Страшна гільдія. Демон рівноваги.

Спершу я узявся за кільце самопожертви, бо, згідно з його функціоналом, передбачався виклик і я міг отримати у користування тіло. Без матеріальної оболонки важко впливати на реальність, та й плани на майбутнє будувати краще за келихом доброго вина, ніж у холодній порожнечі Лімбу.

Спочатку я взявся за вибудову ланцюжка часових маркерів. Кільце знаходилося у старого Панкрата і стало зрозуміло, що він лише хранитель і його ніяк не умовити зробити виклик на крові. Та я не переймався. Завжди існує альтернатива невдалому варіанту, якщо є час ту альтернативу знайти у часовому потоці, тож я трошки змінив вектор. Впливати на людські організми з Лімбу важко, та я ж не мішки тягав, а як істинний демон потихеньку, здаля нашіптував на вухо правильні думки і наміри. Ці недолугі люди, тупенькі і слухняні, як вівці. Куди їм скажеш, туди і йдуть.

Я почав планувати спочатку зміну володаря артефакта, далі – створення життєвої ситуації, щоб змусити нову хазяйку зробити виклик, але частковий, бо мене не влаштовувало отримати тіло у повну покору. Я хотів відразу підселитися без примусу і не брати під контроль живу ляльку, а інтегруватися в істоту, щоб готувати душу до подолання другого рівня розвитку і до звільнення мене з цього світу.

Так, я такий. Хочу відразу і рибку зʹїсти і чайові отримати.

Інна чудово виконала відведену їй роль. Втративши свідомість вона не змогла повністю сказати слово виклику. Я зміг бути присутнім поруч і надалі виступити не зажерливим месником і господарем тіла а другом-рятівником нещасної жертви, щоб з часом умовити дівчину свідомо викликати мене через кільце, впустити до себе у ролі доброго і пухнастого підселенця, і жити зі мною у горі й радощах, до кінця своїх днів.

Таким чином мене з Лімба перетягли у світ Землі. У мене зʹявилася можливість не тягнути з Лімбу мацаки впливу для контролю піддослідних, а робити це зблизька.

Та лікарі, з якогось дива, ввели покалічену дівчину у штучну кому і відібрали у мене можливість продовжити обробку цілі.

Я вже змирився з тим, що пару місяців буду тинятися в лікарні, допоки Інну не розбудять.

І в цей момент, невідомо чому, усі плями на Сонці вишикувалися в ряд, а зірки з неба перестали крутити мені дулі. Просто так, з доброго дива, якомусь вчителю скочило в голову провести сеанс спіритизму, використати пентаграму виклику з моїм знаком і при цьому ніц не скористатися правилами техніки безпеки! Той довбень ще й залучив своїх студентів, ніби навмисно даючи мені можливість обрати собі краще тіло для підселення!

Нажаль, часу, щоб як слід обробити клієнта і укласти з ним повноцінну угоду, не було, тож я не розводив політеси, а просто прибрав нове тіло до рук, повністю підкоривши Григорія.

Я ніколи в співпадіння не вірив, тож підозрюючи втручання викрутасів часу і невідворотної волі іншого гравця, зробив аналіз ланцюжка часових маркерів. За наявності власного тіла, робити це в рази зручніше.

Був вельми здивований, коли довідався, що мій ланцюжок часових маркерів органічно вплетено в сторонній, інший ланцюжок подій, до якого мене затягли, немов бичка у стійло, і для створення якого використано мій стиль роботи з часовими маркерами. Ніби я робив! Але я цього робити не міг, бо, по-перше я цього не памʹятаю, а по-друге в ті часи мене тут просто не було! Я тоді жив найкраще життя у іншому всесвіті.

Зайшов у пошуках з іншого боку і виявив, що робота здалася мені знайомою, бо використано амулет пошуку часових маркерів на який мене завʹязано і знищити який у мене в планах. А отже провидиця користалася саме моїми здібностями, як інструментом, і тому ввижається така схожість.

∞

Цей амулет найстарші створили зовсім недавно. Десь за декілька десятків років до моєї першої і поки що останньої спроби втекти з Землі.

Наприкінці часів, які теперішні історики називають середньовіччям, Хтось із найстарших, що мешкав десь неподалік, забажав мати при собі кишенькову провидицю. Навіщо вона їм здалася мені невідомо. Як кажуть розумники: «несповідимі шляхи найстаршого». У найстарших немає потреби питати у когось дозволу на свої забаганки. Захотіли – зробили. Виготовили артефакт із кістки леопарда…

Маю слабкість до цих котячих. У давні часи багато разів просив у найстарших, в оплату за свої послуги, допомогти заселитися в тіло леопарда. Носився африканськими преріями упродовж одного котячого життя. Така собі відпустка з відчуттям ілюзії повної волі…

Отже виготовили артефакт і завʹязали його на мене. Під час ритуалу моя присутність навіть не була потрібною. Просто на маленькій кістяній фігурці леопарда вирізьбили мікроскопічний знак такого собі демона Флауроса і скопіювали на нього мій пакет знань і вмінь пошуку, аналізу і структурування часових маркерів і наклали закляття захисту.

