Золотий воїн: Смертельне пророцтво

Ніч. Лоді сидів біля моря, думаючи про своє. Маленький чарівник мав дуже стомлений вигляд, та це й не дивно: переживши таку пригоду, кожен був би знесилений. Та попри втому він був щасливим, що повернувся в рідний Кінгстерберг. Лоді дуже хотілося піти додому, однак він не наважувався це зробити. Звісно, йому дуже кортіло побачити рідних, свій дім, навіть таку дрібничку, як улюблений чай «Вибух» і шоколадний кекс. Але щось його зупиняло. Наче якась невидима сила тримала його тут і не давала зробити навіть найменший крок. Може, це почуття провини і сорому від скоєного? А може, це образа на батька, через недовіру у його сили? Та ні перше, ні друге не відповідало його думкам.

Остаточно заплутавшись у собі, Лоді опустив голову на коліна і заплющив очі.

— Привіт.

Несподівано хлопчик почув із-за спини чийсь голос і, стрімко обернувшись, побачив Нюель. У Лоді мало не відпала щелепа від здивування. Зараз дівчина виглядала навіть жахливіше, ніж він: змучене та бліде обличчя, ніби пронизане глибоким сумом, темні очі Нюель наче благали про допомогу, а брудний і обідраний одяг робив її ще більш безпомічною та жалюгідною.

Лоді повільно підвівся й співчутливо обійняв дівчинку. Це виглядало трохи дивно, адже сам він був навіть нижчий ніж Нюель, проте зараз хлопчика це не хвилювало. Він раптом відчув якесь душевне тепло поруч з нею, невідоме йому до цього часу відчуття. Але хай там що, він був щасливий, що нарешті побачив Ню живою, хоч і не дуже здоровою.

— Ти не уявляєш, який я радий тебе бачити, Нюель. Я дуже шкодую, що не зміг врятувати тебе, — пошепки промовив Лоді.

— Будь ласка, Лоді, забери мене від матері. Вона жахлива й безжалісна, вона не відчуває навіть найменшої крихти любові, — так само пошепки сказала Ню.

— Що?.. Матері? Ти хочеш сказати, що Джеральдіна твоя… мама?! — сторопівши, перепитав Лоді.

Нюель похмуро опустила очі, не дивлячись на хлопчиська. Так вони промовчали декілька секунд, але Лоді перервав паузу і знову запитав:

— Тоді чому ти була так далеко від дому? — Лоді злегка відсторонив Нюель від себе.

— Я не можу зараз усе розповісти, у мене обмаль часу. Я сказала Джеральдіні, що впустила одну річ із вікна, і вона дозволила її підібрати, давши на це лише дві хвилини. Я хотіла просто попередити тебе, що темна чаклунка зараз дуже розгнівана й люта. Бережися, Лоді, тому що скоро може настати вирішальна битва магів…

— Яка зворушлива драма! — почувся із-за спини жіночий голос.

Лоді з Ню рвучко обернулися і побачили володарку Сталевого замку — Джеральдіну. Нюель із жахом дивилася на матір, помалу відходячи від Лоді. Розлючена жінка пронизала її гнівним поглядом і промовила:

— Ти негідниця мала! Я знала, що ти хочеш мене обдурити, невдячне дівчисько!

Сказавши це, жінка швидко підійшла до бідолашної дівчинки і уже замахнулася, щоб дати їй ляпаса, та Лоді завадив їй, перехопивши руку на льоту.

— Не смій її бити! — гнівно закричав він.

— О, бачу, ви зблизилися протягом цих днів. А я думаю, чого ж це Нюель так сильно переживає за тебе! — хижо усміхаючись, відповіла чаклунка.

— Тебе це не стосується, Джеральдіно! — знову вигукнув Лоді, все ще не відпускаючи її руку.

