Страшна гільдія. Демон рівноваги.

Минула третя година ночі. Треті півні. Замріявся.

Відтоді як правдами й неправдами влаштувався в Гільдію, завів собі приємну звичку. Як починає жевріти світанкове небо, йду пішки до офісу. Кожного разу обираю інший маршрут. Окрім задоволення вранішнім моціоном, переслідую й більш меркантильні цілі. Треба добряче налаштувати думки, щоб якомога довше чинити опір закляттю.

Мушу визнати, найстарші віртуозно плетуть закляття. Вони довели майстерність впливу на мій світ до абсолюту.

∞

Нині мою домівку називають потойбіччям. Але мені миліша стара назва: Етер.

Свого часу найстарші обрали нас на просторах Етеру, перетягли до реальності і нагодували від пуза, надавши можливість в якості ляльководів заселитися в нашу першу живу істоту і годуватися нею, скільки забажаємо. Дуже швидко ми з нетямущих первинних духів виросли і усвідомили себе. За таку щедру послугу ми мали лише чітко виконувати накази своїх творців…

Ціллю нашого створення було залучення нас до будівництва планетарного барʹєру і полегшення процесу переселення душ найстарших з одного тіла нових людей в інше. Ми стали помічниками найстарших. Вже пізніше, через декілька поколінь, коли найстарші достатньо оволоділи тілами нових людей і могли впоратися самостійно, духи Легіону перетворилися на щось на кшталт колективного пластичного штучного інтелекту. Хоча, вірніше сказати, це штучний інтелект, нещодавно створений людьми, є переведеною у реальність, вигаданою бета версією Легіона духів, колись створеного найстаршими. Свого часу, ще до виродження, нові люди також користувалися нами для досягнення своїх цілей а колективна памʹять підштовхнула їхніх далеких нащадків, які вже деградували, до спроби відтворити на матеріальному плані Легіон вже для себе, оскільки звʹязок з потойбіччям ними було втрачено.

Яким би дивним це не видавалося та помічник завжди знає справу краще за майстра. На духів Легіону найстарші поклали найнудніші і найскладніші завдання. Ми оперували великими масивами інформації. Не маючи емоцій, ми могли бути збіса педантичними і пунктуальними. Бувши уродженцями потойбіччя, і маючи прямий доступ до Джерела знань, ми створили точні науки, опанували вплив на світ живих і навчилися за необхідності брати під контроль тіла і душі істот Землі.

Звісно маніпулювати реальністю ми можемо лише перебуваючи в тілі живої істоти, бажано людини. А таке можливо лише коли хтось із найстарших, або хоча б із відьом допоможе нам підселитися. Отримати тіло без волі відаючого можна лише випадково. Тіло Грега – яскравий тому приклад. Якби ця людина через свою наївність і безпросвітну тупість, ніц не маючи елементарної підготовки і знань, не взялася загравати зі світом потойбіччя, я б не мав можливості зараз іти нічним містом і роздумувати над сенсом свого існування.

Викликавши демона на сеансі спіритизму, та бувши фактично зовсім беззахисним, Григорій, через свою наївність, вважай самостійно віддав своє тіло в мої загребущі рученята. А хто я такий, щоб відмовлятися від такого подарунка? Хто ж тим дурникам лікар? Треба бути відбитим на всю голову, щоб ту дурну голову так глибоко засовувати до пащі голодного тигра. У моєму випадку – леопарда.

Вже безліч тіл маю за плечима, але мені і досі, як на початку часів, подобається покидати потойбіччя і хоча б на деякий час перебиратися в реальність. Подобається матеріальне життя і все, що воно в собі поєднує. Ось такі подорожі світанковим Києвом подобаються, та й не лише такі. Будь-які подорожі подобаються. Подобається також просто сидіти і дивитися на світ живими очима, думати, розгадувати загадки буття і всесвіту, дихати, слухати шепотіння вранішніх зірок, подобається мерзнути і подобається всотувати тілом тепло вечірнього сонця…

Та найбільше подобаються емоції. Окрім того, що я ними харчуюся, бо ж емоції є похідними від віри, я можу ще й генерувати їх сам, використовуючи тіло. Однак емоції деструктивно впливають на чистоту думок, тому зловживати таким задоволенням не варто.