Тим, що без ме́не, мене́ одружили, на ті часи я був дуже навіть задоволений, бо, як уже було сказано, за все треба платити, в особливості духам Легіону.

Мені на відкуп, не розмінюючись на дрібниці, віддали левову частку сили цілої родової гілки кровних відьом.

Останні декілька тисяч років людство деградувало настільки, що кількість родів відаючих на всій планеті, можна на пальцях перелічити. Тут би хоч трішечки зекономити, не розкидатися увсебіч якісними тілами, та коли щось подібне стримувало тих всесильних шовіністів?

Тож обравши один з родів кровних, найстарші зробили його представниці пропозицію, від якої та не могла відмовитися. Не могла, бо не знала про існування такого «щастя». Після активації на ній кістяного амулета у вигляді маленької кішечки, стала та відьма провидицею, змогла видіти події в часі наперед і навіть шикувати ланцюжки часових маркерів, щоб отримати у майбутньому потрібний результат. На жаль, не всі читають те, що в угоді написано дрібним штибом. Хоча тій відьмі навіть читати ніхто нічого не давав. В результаті і та відьма, і всі її нащадки втратили силу кровних, на мою користь, і всі подальші нащадки цієї гілки роду з кровних стали навченими. Відьмою і провидицею у подальшому могла стати лише володарка амулету, який передавався спадкоємиці по крові разом з даром.

Так відразу й не скажеш, наскільки вигідною стала ця угода для безпосередніх виконавців, бо відьмам роду провидиць про неї взагалі нічого не було відомо. Знання про причини і наслідки володіння амулетом, найстарші закрили від них закляттям охорони амулета. І для мене також: при наближенні чи до амулета, чи до представниці роду, вискакує якась клепка з голови і починаю поводитися, мов ідійот: ось тут – памʹятаю, а тутечки – не памʹятаю, а тут ковбасу загортали і плями від жиру позалишалися…

∞

Вже хвилин десять сидів на лавці і дивився на схід сонця на фоні дахів будинків приватного сектора. Сьогодні я маю надію зруйнувати таки закляття і зробити Рудій пропозицію.

Планувати свої дії можна лише за межами дії закляття захисту амулета, доки мозок вільний, а думки плинуть спокійно. Чітко відслідкувати кордон дії закляття я не можу тому сиджу тут, не доходячи до офісу і намагаюся втовкмачити собі в голову план дій, щоб потрапивши під дію закляття, робити усе необхідне автоматично.

Закляття можна зруйнувати. Для цього необхідно пройти ритуал взаємного розкриття особистості. Серед людей таке дійство носить назву офіційного знайомства. Себто нас повинні відрекомендовати одне одному, не «привіт-привіт, я – Петрик, я – Марійка, от і познайомилися», а як офіційно, з залученням посередника, який відкриє нас одне одному. І найголовніше – на магію повна заборона! Будь-який вплив через потойбіччя зруйнує весь процес.

Ми вже зустрічалися з Рудою і знайомилися, і віталися перед початком робочого дня, та без ритуалу закляття чудово діяло і завадило їй роздивитися в мені демона. А я взагалі не зміг пригадати навіщо я прагну дістатися Рудої, хоча я чудово відчував у ній кров володарки амулета.

В ритуалі обовʹязково потрібен свідок, посередник, який знає нас обох. Для цієї ролі я вирішив використати Малого. Поки ми з ним гарували Києвом і він намагався справити на мене враження, демонструючи своє домінування над примітивними духами, я намагався без застосування примусу умовити його офіційно познайомити мене з Рудою.

Як з цими людьми важко домовлятися. Я йому про одне а він мені про інше. Та вчора, поки Малий заливався пивом, наче зміг таки умовити його на сьогоднішнє знайомство. Слово дав. Хоча й під тиском відповідальності, зате не під потойбічним примусом.

Тож мені необхідно прийти до офісу, і якщо Малий знову потягне мене у поля, навідріз відмовитися. Лише після знайомства з Рудою. Так і зроблю. Спочатку знайомство а потім розваги. Головне, хоч такий примітивний план втримати у голові. А коли зруйнується закляття захисту амулета, у мене розвʹяжуться руки і там я вже зможу знайти спільну мову з Рудою. Далі все повинно бути легко. Є у мене для неї гарна пропозиція. На мою думку, просто чудова взаємовигідна пропозиція! Отже, спочатку знайомство. Спочатку знайомство… Ну, добре. Начебто готовий. Підйом і марш на роботу!