Вони злостиво дивилися один на одного, і Лоді навіть не помітив, як послабив хватку. Джеральдіна, скориставшись цим, звільнила свою руку і штовхнула маленького мага у воду. Лоді упав у море й сильно вдарився головою об каміння. Він хотів підвестися, але перед очима все попливло, й хлопчик не зміг піднятися. Знову скориставшись моментом, Джеральдіна схопила його за горло і, нахилившись до нещасного супротивника, просичала:

— Ніколи більше не смій суперечити мені!

Джеральдіна ще сильніше стиснула шию Лоді, він уже геть не міг дихати. Нюель, впавши на пісок, тихенько плакала, кидаючи погляд на них, точніше на Лоді. Маленький маг думав, що зараз помре від руки Джеральдіни, але, схоже, доля вирішила інакше. Хтось тихо підкрався ззаду і відштовхнув Джеральдіну — вона також упала в море. Лоді полегшено вдихнув повітря і сперся на лікті. Раптом, обернувшись, Лоді побачив… батька у білому бріллені й плащі. Севері та Валентин були трохи далі — вони вели за собою величезну армію чаклунів — бійців у білих брілленах і з мечами в руках.

Лоді здивовано подивився на армію, і йому навіть стало дивно, що Старше Коло Магів має таке величезне військо. Втім, наступної миті маленький чарівник знову повернувся до Джуліана і подивився на нього одночасно і радісно, і з соромом. Батько це помітив і лагідно усміхнувся, одним рухом поставив сина на ноги та пригорнув до себе, міцно обійнявши. Лоді притулив обличчя до його грудей і прикрив очі. По його щоці текла сльоза. Хлопчисько не знав, чи від радості він плаче, чи від суму. Джуліан ласкаво поцілував його у маківку і тихо промовив:

— Ти не уявляєш, як я за тебе хвилювався, Лоді, ти не уявляєш, як я переживав. Я ж казав тобі не йти…

— Вибач, тату, пробач мені за все. Тепер я визнаю свою провину і глибоко шкодую про скоєне, — так само пошепки сказав Лоді.

— Гаразд, зараз не час. Послухай, синку, ти маєш зібрати усі свої сили і битися. Саме зараз настав вирішальний бій. Скоро ми дізнаємося вибір долі та хто буде керувати магічним світом надалі, — він лагідно взяв його обличчя у свої руки і пронизав його ясно-зеленим поглядом.

— Бийся, Лоді, і не здавайся.

Хлопчик ошелешено дивився на нього своїми трохи сльозливими очима. Батько, останній раз глянувши на нього, підштовхнув до поля бою. Він побачив розгнівану Джеральдіну, а поряд із нею Нюель, яка, схоже, ледве стримувалася, щоб не розплакатися. Лоді один раз зловив її погляд, але дівчина одразу ж відвела очі. Ще він побачив, що позаду Джеральдіни також стояла армія, але у чорних брілленах і з вогняними жезлами.

Усе виглядало фантастично. Здавалося, що це якась незвичайна картина, намальована чарівним пензлем. Ніби чорна й біла сторони змагалися між собою поглядами, а посеред поля стояв безневинний хлопчик, якому зараз доведеться битися проти найсильнішої темної чаклунки. Джеральдіна з високо піднятою головою наближалася до Золотого воїна, а той у відповідь також ступив крок до неї. Спочатку нічого не відбувалося, вони злостиво споглядали одне на одного. Аж тут він помітив, що Джеральдіна повільно піднімала руку до верху. Лоді спочатку нічого не розумів, але коли її долоня повністю піднялася вверх, темна армія рушила вперед з вогняними жезлами і стрімко атакувала армію Старшого Кола Магів.

Бій між злом і добром був епічним. Люди запекло билися і стікали кров’ю, Лоді бачив загиблі тіла мужніх та сміливих воїнів, він бачив, як вони віддають життя за свою країну Кінгстерберг. Точилася жахлива війна, а Лоді з Джеральдіною так і дивилися один на одного, не роблячи жодних дій.

Маленький маг помітив, що Нюель також була у чорному бріллені, але билася за світлу сторону. Здалеку вона виглядала маленькою чорною цяточкою в білому морі. Напевно, в Сталевому замку вона почувалася так само: добра серед усіх злих монстрів.

