Страшна гільдія. Демон рівноваги.

– Ти чого чортів виха́єш? Ану, перестань зараз же!

Так моя прабаба казала своєму синові, моєму діду, коли той увечері сідав у старе продавлене крісло відпочити й, заглибившись у читання газети, закинувши ногу на ногу, розхитував на носаку картатий ка́пець.

Я тоді, малим, з цікавістю спостерігав за цією грою. Прабаба нагримала – дідо перестав гойдати ногою, прабаба заходилася щось своє робити, а дідова нога, спочатку поволі, а далі, з нарощуванням амплітуди, поновлювала свої рухи, ніби жила окремим життям.

Зараз я так само спостерігав за до блиску відполірованим носаком свого черевика, який, ніби живучи окремо від мого тіла, грайливо розгойдувався під робочим столом. Чортів на нозі, звісно, ніяких не було. Якщо в дитинстві я ще сумнівався, то зараз я це знав достеменно.

Цікаво, це я так Куратора наслідую?

Чомусь ця думка мене не потішила і я поставив ноги паралельно.

Ні. Куратор тут ні до чого. Я ж не мрію стати таким як він? І думок таких ніколи не мав. Та і як би це виглядало? До нас завітав Малий Куратор? Навіть не смішно.

Ні, це все нерви. А якщо показувати пальцями на особистості, то це все Руда винна.

І як в її маленьких об'ємах збирається так багато шкодливості?

А ще, як?! Як, скажіть на милість, вона додумалася відразу по повній скористатися владою?! Ну дали тобі побути старшою, нагородили, так би мовити, то відчуй покладену на тебе відповідальність і поводься відповідно! А це Руде Неприведигосподи взяло і заборонило мені й Бонді йти у відпустку! Ось так, раз! І сиди Малий на роботі. Хоч роботи немає, але ти сиди. А наказ в Гільдії то вам зовсім не іграшки.

Певно це у Рудої наслідки роботи редактором у видавництві, звідки я її переманив до Гільдії.

Тож сам винен. Сиди тепер у своєму кабінеті си́днем і чекай, поки минуть три тижні. Ніколи ще так не жадав повернення начальства на роботу.

І саботувати малу начальницю не вийде. В Гільдії дисципліна – не порожній звук. Якщо не підкорятися розпорядженням начальства, можна так отримати на горіхи, що до скону пам'ятатимеш.

А ще, на жаль, Руда – відьма. У офісному побуті вона, звісно, піклується про команду, робота така. Сьогодні, певно, від неробства і нудьги, запланувала перевірку амулетів у всього персоналу. Незабаром треба буде йти у залу засідань.

А якщо якийсь, скажімо, Малий, замість виконувати накази, пошле Руду якнайдалі, це розв'яже їй руки. І амулети не вбережуть від чиряка на носі або лишая на сраці.

До того ж якщо Раніше Гільдія користувалася сторонніми ресурсами й амулети, хоча б, замовлялися у різних постачальників, то тепер цим усім завідує гільдійська відьма. Така собі економія. Якщо у Рудої дах зірве, то вся київська філія ризикує строєм покинути бренні тіла і піти працювати у примарний патруль.

Нещодавно щось подібне у кіно бачив. Глядачі реготали, а мене від тієї комедії в холодний піт кидало. Немов документалку дивився.

– Малий, ти ходити будеш?

Зовсім загубився в думках. По інший бік від шахової дошки, біля маленького бюстика Ван Хелсінга, що здавна прикрашає мій робочий стіл, тихо сиділи два офісних домовика Рип і Хрусь і слухняно чекали, поки я зроблю свій хід.

Підозріло. Не сваряться, не б'ються за варіанти ходу. Походили й чекають тихенько. Напевно, підготували якусь пастку.

Треба б вивчити диспозицію, але сьогодні через свавілля Рудої навіть про шахи думати ліньки.

Раніше моїм кабінетом опікувалася домови́чка Хмара. Але постійна чистота позбавляла мене здорового глузду. Варто було мені випадково залишити десь якусь дуже важливу дрібницю, як Хмара її кудись ховала. Ні, вона казала, що клала її на її місце, але мене про те її місце ніхто не повідомляв.

Таке ставлення до мене обслуговчого персоналу дуже шкодило справі, тож я звернувся до Баби Люби, вона у нас володарює господарськими лаштунками, і запропонував замінити Хмару на щось більш пристойне.

Загалом у Баби Люби важко й зимою снігу випросити, але того разу мені пощастило. Вона саме хотіла звільняти Рипа і Хруся, за лінощі, але я вчасно взяв їх на поруки. Так і прижилися ці двоє на моїй робочій території. Тепер постійно маю для записування важливих нотаток тижневий шар пилу на меблях і всі мої речі лежать на своїх місцях. Себто там, де я їх поклав.

В голові виникла чужа думка:

«– За п'ять хвилин нарада. Вас очікують в залі засідань.»

Знову Руда про себе нагадує. Це вона ввела таку потойбічну систему оповіщень. І як у цієї навченої відьми тільки сили на все вистачає? Це ж усе на дурняк працювати не буде. Постійно контролювати і підтримувати треба.

Важко зітхнув. Ні, не виходить зараз про шахи думати:

– Ні, хлопці. Я зараз щось не в формі. Піду на нараду. Партію пропоную відкласти.

– Е-е!

– Куди?! – відразу оживилися побутові духи потойбіччя. – Не подобається програвати?!

– Саме тоді, коли скоро мат!

– Спочатку здайся, а потім іди на свою нараду!

Ех, немає Професора. От він умів грати. А духи – слабаки.

Підіймаючись із крісла, я легенько штовхнув свого короля. Коли той упав, я промовив:

– Здаюсь! Ваша взяла!

– Ура!!! – дурними потойбічними голосами заволали домовики й відразу посварилися:

– Цур, я розставляю!

– Ану лапи прибрав від фігур! Нехай все стоїть на своєму місці! Треба дослідити партію. Ця комбінація увійде в історію! І, між іншим, фігури має розставляти та сторона, яка програла!

– Малий, повертайся скоріше! Ти розставляєш!