Страшна гільдія. Демон рівноваги.

20. ФЛАУРОС: Трах-тібідох!

До конференц-залу ми з Малим зайшли дійсно в останні секунди відведеного терміну. Столи в приміщенні стояли, мов парти у школі. Руда розсадила кожного із трьох своїх підлеглих окремо одне від одного, чим Фіма був особливо невдоволений. Поглянувши на нас з Малим, мовчки вказала на вільні місця.

Бонда, Фіма і Клен синхронно зиркнули в наш бік. В їхніх поглядах читалося очікування чергового срачу́ Малого з Рудою. І польовий агент не примусив себе чекати:

– Мій найнижчий уклін тому, хто у цьому дому́! А наперед усього вам, пані Ру́да! – перекрутивши наголоси у цитаті класика на польський манір, розпочав мій самопроголошений наставник, – Хотів висловити незмірну повагу до вашого панівного стану у цій установі… Тимчасового, хочу наголосити, стану, хоча не будемо про сумне, бо за все свого часу матимете розплачуватися. За безсовісний шовінізм у використанні службового становища, за ментальну диктатуру у головах підлеглих… Невже, пані нешановна начальнице, ви не розумієте, що оцими своїми телепатичними повідомленнями про майбутні події, втручаєтеся в інтимну зону людей, які зовсім не налаштовані на подібну інтимність?

Руда спочатку щось спробувала вставити у словесний фонтан Малого, але швидко зрозуміла, що краще обрати тактику очікування і вже потім, коли агента трішечки попустить, шляхом шаленого контрнаступу, розбити ворога вщент. Вона поставила руки в боки, і ледь нахиливши голову та скептично піднявши ліву брову, налаштувалася перетерпіти перший шквал стихії. Тим часом Малий упіймав хвилю натхнення і, здається, заодно з невеличким черговим сраче́м, таки вирішив і своєї обіцянки дотриматися:

– А Гільдія, це вам не гурток «Умілі ручки»! Тут неможливо не виконати розпорядження начальства. Тут від начальства не сховаєшся! І вам, пані, про це добре відомо! Отже, ви просто взяли цілий відділ Гільдії у рабство і безсоромно його використовуєте! А у той же час, окрім вашої диктаторської волі існують і інші закони, якими керується добросовісна громада. У підлеглих існують свої проблеми, на які наша начальниця геть чхати хтіла. Існують завдання, які всі ми маємо виконувати! Існує технологічний процес, якого присутні тут добросовісні робітники мають дотримуватися! Існує кодекс корпоративної етики, за яким ми маємо жити. Розумієте? Не за вашими егоїстичними забаганками, а за кодексом! Не знаєте, що це таке? То я зараз продемонструю!

Проголошуючи свою промову, Малий з виглядом ментора, звертаючись одночасно до всіх присутніх, почав поволі обходити Руду по колу. Та ж, вважаючи, що обертатися за своїм опонентом, то є нижчим за її гідність, продовжувала похмуро дивитися вперед, і оскільки я був єдиним обʹєктом, який ще лишався у полі її зору, то на мене вона і спрямувала поглядом все те роздратування, яке, немов у потужному акумуляторі, накопичувалося в її маленькому тілі, упродовж монологу Малого. Я здогадувався, що зараз, у рамках кодексу корпоративної етики Малий схоче відрекомендувати мене Рудій і вже з десяток разів пожалів, що вирішив обрати свого наставника посередником у такій делікатній справі. Можу тепер на сто відсотків гарантувати, що начальниця, хоча й тимчасова, під три чорти витурить мене з Гільдії. Можливо і Малого також не пожаліє, але краще я від того не почувався. Однак, розуміючи, що втручатися зараз у битву титанів, це остання справа, я мовчки стояв, і знітившись під поглядом Рудої, подумки, заступ за заступом, у своїй уяві прикидав свіжою земелькою свою сиротливу могилу на цвинтарі колишніх агентів Гільдії.

