Донька Азраі

1982р. Десь на території СРСР

Ніч позбавлену місячного сяйва, наповнювали голоси нічних птахів, шурхіт, дзижчання комарів. Дві темні чоловічі постаті з якоюсь важкою ношею вийшли з кущів, що оточували покинуту будівлю, прямуючи до автівки.

— Йолоп нещасний! — розлючено бурмотів один, явно продовжуючи якусь розмову.

— Я не думав, що він помре. Вони ж такі живучі… Минула потвора тиждень витримала в таких умовах, — виправдовувався другий

— Можливо, її перед цим не труїли хлором? Ідіот. І що ми тепер керівництву скажемо? Медальйон хоч знайшов?

— Знайшов. Студентки якраз всі побігли на пожежу… Це ти добре влаштував. А навіщо нам ця дрібниця?

— Гадки не маю. Керівництво на ній окремо наголошувало. Отже, річ важлива. Клади в машину.

— Поклав… — один з чоловіків поклав сріблясту прикрасу на водійське сидіння, — А з цим що робитимемо?

— Що-що. Веземо лікарю. Який-ніякий, а матеріал. Хоч щось…

— А раптом його шукатимуть?

— Хто? Друзів його вже відпрацювали, дівчина — у неї таких, як він вагон з причепом. Краля й не помітить. Там кавалери під вікнами за день по три рази змінюються, одним більше, одним менше.

— Жінки — зло, — з багатозначним виглядом сказав співбесідник, влаштовуючи важкий мішок в багажнику УАЗа, — а взагалі дивно, що він тут шукав? Лікар, впевнений, що він один з цих?

— Впевнений… Був. А от дякуючи тобі, ми вже ніколи не дізнаємось, що він робив в нашій країні.

— Я ж не спеціально.

— Отак в рапорті і напишеш.

— Дідько! Стій!

— Що там?

— Та звір якийсь медальйон поцупив!

— Так лови!

Два чоловіки кинулись з ліхтарями за дрібною тваринкою у темний ліс, що починався одразу край дороги.

Приблизно через годину чоловіки повернулись з лісу злі, як собаки, вітіювато лаючись та проклинаючи, як дурість одного з них, так і «ідіотських звірів». Гучно грюкнувши дверцятами, автомобіль не вмикаючи фар від’їхав від покинутого будинку у глухому передмісті й рушив розбитим шляхом, полишивши після себе лише звуки весняної ночі.

У густій траві на іншому боці дороги сидів, тримаючи в лапках сріблястий медальйон на шкіряному паску, невеличкий тхір. Проводивши блискучими оченятами машину, він фиркнув та побіг до лісу.

§§§

Чоловік похилого віку заварював трав’яний чай, сидячи за дерев’яним столом. Кремезна статура, сиві вуса, борода, добрі карі очі на посіченому зморшками обличчі. Він задумливо палив цигарку вдивляючись у нічний ліс за прочиненим вікном. Десь далеко ухнула сова, коли на підвіконня діловито скочив тхір з медальйоном у зубах.

— Привіт, Хвіст. Що ти цього разу мені приніс? — людина не здивувалась, а спокійно простягла руку до звірятка, погладжуючи гостя та забираючи незнайому річ. Обтерши отримане об темні штани, чоловік уважно роздивився здобуток при світлі гасниці. Це був круглий сріблястий медальйон з зірочкою в центрі, трьома невеличкими камінцями по краю та якимось силуетом на синьому фоні.

— Хм, звідки ж ти це потяг, ворюжка ти дрібний? От що мені з тобою робити? Скільки не свари, а ти знову за старе. Мабуть, до біса переконливо тебе вчили цигани…- скрушно похитав головою господар звіра, крутячи прикрасу у руках, – гарна ж річ, схоже старовинна. І де шукати її власника? А, Хвіст? Де власник? – звірятко метушливо заплигнуло на стару шафу та сховалось за великим коробом.

— Та не бійся. Я ж не тебе сварю. Розумію – дресирували тебе так. От же ж крадійське плем’я… Вивчити вивчили, а захворів – так і кинули без жалю на дорозі. Та досить вже… Вилазь. Віддам твою знахідку онучці коли приїде, може сподобається, – з цими словами господар будинку повісив принесену прикрасу на забитий в стіну гвіздок та пішов до старенького ліжка у кутку.

1.2.