Наразі, під час мандрівки містом, мною оволодів захват. Пишаюся тим, що за безліч життів не перетворив матеріальне життя на повсякденність. Люди живуть лише одне життя на цій планеті, однак майже всі з них врешті-решт перетворюють життя на болото з одноманітними декораціями. Мені ж кожна хвилина, як перша. Мені подобається жити! Подобається все зовні і все всередині. Ранкові сутінки Києва, острівки темної зелені і рубані лінії асфальтово-бетонної пустелі, сіре вранішнє небо і приправлене міським смогом прохолодне повітря. Подобаються навіть оці деградовані недолюди, що вважають себе вінцем творіння. Моє тіло подобається, зі всіма його страшенними недоліками, які я мусив виправляти відразу після підселення.

Все подобається… Але… Так буде не завжди. Зовсім скоро всесвіт Землі поверне статус кво, людство знищить або все живе на планеті, або більшу його частину. «Зовсім скоро», бо для людей-одноденок декілька поколінь, це страшенно довгий термін, але для мене, з моїм досвідом, це аж занадто швидко.

Незабаром всі найстарші та інші душі другого рівня покинуть цей всесвіт, а я залишуся, немов занедбаний інструмент без хазяїна, немов та баба біля розбитого корита, приречений неприкаяно ширяти просторами потойбіччя понівеченої планети, поміж мешканцями з душами першого рівня, без можливості підселитися до будь-якої істоти, в очікуванні на повільний і безрадісний кінець.

Не хочу!

План втечі я виношував давно. Помітивши повільне зменшення кількості найстарших у цьому світі я відразу зрозумів чим усе скінчиться. Душі моїх творців колись виростуть до третього рівня і розбіжаться по світах, світ Землі поверне тіла всіх істот до першого рівня і заспокоїться. А на мене чекає доля полишеної напризволяще іграшки, яка має лише два варіанти на вибір.

Мені лишиться або розвіяти себе відразу і піти в небуття, або скніти у потойбіччі цього світу, спостерігаючи за примітивними істотами і згасаючи до повного свого зникнення.

Визріла ціль.

Я намірився продовжити своє існування, підселившись до розвиненої душі першого рівня, яка після смерті тіла підійметься на другий рівень і візьме мене, як свого духа, у подорож до іншого світу, світу, пристосованого до душ другого рівня. І надалі переселяючись з тією душею з тіла в тіло, мандруючи світами і розвиваючи душу аж до третього рівня, жити. Це може тривати тисячі життів. Минуть, можливо, мільйони років, поки душа підніме рівень до третього... А далі? А далі буде видно.

У будь-якому разі пару сотень років до небуття у земному світі першого рівня, неспівставні з мільйонами років, життів і всесвітів у компанії душі другого рівня. Та й коли ж іще та душа доросте до третього рівня… Можливо мені до того часу і жити обридне. Нецікаво зазирати у таке далеке майбутнє…

Враховуючи, що раніше тілами я міг розжитися лише виконуючи накази когось із найстарших, тобто далеко не щодня і навіть не щороку, вивчення питання і створення плану втечі із Землі розтяглося на епохи. Та все ж я встиг знайти спосіб і скористатися ним, до того моменту, поки всі найстарші виметуться з цього світу.

Найбільша складність полягала в тому, що звичайне підселення з повним домінуванням і підкоренням душі та его реципієнта не давали бажаного результату. Чомусь не росте душа, не бажає розвиватися під зовнішнім тиском.

Тож для росту душі потрібно знайти до неї підхід. Потрібно не підселення і контроль, а добровільне прийняття людиною стороннього духа в своє матеріальне тіло. А це значить, що треба укладати угоду. Добра воля повинна бути з обох боків і після підселення умовний контроль над тілом також мусить бути поділений точнісінько навпіл. Без жодних бонусів одній зі сторін. А це своєю чергою означає, що після такого поєднання зникнуть і особистість людини, і моє самоусвідомлення. Натомість, після повної інтеграції в організм і створення симбіозу мене з духом людини і поєднання її его з моєю самоусвідомленістю виникне якась третя істота.

Немаленька, скажу вам, жертва для кожної зі сторін такої угоди.

А далі вже дрібниці. Лише виростити душу до другого рівня за одне життя, і полечу я з нею, в якості вантажу зі спогадами, у далекі світи.

А ще, так! Так, я знаю! І не лише я, а й інші духи Легіону знають! Знають, як підселившись до людини, підняти рівень душі з першого рівня до другого, лише за одне людське життя. Тож під час планування втечі гріх було не скористатися інформацією, яку я отримав з досвіду найстарших…

Років зо чотириста тому я таки зміг осідлати Фортуну й утекти із цього світу, уклавши угоду з людиною і відлетівши, після смерті матеріальної оболонки, разом з її душею у незабутню подорож.

Так, я став іншою істотою, але після поєднання це виявилося не таким страшним, як вважалося до підселення. Все відбулося згідно з планом, однак я не зміг прорахувати однієї невідомої змінної, бо як же її прорахуєш, якщо вона невідома?