Малий продовжував:

– Гарне начальство повинно піклуватися про своїх підлеглих і знати їх. Знати, розумієте? Вже півтора тижня минуло, а наша тимчасова начальниця не сподобилася офіційно познайомитися зі стажерами, яких особисто наказала привести у Гільдію. Добре, що в нашій установі ще лишилися люди, які досі добросовісно виконуються свої обов’язки й при цьому не вважають за потрібне залазити іншим у голови! Тож хоча б я буду дотримуватися кодексу і врешті відрекомендую людину, яка, не побоюсь цього слова, має більше натхнення до роботи ніж навіть я. Цей хлопчина, маючи лише потойбічний зір, вирішив присвятити себе опануванню найнебезпечнішої професії у світі. Він не злякався впливу потойбіччя й усіх його потвор разом узятих і з першого ж дня з головою занурився у важку роботу польового агента!

От паяц клятий! Він же порушує всі правила корпоративної етики й на додачу ще й дурку́є, розхвалюючи підлеглого перед начальством, коли має робити навпаки! Та у нього з пащі можна дистилят сарказму у склянку збирати, мов отруту з гадюки. Однак, цей потік показних гіперболізованих лестощів вже не спинити:

– Я мав за честь працювати з ним у полі й маю відзначити його стресостійкість і бажання нести людям добро і щастя! Тож маю тобі Руда відрекомендувати нашого нового агента Грега! І ти, Грегу, знайомся, це Руда, наша тимчасова небесна кара…

Кр-р-рак! Реальність луснула, неначе скресла крига на Дніпрі. Забриніли шибки, звідусіль полинув глухий хрускіт і глибинний гуркіт стривоженого потойбіччя. Первинні духи зчинили хурделицю, за якою потемніло сонячне світло.

Я навіть трохи скучив за проявами сили найстарших. Навряд чи хтось з нині живих людей міг спостерігати подібне.

Зруйнувалося закляття охорони амулета пошуку часових маркерів. Це закляття накладалося на весь час існування артефакта, а це тисячі років. Рівень сили й уміння найстаршого, який це робив, були відповідними. А звідси й кількість звільненої енергії віри.

Нас з Рудою перестало морочити, ми зітхнули з полегшенням і тверезим поглядом подивилися на оточення. На відміну від відьми й решти присутніх я був готовий до падіння пелени. Бачив і відчував подібне неодноразово. Та лише зараз я сам, без нагляду найстарших, був ініціатором такої події.

Відразу почав аналізувати ситуацію і планувати подальшу поведінку. Тепер мав враховувати й усіх присутніх, бо не лише Руда побачила світ без прикрас. Всі присутні побачили не лише відьму без людського маскування а й мою глибинну сутність у всій красі. З Рудої злетіла її личина, а з мене всі мої барʹєри сприйняття.

Навіть Фіма, хлопець без здібностей, побачив! Здивовано вирячився на Руду, яку, без її офісного зовнішнього вигляду, можливо, ніколи й не бачив.

Загалом мої очікування були позитивними. Люди тут зібралися з досвідом, в Гільдії задіяні, прояви потойбіччя бачать регулярно, а це вам не волам хвости крутити. Ну, виявиться, що з ними не Грег кілька днів працював, а демон у людській поставі. Ну, поговоримо, заспокоїмо, а далі вже можна буде й до розмови з Рудою перейти. Пригадалися слова якогось розумника, що найкраща угода та, яка несе прибуток всім зацікавленим. Руда мені трошки допоможе, я – їй. Спрацюємося. Та події, чомусь, рушили зовсім не тим шляхом, який я для них спланував.

Коли всі присутні, надивившись на Руду без личини, перевели погляди на мене, замість здивування, у всіх без винятку, в очах запалав тваринний страх.

Дивно. Чому вони такі налякані? Вони ж повинні знати…

– Всі мені за спину! Це Пігмаліон! – заволала дурним голосом Руда і штовхнула відкритими долонями повітря позаду себе, ніби відштовхнулася від невидимої стіни.

Загуркотіло. Всі столи, стільці, стенди, канцелярське приладдя, з гуркотом відкинуло до дальнього кутка залу і зібрало у велику купу. Всіх присутніх живих, що потрапили в зону дії закляття, невидима сила прихопила також. Десь між меблями виднілися тіла Бонди й Клен. Особливо мені запамʹятався переляканий погляд Фіми, якого письмовим столом притисло до стіни.

Далі Руда, ніби виконуючи заздалегідь підготовану програму дій, скоромовкою наказала:

– Бу́льку! Скриню!

Біля ноги відьми зʹявився офісний домовичок і встановив на підлогу добренну скриньку для біжутерії із запопадливо відкинутою кришкою. Зі скриньки палахкотіло потойбічне полумʹя сили. Там лежала ціла купа, під за́вʹязку накачаних силою віри, амулетів, і Руда одним рухом, не дивлячись, присіла і засунула ліву руку в скриньку.