Шість років потому

Маленька дівчинка зі світлим коротко стриженим волоссям, великими сірими очима в квітчастій ситцевій сукеночці та сандалях стояла з задумливим виглядом на залитій сонцем сільській вулиці. П’ятирічна Оля роздумувала куди йти.

Вздовж асфальтованої дороги розташовувались два ряди однакових новеньких будинків на два господарі, попід якими було висаджено ряди тоненьких, схожих на лозини майбутніх лип. Все виглядало великим і просторим. Пряма як стріла вулиця починалась десь дуже далеко, а закінчувалась зовсім поряд, упираючись в поле з квітучою люцерною. Край села. Далі були лише поля, ставок, а десь в далечині майоріли дерева.

Оля не так давно переїхала з батьками в це село. Після невеличкого затишного зеленого лісництва, в якому вони жили раніше, спекотний степ здавався дитині навдивовижу пустим, а село нудним набором будинків та доріг. Вона не розуміла, як тут можна грати в хованки, як переживати спеку і як звикнути до неприємного смаку місцевої води. Дівчинка дуже сумувала за своїми друзями, за улюбленим лісом, та дорослі її думку до уваги не брали. На всі скарги мама тільки посміхалась і казала: «звикнеш». Щоправда, пізніше додала, що кожна місцевість гарна по-своєму, потрібно лише навчитись бачити красу. І Оля чесно намагалась, хоча за минулий місяць в неї то поки що не дуже виходило.

Вона познайомилась з новими дітьми й у свої п’ять років безтурботно проводила більшу частину часу на вулиці, де разюча різниця між рівною випаленою спекою та густим лісом була надто помітна. Дивлячись на поля та лісосмуги дівчинка щиро не розуміла як все може бути таким одноманітним, просторим і пустим. Щоправда, як виявилось бігати з іншими дітьми у безкрайньому зеленому полі, падаючи у духмяну траву, теж чудово. А ще тут літали великі яскраві метелики, десь дуже високо співали майже невидимі пташки й набагато частіше, аніж в лісництві можна було побачити зайців, бо і вуханям ховатись у полях було складно.

Компенсацією за все, чого не вистачало і величезним новим захопленням дитини, стало море, до якого вони нещодавно вперше поїхали з батьками. Воно знаходилось, як сказав тато: «всього лишень за десять кілометрів». Проте для Олі стала справжньою подією подорож полями на мотоциклі до піщаного берега, і власне саме безмежне море, яке десь там, далеко плавно перетворювалось у небо. Море було… Казковим! Дівчинка була вражена до глибини душі, безмежним синім простором, величними чайками, хвилями що щось тихо шепотіли, величезною кількістю золотого піску, різнобарвними мушлями. Вона носилась зі сміхом по пляжу, розбризкуючи голими ногами прозору воду, будувала з батьками чудні піщані палаци, збирала мушлі і ганялась за великими діловитими морськими птахами.

Та пригода швидко закінчилась. Море було далеко і бачила його дівчинка рідко. Батьки були зайняті на роботі, її відправляли до садочка. Кожен день в розпорядженні дитини був лише степ та розташований поряд невеличкий ставок з качками та гусьми – невелика втіха, як після тінистого зеленого лісу, так і після ласкавого моря.

Та п’ять років не вік для тривалих переживань і довгих роздумів. Туга за минулим легко перекривається новими враженнями.

Ранній вечір, спека, нікого з дітей на вулиці не видно, але ж це не привід повертатись додому. Дівчинка вирішила йти гукати найближчу сусідку — Наталку. Потім вони вдвох покликали ще одну подругу, і ще. Потім вже весела компанія дітей розмістилась на одній з лав в кінці вулиці. Розмови, цікаві історії, гра «фарби», «гуси-лебеді», «латки», поки хтось не приніс м’яча і дітлахи почали грати в вибивного.

Посеред веселого гомону Оля раптом почула фразу: «О, дивіться, Аліна з дому вибралась. Це ж треба. А от вдягтись у чисте, та вороняче гніздо на голові розібрати, забула!». Оля озирнулась в той бік, куди подивились інші діти. Цю дівчину вона ще не бачила. Приблизно її однолітка, незнайомка була одягнута в брудненьку чорно-білу смугасту сукню, та мала пишну копицю заплутаного каштанового волосся, що сягало плечей. Судячи зі смішного бантика на кінці пухнастої гриви, дівчинка намагалась впорядкувати зачіску, та це в неї вийшло сумнівно. Аліна йшла до дітей невпевнено, іноді нервово озираючись, наче ось-ось очікуючи в спину сердитого оклику.