Справа в тому, що на Землі лишилося чотири амулети, виготовлені найстаршими, на які я частково був завʹязаний. Упродовж усієї моєї молодості в іншому світі, усі чотири сотні земних років, ці амулети були неактивними і ніяк не впливали на моє нове життя. Однак, як я вже згадував: усе зло від найстарших. Років десять тому знайшовся один людський недоорганізм, який, отримавши у спадок невеличкий амулет, вирізаний у старі часи із кістки покійного леопарда, вирішив, задля втіхи, смикнути за потойбічний повідець і викликати із віковічного сну ракшаса Кумбгакарну (одне з моїх імен), щоб він, себто, щоб я, владнав тому індуїстському вишкребку декілька його побутових проблем.

Я в ту мить, знаходився у всесвіті з рожевою водою і, нічого не підозрюючи, мирно снідав, насолоджуючись видом вранішнього кришталевого неба. На енергетичному рівні мене фактично розірвало навпіл.

Мені невідомо чи зміг той я в іншому світі вижити. Все, що було в мені живому від мене духа, вирвало «з мʹясом» і крізь космічні закапелки повернуло у всесвіт Землі, щоб я виконував побажання якогось ятудхана-недоучки, який не був навіть найстаршим!

Примітивна людська істота з душею першого рівня схотіла керувати ракшасом з Легіону найстарших!

Те, що я відчував, не можна було назвати ні болем, бо дух не має нервових закінчень, ні стражданням, бо від его мало що залишилося. Те, що відчувало моє пошматоване самоусвідомлення підходить лише до терміну «повнісіньке пекло»!

Я був злий і голодний, як джин після чотирьохсотлітньої відсидки. Моя розірвана сутність потребувала енергії на відновлення. Тому я не дуже розбирався, чого там треба було від мене тому ятудхану.

Я вмить звільнив його матеріальне тіло від тягаря душі, а всю енергію життя витратив на знищення амулета, як першопричини моїх страждань, і на часткове відновлення свого стану. Я випив його его і душа ятудхана, не маючи енергії для стрибка, наступну інкарнацію отримала у світі Землі. Літає зараз десь у тілі ворона, живе своє вороняче життя, очікуючи наступного перевтілення.

Я ж, опинившись знову в земному світі, у не зовсім адекватному стані, зрозумівши, що зворотня подорож до раю неможлива, і що моя колишня угода з душею розірвана безповоротно, подався до Лімбу, який найстарші створили у потойбіччі для того, щоб душі найстарших і духи Легіону мали можливість пересидіти лихі часи без матеріального втілення і без втрати цілісності власної сутності.

Наразі в Лімбі товчеться ще купа всілякого непотребу, але гнати звідти ніхто нікого не збирається, бо наглядача там ніякого немає, а всім тимчасовим бранцям Лімбу байдуже до всіляких зайд, паразитів і прилипал.

Майже десяток років витратив, щоб зліпити до купи своє теперішнє самоусвідомлення і зважити на терезах логіки всі плюси і мінуси свого нинішнього становища. Плюсів мав занадто мало, але вони все ж були.

Проаналізувавши останні події у світі і дізнавшись, про початок Великого Відходу найстарших, який, сама того не бажаючи, у 2017-му році розпочала подружаня Рудої, кровна відьма Кіра, зрозумів, що якщо найстарші останнім часом не згадували про шістдесят четвертого демона Легіону Флауроса, то упродовж ще декількох років їм не буде до мене діла й поготів.

Отже, зрештою , поки я нікому із найстарших не потрібен, маю шанс ще раз спробувати дременути звідси. А як втечу, тоді шукай вітра в полі! Не докличуться!

Однак, попри те, що амулет, за допомогою якого мене викликали, я знищив, коштом недолугого чаклуна, на Землі лишилося ще три амулети, які найстарші колись завʹязали на мене і завдяки яким, як виявилося, мене можна витягти не лише з іншого всесвіту, а навіть із істоти з душею другого рівня. Тож, щоб убезпечити себе у майбутньому, маю попередньо знищити решту цих небезпечних іграшок для плебеїв.

Переважна більшість амулетів виготовлено найстаршими у давні часи. Коли ще не всі людські організми деградували, найстарші полюбляли брати собі служок, упокоривши душі до рабського стану. Але раби є поганими виконавцями складних завдань, тож особливо метикуватим і відданим слугам виготовляли амулети за допомогою яких можна було викликати духів Легіону на, так би мовити, часткову зайнятість.