Малий у ту мить знаходився ліворуч від своєї начальниці. Той погром, який влаштувала позаду себе відьма, його не зачепив. Мій наставник зреагував миттєво. Все ж не кожен може працювати в Гільдії польовим агентом. Професіонал. Ма́цнув щось у себе на шиї, вихопив з-під пахви пістолет і, крутнувшись та спрямувавши зброю у мій бік, заступив собою Руду:

– Стояти-боятися, сміття потойбічне!

Ого! Рішучий і сміливий. І не лячно йому побачити мене у всій потойбічній красі. І про сварку з Рудою миттю забувся. Вже захищає її, ніби свою власність. Має вигляд агента номер сім… з двома сталевими нуликами попереду. На моє щастя весь арсенал Малого міг лише подряпати моє фізичне тіло. Та саме тілом я поки що не міг жертвувати, бо мав незакінчені справи.

Тож миттю накинув на себе захисний екран первинних духів, на кшталт того, який щойно використала Руда для переміщення живих і неживих предметів, лиш в сотні разів потужніший, і прискорив метаболізм у тілі. Думки також прискорилися. З мого погляду події в реальності значно сповільнилися, але це не було результатом порушення плину часу. Це всього лише я почав набагато швидше думати. Прискорене сприйняття у минулому часто рятувало мої числе́ні тіла від смерті. Є час зрозуміти, що відбувається і що з цим робити.

Та події також прискорилися. Руда вигукнула:

– Малий! Відійшов к бісовій мамі! Кому сказано?!

Відьма сіпнула вільною рукою, ніби набридливу муху відігнала. Малого, мов ганчірку відкинуло в дальній куток до решти безвинно потерпілих. Добряче жбурнула. Он де, як головою об край столу приклався… Схоже Малому все… Капці… Ось так, живе людина, нікому аж надто великої шкоди не робить, і тут – бац! То не там стоїш, то не те робиш…

Однак Руда щось геть дурне витворяє. Навіщо?

Відьма, не помічаючи результатів свого вчинку, випростала руку в мій бік і почала засипати мене руйнівними закляттями. Звісно, це на її думку, закляття мали бути руйнівними. З мого боку ця війна в мініатюрі мала вигляд істерики маленької дівчинки в дитячому садку, яка вхопивши іграшкову лопатку кидалася в дорослого піском.

– Ірино, заспокойся, сядьмо, випиймо кави, побалакаємо… Я ж…

Але повідомити про свої мирні наміри я не встиг.

– Малий!!! – це Бонда помітила відсутність ознак життя у колеги.

Лише цього мені зараз не вистачало! А як образиться?

Точно. Гупнуло, тріснуло й із купи офісного начиння врізнобіч полетіли шматки меблів і погнута фурнітура.

– Ах ти ж вишкребок потойбічний!!!

З епіцентру меблевого вибуху витягуючи на ходу свої сріблені ножі, мов куля вискочила Бонда.

Занадто швидко рухається. Аж завидки беруть, як вона ефектно з недолугим земним тілом вправляється. Тільки одне мені не зрозуміло, чому ельфійка спрямувала свій палкий і підозріло мстивий погляд у мій бік? Невже вона подумала, що це я Малим жбурлявся? Я ж тут взагалі ні до чого!

Але думати потрібно ще швидше. Бо мій захисний барʹєр, проти якого безсилі закляття Рудої, ні на мить не стримає володарку душі другого рівня. Тож Бонда зараз дістанеться моєї тушки і вже з мого тіла повисмикує усі ознаки життя…

А чи буде Бонда шинкувати моє тіло, якщо воно вже буде без ознак життя? Не буде ж Бонда глумитися над беззахисним трупом? Чи буде? Головне, щоб відразу не взялася скальп знімати.

Отже, встигну, бо наші з Рудою перемовини вкрай необхідно довести до потрібного результату. Тож перенесімося з нею у більш інтимний простір. Без зайвих проявів неконтрольованої агресії.

Сказано – зроблено! Зробив крок у потойбіччя. Висмикнувши Руду з її матеріального тіла і взявши із собою, переніс нас у локацію, яку здавна використовували для дослідження поведінки людей уві сні.