Скомандувавши собі, бадьоро підвівся з лавки і рушив до офісного приміщення, до якого залишалося метрів двісті.

∞

Біля прохідної царювала вранішня метушня. Окрім Гільдії в цьому офісному центрі знайшли прихисток багато важливих і серйозних фірм і організацій. Охайно одягнені люди, впевнено тримаючи на обличчях вираз офісного пуголовка, підходили до прохідної, поважно демонстрували охоронцю свої перепустки, трошки смикалися, проходячи крізь турнікет, й з гордою поставою несли своє тіло до ліфтів.

Я всівся в одне з крісел біля рецепції й заходився спостерігати за біомасою. Сумно бачити, що людство досягло дна. Недолугі тіла з відповідного рівня душами, що жадібними очима бранців позирають на довкілля і вимагають від всесвіту більше. Більше влади, більше грошей, більше сексу, більше домінування… За можливість видертися на вершину і мить побути королем гори́, ладні жертвувати усім… Цей вид просто приречений на низове існування. Принаймні, бігаючи у звірячих шкурах й зі списами, ці істоти будуть цінувати в житті те ж саме: секс, їжу і владу. І боротися за життя та здобич вони будуть, хоча б чесно гризучи одне одному горлянку, а не пишучи автоматичною ручкою донос на супротивника на аркуші екологічно чистого паперу. Хоч лайна від них буде менше…

Вочевидь я прийшов зарано, бо крізь скляні двері входу до зали зайшов Фіма. На фоні сірої офісної маси, своїм наївно-довірливим поглядом, щирою усмішкою і білими кросівками Фіма хоч трошки нагадував людину. Напевно саме тому його й узяли в Гільдію, не зважаючи на відсутність потрібних здібностей. У офісному серпентарії такий довго не протягнув би. У мене навіть виникло бажання чимось допомогти небораці.

Нічого, ось знищу закляття, потім амулет, а тоді ще два, і перед втечею, щось та й вигадаю, щоб полегшити життя хлопцю.

Трошки здивувався незвичайному для себе бажанню комусь допомогти. Певно це тіло Григорія нагадує про вдачу попереднього власника, підкидаючи його асоціативні думки. Також упіймав себе на думці про знищення амулету. Якщо я зараз можу таке думати, то Рудої ще немає поблизу. Хоча, часу до початку робочого дня поки вдосталь. Почекаємо.

Кивнувши мені, Фіма запитав:

– Бонда вже тут?

Я стену в плечима:

– Не бачив. Можливо.

Фіма, ще довго копирсався у своєму поясному мішечку у пошуках перепустки, ніяковів і вибачався перед охоронцем. Врешті, пригадавши де її подів, витяг пропажу з нагрудної кишені, показав і, з полегшенням зітхнувши, рушив до ліфтової.

Наступною на роботу зʹявилася Бонда. Як вона не намагалася видаватися звичайною, в неї погано виходило. Володарка душі другого рівня котячою ходою неквапливо пропливла через вестибюль, з достоїнством і шаною кивнула мені і охоронцю, у якого навіть думки не виникло питати її за перепустку, і зникла в глибині приміщення.

Звісно я тримав покерфейс і ввічливо кивнув на привітання Бонди, але всередині у мене все переверталося. Як виявилося, я її панічно боявся. Мені від неї тхнуло найстаршими, від яких я зараз волів бути якнайдалі.

Під пронизливим поглядом карих очей цієї надістоти мені здавалося, що вона знає все. Що всі мої маскувальні щити не можуть приховати від її ока мою сутність. Мені здавалося, що вона все це знає, а рятує мене лише її філософський погляд на життя. Себто, люди довкола є різні, є звичайні, є незвичайні, є надзвичайні а є такі як я – зовсім не люди. І всіх цих істот слід сприймати, як даність, ввічливо вдаючи шанобливе до них ставлення. Це мені так здавалося.

А боявся я того, що вона може передумати так до мене ставитися. А коли істота з душею другого рівня передумає, а у мене в цей момент не буде поряд знайомого найстаршого, який би захистив, бо я йому ще можу колись знадобитися, то від мене вмить може лишитися лише невеличке мокре місце з неприємним запахом.

Це як збирати сірники під ногами у слона, якому схотілося станцювати фінську польку. Наче і розумна істота, і не зашкодить без причини, але ж ця гора мʹязів у запалі навіть не бачить куди свої ноги ставить!

Наступною зʹявилася Клен. Ця метушлива новенька гільдійка виклика́ла в мене стійку асоціацію з колібрі, як розмірами, так і поведінкою. Окинувши поглядом рецепцію, дівчина помітила Бонду, яка вже оминула турнікет, і підбігши до мене похапцем привіталася і промовила:

– Грегу?! Ну що ти сидиш?! До початку робочого дня якихось пʹятнадцять хвилин залишилося! Он-де вже пані Бонда пішла! Ходи швидше!

