнім воїном!»

Хлопчик сперся спиною об товсте дерево і оглянув уже знайому йому місцину. У лісі було тихо, лише краплі дзвеніли, омиваючи різнобарвні листочки на деревах. Лоді вирішив, що йому потрібно десь заховатися від зливи, тому пішов шукати більш розлоге дерево із щільною кроною.

Так він проходив хвилин з двадцять, а коли нарешті знайшов красиве і барвисте дерево, під яким можна було сховатися, злива різко вщухла. Лоді невдоволено щось пробурмотів, та все ж пішов до того дерева і сів біля нього.

Згодом настав світанок. Схід сонця наразі був єдиною втіхою для мандрівника. Він захоплено дивився на диво природи і милувався красивим різнобарвним небом. Сонце на тлі кольорового небосхилу скидалося на жовтогарячу квітку, що за ніч проросла на обрії. Коли воно повністю освітило ліс, Лоді, перепочивши, знову подався на пошуки.

Маленький маг заглядав на кожну галявину і в найнепомітніші куточки лісу, та все було марно. Згодом він забрів на якусь ділянку лісу, де було багато білих грибів.

«Якщо тут так багато грибів, значить, можна розпалити вогнище і нарешті поїсти!», — радісно подумав Лоді.

Але і це йому не вдалося, тому що після дощу усі гілки й трісочки промокли, тож багаття з них розвести було неможливо. Лоді спробував видобути вогонь магією, але це також не допомогло — на цей раз заклинання не діяли і ліс не підкорявся чаклунству.

Засмучений, Лоді знову подався у ліс. Аж раптом, хлопчик, що вже втратив надію, почув якісь голоси. У них Лоді впізнав звичайних… людей? Його щастю не було меж! Наступної миті, Лоді схопився і мерщій побіг у сторону звуків. Хлопчик мчав щодуху і сподівався, що це буде його спасінням.

Коли голоси були вже зовсім близько, Лоді прислухався:

— …Ну а потім він на мене настрибнув, але я зміг ухилитися і втік. Отака історія, — почувся перший голос.

Скоріше за все, це був хлопець років шістнадцяти.

— Ну ти даєш! Ти ж міг загинути! — сказав голос уже більш старший.

— Ну тату, зате ти не будеш думати, що я ні на що не здатний, — усміхнувся незнайомий хлопчина.

Лоді зрозумів, що це батько і син, тому тепер він не боявся і сміливо рушив у їхню сторону.

— Я перепрошую… — почав Лоді.

— Господи! Як ти сюди потрапив! — перелякано скрикнув парубок.

У нього було красиве каштанове волосся й веселі блакитні очі. Він дуже нагадав Лоді свого батька, тільки малого і з синім поглядом.

— Вибач, я не хотів тебе злякати, просто…

— Ти хто такий? — запитав чоловік років сорока.

Він також мав блакитні очі, але волосся уже сиве, невеликі зморшки надавали йому більш суворого й грізного вигляду.

— Мене звати Лоді. Я заблукав у лісі й уже більше тижня живу без їжі. А воду п’ю лише дощову… Аж раптом почув голоси й одразу побіг до вас.

— Як ти взагалі тиждень прожив у цьому лісі? — досі ще перелякано запитав хлопець.

— Якось вийшло… — невпевнено відповів Лоді.

— Чи можемо ми тобі довіряти? — підозріливо запитав чоловік.

— Ну… це вам уже вирішувати, але єдине, що мені потрібно — це їжа і нормальна вода.

— Цікавий ти, хлопче. Ну добре, сідай до Льва, а я поки що принесу м’ясо і чай.

Від слів «м’ясо та чай» у Лоді аж запаморочилося у голові.

— Гей, твої очі… вони щойно змінили колір! — скрикнув Лев.

— Та ні, тобі здалося. Такі ж самі зелено— сірі, — похмуро відповів Лоді і відвів погляд.

— Та ну…

— Так!

— Гаразд…Ну то як тебе аж сюди занесло?

— Це складно пояснити, бо я взагалі не з цього села, — проказав хлопчисько.

— Тоді, як ти забрів аж сюди? — допитувався парубок.

— Я шукаю дорогу додому, тому й дійшов аж до цієї галявини, — засмучено сказав Лоді.

— А скільки тобі років? — знову запитав хлопчина.

— Тринадцять, — сухо і неприязно відповів Лоді, бо Лев своїми запитаннями почав його уже трішки дратувати.

— Серйозно? А виглядаєш років на десять, — знову усміхнувся співрозмовник.

Хоча загалом хлопчику Лев сподобався: він був веселим і дружелюбним, майже таким, як і Лоді.

Тут уже й підійшов батько з доволі великими шматками смаженого м’яса та трьома чашками чаю на підносі. Лоді ніколи в житті так не радів звичайній їжі, як зараз. Коли вони втрьох почали снідати, чоловік чомусь зацікавлено дивився на Лоді, але тому було все одно — хлопчисько був настільки голодний, що не помічав нічого, окрім смачної соковитої курки.

Аж тут у голові Лоді з’явилася чудова думка про те, що, напевно, ці люди добре вивчили ліс і можуть знати, де ж те озеро!

— А ви добре знаєте цей ліс? — наче байдуже запитав Лоді, доївши.

— О, звісно, я тут із самого дитинства, — відповів йому чоловік.

— А чи не могли б ви сказати, де тут озеро? — знову запитав мандрівник.

— Озеро? Ти про річку Нумб, яка уже давно стала болотом? — здивовано запитав батько.

— Ні, я саме про озеро, хіба його тут немає?

— На жаль, про озеро я нічого не чув… — задумливо сказав батько Льва.

Лоді похнюпився. Та все ж втрачати йому було нічого, тому маленький маг вирішив пробувати усі можливі варіанти дістатися додому. Звісно, це було малоймовірно, але озеро могло ховатися біля старої річки, яка уже давно поцвіла. Якщо тут побували Вогняні Жезли, то озеро біля болота геть не скидалося на божевільну думку.

— А чи не можете ви мені показати, де та річка? — з надією запитав Лоді.

— Тут недалеко. Спочатку ідеш прямо, а потім побачиш велику галявину з жовтими деревами, далі завертаєш ліворуч — і вона перед твоїми очима.

— О, дякую! Ви мені дуже допомогли! Обов’язково колись відплачу! — поспіхом відказав Лоді й підвівся. Затим хлопчик перелив чай у фляжку і, ще раз подякувавши, помчав назад у хащі.

— Гей, Лоді, зажди! — почувся голос, але хлопчик їх уже не чув.

— Ох і дивний цей Лоді… — сказав сивий чоловік.