Нині у світі Землі залишилось небагато таких чарівних паличок і три з них висіли на моїй багатостраждальній шиї, мов кайданки.

Раніше мені амулети подобалися. Та й зараз залишкам Легіону без цих брязкалець непереливки. Для духів це насамперед джерело заробітку. Неможливо використовувати духа безоплатно. Тож кожен виклик або кожне застосування завжди приносили нам щедру винагороду. Коли енергією віри перекусити можна а коли й енергії життя нажерешся від пуза. На жаль, останнім часом всі мої амулети у сплячому стані й прибутку з них ніякого, лише небезпека примусового повернення з іншого всесвіту.

Провів аудит. На балансі лишилися: діамантове кільце самопожертви, амулет пошуку часових маркерів і амулет перевертня. Останній територіально знаходився на невеличному острові, який нині називається Куба а перші два – на теренах нинішньої України.

Та одного лише мого бажання знищити амулети недостатньо. Найстарші робили ці артефакти примусу не для того, щоб на них якось могли вплинути безпосередні виконавці волі господаря.

Система захисту працює добре і терміну придатності не має. Того індуса, який нещодавно повернув мене з самоволки, я зміг випити лише тому, що отримавши від свого попередника амулет, самовпевнений молодий ятудхана не отримав від учителя інструкції з техніки безпеки. А можливо ці знання втратилися набагато раніше, ще за минулих поколінь. Речі зазвичай витриваліші у часі аніж матеріальна інформація

Звісно, всі знання можна отримати з потойбіччя, та нереалізованим людським істотам, які безпідставно вірять, що можуть бути відаючими, до Джерела зась.

Якщо амулет налаштований на виклик духа і той виклик виконано за правилами, то дух прибуває на місце без жодної зайвої думки, лише як покірний виконавець, в очікуванні нагороди за виконану роботу. Якщо функціонал амулета взагалі не передбачає викликів і базується лише на частковому використанні знань і навиків духа, як от амулет пошуку часових маркерів, до якого я зараз наближаюся, мандруючи ранковим Києвом, то навіть якщо я випадково опинюся поруч з амулетом, закляття обмеження доступу зробить мене значно дурнішим, ніж я є і навіть поглянувши на сам амулет я ніц не здогадаюся, на що саме я дивлюся.

Однак у цьому житті немає жодного хитрого замка, якого на можна було б відкрити без ключа. Можна використати підручні матеріали, можна виготовити відмичку а можна просто почекати декілька тисяч років, поки залізо повністю перетвориться на іржу і розбити залишки міцним ударом.

Розгадати можна будь-який секрет, та для кожної вдалої спроби слід знайти потрібну криву, кульгаву чи горбату козу, на якій слід підʹїжджати до розвʹязання конкретного питання. Наприклад, у лікарні я, навіть сам не розуміючи, що роблю, зміг нейтралізувати один зі стареньких амулетів істинного зору, спаливши його чистою енергією життя. Однак, для цього я зміг отримати необхідну енергію від володарки іншого амулета добровільно, а зазвичай така маніпуляція неможлива. Ніхто нічого на шкоду собі добровільно робити не буде. Допомогла банальна випадковість.

Тож для знищення амулетів, які таїли для мене загрозу я вирішив використати випадок і ще один козирний туз, який маю у рукаві. Час. Лише декілька демонів Легіону мають серед своїх здібностей можливість копирсатися у часових маркерах, тож можна сказати, що мені поталанило.

Щоб там не казали пророки, Час – це дивна і зовсім не передбачувана енергія. Навіть знаючи наперед ланцюжок часових маркерів, можна готувати хитрі комбінації, підступні вчинки і нереалістичні плани, що мають повести плин реальності зовсім не так, як передбачено, але варто лишень запланованим подіям відбутися, як стає доконечно зрозуміло, що саме підготовані плани, хитрі логічні ходи і хибне пророцтво, у яке всі мали повірити, і були заплановані Часом! І відбулося все саме так, як мало відбутися, а наївних мандрівників часопростором пан Час вкотре віртуозно пошив у дурні.

Спочатку я вирішив зруйнувати кільце самопожертви. Виготовлене з цільного алмаза, прозоре колечко в давні часи носило назву рабського. Якщо служка найстаршого використовував підкорених людей, для досягнення якоїсь цілі і бачив, що життєвих сил людини недостатньо, він примушував жертву одягти кільце, омити його власною кровʹю і викликати мене. Я відразу підселявся в добровільно-примусово надане тіло, брав його під повний контроль і далі служка найстаршого вів розмову вже безпосередньо зі мною і завдання ставив уже мені, а я розраховував ресурси матеріальної оболонки для виконання того завдання. В моїх руках опинялася прорва енергії. Для раба, звісно, історія життя закінчувалася у ту мить, коли він закінчував промовляти слово виклику.