Через якийсь час поле було вкрите чорними й білими тілами. Залишилися лише кілька чорних бійців з Джеральдіною, Старше Коло Магів зі своїми воїнами та Нюель. Лоді побачив, що у Валентина була поранена нога, а у Севері в крові була ліва рука. Батько, на щастя, відбувся лише незначними ранами на обличчі та долонях. Лоді знову обернувся до своєї суперниці — та уже стояла з величезним чорним мечем. Вона була у темно— фіолетовому жіночому бріллені. Лоді також не відставав і дістав свого меча — меншого, але білого кольору з яскравими смарагдами.

— Я вичікувала цього моменту багато років і не хочу, щоб усі мої старання пішли нанівець, — голосно заявила жінка.

— Невже боїшся померти, Джеральдіно? — усміхнувшись, запитав Лоді.

— Страшенно боюся!

Сказавши це, Джеральдіна замахнулася своїм мечем на Лоді, і той ледве встиг ухилитися. Джуліан, коли це побачив, інстинктивно подався на допомогу своєму сину, але Севері зупинив його: мовляв, він має перемогти її сам. Старше Коло Магів тим часом почало добивати чорних воїнів…

Бій був пекельним. Темний і Золотий воїни з ненавистю атакували один одного і били з шаленою люттю. Бій тривав довго. Аж раптом Джеральдіна, яка уже ледь трималася на ногах, здійняла руки угору й створила надзвичайно сильну піщану бурю. На своєму шляху вона змітала дерева та кущі. На щастя, Лоді встиг начаклувати червоний щит і повільно, через силу наближався до Джеральдіни, що хижо усміхалася. Вона і далі чаклувала, й піщана буря перетворилася на цілий град блискавок, які розтрощили щит Лоді на друзки. Джеральдіна зловісно засміялася, але Лоді зміг ухилитися від блискавок. Він хотів було знову схопити меча, але на тому місці, де кинув його, зброї не було — вона лежала в руках Темного воїна.

Лоді безнадійно скрикнув, та згадав, що у нього в кишені дещо лежить, саме воно зможе йому допомогти. Забуваючи ухилятися від блискавок, хлопець метнувся до злої чаклунки. Нічого не підозрюючи, Джеральдіна зневажливо дивилася на нього, а Лоді, який підійшов упритул до Темного воїна, пронизав їй живіт… маленьким золотим кинджалом— рибкою.

І враз усе припинилося. Джеральдіна із жахом глянула на Лоді.

— Ти малий і підлий мерзотник... — промовила Джеральдіна, а потім мертвою упала додолу.

Маленький воїн непорушно стояв і просто дивився на закривавлене тіло злої чаклунки. Через деякий час Лоді також опустився на пісок і, взявши «золоту рибку», прошепотів:

— Смертельне пророцтво здійснилося, і тепер ти нікому не зможеш завдати болю та… — але Лоді не встиг договорити — остання градова блискавка поцілила йому прямо у плече, й він непритомним упав на змочений кров’ю пісок.

Батько стрімко підбіг і упав біля нього на коліна. Одразу ж перевірив пульс — на щастя, серце Лоді билося.

Джуліан полегшено видихнув і, усміхаючись від радості, обійняв сина. До них підійшли Севері й Валентин і також оглянули хлопчика. Наступної миті Джуліан дбайливо взяв сина на руки і, промовивши закляття, разом з іншими воїнами перемістився додому. Нюель так і лишилася на березі моря, воїни напевно навіть не помітили її.

З’явившись у кімнаті хлопчика, Джуліан обережно поклав свого сина на ліжко, а потім тихо проказав:

— Ти молодчина, Лоді, найсміливіший хлопчик, якого я тільки бачив. Я тобою дуже пишаюся.

Навіть уві сні Лоді відчував радість, адже небезпечна пригода у лісі й жахливі страждання закінчилися. Лодіус Вільямс нарешті відчув справжній душевний спокій.