Віддріботівши текст, колібрі мерщій кинулася наздоганяти колегу.

Неправильний їй позивний дали. Бігме неправильний.

Хвилин за пʹять прибуло й начальство.

Незвично бачити відьму серед шкіряних двуногих.

Хоча Руда за розмірами й була меншою навіть за Клен, та колібрі вона зовсім не нагадувала. Скоріше ця мала руда шибайголова нагадувала королівську кобру. Одягнена, мов бандитка: джинси, кросівки, завеликий реглан з каптуром і шкільний рюкзачок через плече, надавали погляду її смарагдових очей певної зухвалості. Та для людей відьма мала зовсім інший вигляд. Біла сорочка під класичний чорний штанний костюм, офісна гулька зачіски і великі окуляри зі скельцями-хамелеонами, що відразу стали прозорими, тільки-но Руда зайшла до приміщення. Та, як не дивно, що своїм звичним виглядом у стилі корейської «чодін», що офісно-класичним виглядом своєї личини, відьма все одно нагадувала мені змію на полюванні. Дивна поведінка. Начебто ж їй серед людей взагалі ніщо загрожувати не може. Чому тоді вона така напружена?

Руда рушила у напрямку прохідної.

Я ввічливо привітався. Скосивши очі у мій бік, та не змінивши ні своєї гордовитої постави, ні напрямку руху, відьма зауважила:

– Грегу, за десять хвилин чекаю у конференц-залі. І Малого захопи, досить вам пиво жлуктити, – і з незворушним виглядом продовжила ходу.

Відьми цього світу, як кровні, так і навчені, викликають у мене легку зневагу. Вони всі хоч і є володарями душ першого рівня, та живуть своє єдине життя без памʹяті і у повній впевненості своєї всемогутності. Їм катастрофічно не вистачає ширини погляду на світ.

Все тому, що відьомській братії немає з чим порівнювати. Вони бачать наскільки їхня сила перевершує людську і вважають, що змогли вхопити бога за бороду. Між тим навіть не кожна кровна відьма за своє життя стрічала хоча б одного найстаршого. А якщо казати про могутність, то прояви справжньої сили найстарших не бачила жодна із сучасних відьом.

Єдине, за що я можу подякувати відаючим, це за їхню мудрість. Вони, на відміну від усього людства, мають доступ до Джерела знань і бачать у якому глухому куті деградації знаходиться цей світ. Та й самих відьом нині стало зовсім мало. Якщо раніше цей вид не гребував братовбивством, вони могли через якусь дрібницю рвати одне одного на шматки, то зараз, розуміючи, що кінець людства близько, відьми почали трішки гуртуватися довкола питання виживання виду, якось стали добрішими, чи що. Подекуди навіть допомагають одна одній! Більше того, вони навіть іноді допомагають простим людям! Хоча саме така допомога здебільшого нагадує догляд за хатніми улюбленцями. Насправді цим двом видам ділити зовсім немає чого. Хіба що відьми користуються людьми як ресурсом. Та це ні на що не впливає.

Звісно, не всі відьми надбали самосвідомості, але сам процес тішить.

Де той Малий запропастився?

Ага. Ось і він. У своєму репертуарі. За три хвилини до початку роботи. Цікаво, він навмисно так підгадує час, чи це вже звичка? Рухається розслаблено, наче нікуди не поспішає, але у двері конференц-залу зайде в останню секунду. Чортів педант. І як у ньому ця педантичність поєднується з показною байдужістю? Як не глянь – приємний тип. І це не зважаючи на те, що невдовзі він має мене вбити…

– Не спи, Грегу, не спи! – потягнув мене повз охорону до ліфтів Малий, – Маємо бути своєчасно! Памʹятай: точність – то ввічливість королів! Тож ти вже майже особа королівської крові! Зараз я, як обіцяв, відрекомендую тебе перед Рудою і твоя кров врешті досягне якості королівської!

– Та йду я, йду! Ич як учепився!

І навіщо мені отой політес? Вже майже жалкую, що врешті умовив учора Малого відрекомендувати мене Рудій. Певно пиво на мене так вплинуло. Дурня якась. Щось чим ближче ми до конференц-залу, тим менше мені віриться, що затія з офіційним знайомством хоч якось вплине на мій статус у Гільдії. Ми ж з Рудою вже знайомі. Он де, сьогодні віталися. Малоймовірно, що після офіціозу вона мене буде поважати більше ніж зараз… Але Малий, як бачу, налаштований рішуче… Добре. Нехай вже знайомить. Плани треба втілювати в життя. Гірше не буде. Запланував – зроблю! А там далі буде видно, можливо, така вишукана демонстрація знань корпоративного етикету зможе хоч трошки підняти мене по сходинках офісної ієрархії.