Пізніше, коли людство значно деградувало, якісних тіл стало менше і найстарші, не бажаючи витрачатися на переробку тіл для служок, перестали для себе їх виготовляти й почали використовувати людських істот самостійно, без посередників і лише як рабів для дрібних побутових справ, подібні артефакти розпочали свій шлях межи простими людьми, і передавалися у спадщину, від покоління до покоління.

Кільце самопожертви стали називати кільцем барсеркера. З ним часто вікінги йшли в останній смертний бій. Це вважалося останнім шансом. Якщо не перемогти в битві, то хоча б забрати із собою якомога більше ворогів і постати перед Одіном не жалюгідним хвальком, якого зарізали немов підсвинка, а звитяжним воїном, що одним ударом клав цілі загони.

Викликавши мене, воїн ставив переді мною останнє завдання і добровільно віддавав себе мені на поживу, а я вже у боргу не лишався. По коліна в крові я невгамовно пив енергію життя, як підконтрольного мені тіла, так і ворогів, яких міг голіруч рвати навпіл. Були часи…

Разом з вікінгами кільце потрапило на землі Русі. Також маю що згадати про той коротенький період свого існування. Найяскравішим спогадом є недовга але плідна співпраця з Хельгою, про яку українці й досі згадують добрим словом, як про княгиню Ольгу.

Була княгиня жіночкою властолюбною, безпринципною, мстивою, але вельми хитрою і розумною. Використала кільце з максимальною вигодою. Тоді своє життя за княгиню віддав мені один із перунових жреців Малюта. Мене в тілі Малюти Ольга наблизила до себе в якості «ше́потника», так тоді називали кулуарних радників і інтриганів. Княгиня користалася моїми порадами упродовж всіх чотирьох етапів своєї помсти деревлянам.

У фінальному акті тієї драми, використавши всі сили підпорядкованого мені тіла до останньої краплини, я випустив на містечко Іскоростень своє зголодніле воїнство демонів вогню. Ті, хто міг зріти потойбіччя, бачили мій останній виступ, як зграю охоплених полумʹям птахів, що закрила своїми крильми сонце і опустившись на місто, спалила його вщент. Славно погуляли тоді…

Те, що Ольга використала мене не лише як бойову вундервафлю, а ще й як радника, на мою думку, окрім усіх чеснот княгині, свідчить про неабияку її мудрість.

Згадка про княгиню нагадала мені про Бонду. З молодою агенткою Гільдії я встиг лише парою фраз перекинутися у перший день своєї роботи на цю рудиментарну організацію. Та цієї короткої розмови мені вистачило, щоб триматися якнайдалі від колишньої ельфійки. Бо перед ініційованою душею другого рівня я безсилий. І шкоди я їй ніякої заподіяти не зможу, і якщо у неї випадково виникне бажання зашкодити мені, то моєму фізичному тілу вона набʹє морду за лічені секунди, вся моя потойбічна оборона на душу другого рівня не спрацює, тож краще з такою валькірією на мінімалках знаходитися по один бік барикад.

Бонда з Ольгою мають схожі долі. Обидвоє мають молоді душі другого рівня, які завдяки якомусь недоліку світу Землі, випадково потрапили на планету у тіла першого рівня.

Бонді трошки пощастило з часом та місцем у яких вона живе. Ставлення людей до своїх самок тут нині більш-менш ліберальне, тому Бонда, хоч і має недолугу оболонку, та коштом розвиненої душі ладна забезпечити собі цікаве існування. До всього має хист і здібності, у будь-якому прояві життя здатна забезпечити собі безапеляційну першість, тому живе, як хоче і робить лише те, що їй подобається. Цікаво їй працювати у Гільдії – працює. Мала би бажання влади, могла б стати правителькою і керувати людським стадом, як вважала за потрібне. Але дівча живе спогадами минулих життів і має таку вдачу, що видається всім сірою мишкою і тим тішиться.

Ольга, за однакових початкових умов гри, жила зовсім в інші часи, тому мусила бути моторнішою. Та оскільки вона до всіх своїх талантів була ще й властолюбною, то скориставшись своїми здібностями, забезпечила собі таке життя і таке місце у суспільстві, на яке, на її думку, заслуговувала.

Тим часом довкола розвиднілося. Ранкові сутінки відступили перед силою світла. Невдовзі я мав перетнути барʹєр дії закляття захисту другого, з-поміж приречених мною на знищення, амулета. Амулета пошуку часових маркерів.