— Сама, мабуть, кіску плела? — іронічно спитала одна з дівчат, коли новенька підійшла ближче. Та «розумниця» тут же отримали відчутного стусана від найстаршої в компанії Наталки і коментар, що сама й таку не заплете.

Оля, роздивляючись незнайому дівчинку, теж подумала, що сама собі косу не заплете. Просто не вміє і практикуватись було ні на чому, бо хоча вона й обожнювала довге волосся, зачіску їй мати організувала: «Під горщик. Просто, зручно і з косами морочитись не потрібно». Проте Оля плекала надію таки відростити колись довгі-довгі коси, як у принцес у мультиках.

— Це така зачіска, — гордо піднявши голову, відповіла новенька, щоправда, тут же відчепивши бантика що ледь тримався, — але та дурня заважає. Діти лише хмикнули, та тут же почали сперечатись починати гру заново чи ні, через появу нового учасника. Вирішили грати заново, і ті, кого вже встигли вибити, в тому числі й Оля, з радісними криками вишикувались на дорозі.

Аліна сподобалась Олі, попри неохайний вигляд та зневагу інших дітей. Дівчинка грала з ними не довго, і зовсім скоро під якісь крики з дальнього будинку пішла, а точніше втекла, наче за нею погналась зграя вовків. На питання Олі чого так, діти розповіли, що мати Аліну ганяє: «як сидорову козу і дивно, що взагалі на вулицю випустила».

Ввечері засинаючи, Оля все не могла забути трохи зацькований, та все одно пустотливий погляд нової знайомої. Аліна дуже відрізнялась від вмитих і охайно одягнутих інших дітей на вулиці, та не лише виглядом. Було щось в цій дівчинці цікаве, незвично-невловиме, щось рідне. Вона чомусь нагадувала Олі мінливе синє море, хоча чим саме дівчинка не змогла б пояснити. Дитина все крутилась й крутилась у ліжку, згадуючи нову знайому, доки не вирішила дізнатись про неї більше та обов’язково подружитись.

1.3.

Стояла тепла осіння пора. Оля з подругою йшла додому. Розтріпані світлі кіски, коричнева шкільна форма, туфлі в пилюці, за спиною портфель з причепленою поверх в’язаною кофтиною. Дівчинка з апетитом їла сливи, зірвані з чийогось дерева попід дорогою, а її темноволоса коротко стрижена супутниця, йшла поряд, активно розмахуючи довгою гіллякою і розповідаючи як вона вдома ганяє молодшого брата. Розповідала весело, час від часу корчила страшні морди та активно жестикулювала. Оля регулярно згиналась від сміху, проявляючи дива вправності, аби не потрапити під удар хаотично мотиляючої гілки та втримати сливи, якими були забиті всі кишені.

Оля з Аліною стали найліпшими подругами і у цього було багато причин. Перша і найпростіша — вони опинились в одному класі і разом ходили до школи. Й хоча садовити їх разом вчителі відмовлялись, подругам цілком вистачало перерв та дороги. Школа була доволі далеко, тож дівчатка встигали дорогою наговоритись, насміятись, набудувати планів, нерідко закусюючи всі ті ідеї плодами з чужих дерев та кущів.

Не звертаючи уваги на той факт, що Аліна, на відміну від інших дітей, не часто гуляла на вулиці, якщо вона виходила – то її вигадки були натхненням, і не рідко причиною для наступних нагоняїв для всіх. Ця дівчина була напрочуд вигадлива, пустотлива, жартівлива, смілива. Батьків Аліни Оля майже не бачила. Кілька разів вона намагалась «відпросити» подругу пограти на вулиці у її матері, та все було марно. Жінка перший раз якось дивно відреагувала на Олю – дуже уважно її роздивилась, а потім чомусь сумно зітхнула і мовчки пішла, так і не відпустивши дочку. А надалі взагалі незмінно відповідала, що Аліна зайнята. Та хіба то перепона для дружби? Влітку, коли можливості кожного дня бачитись в школі не було, дівчатка просто зійшлись на тому, що як в Аліни буде можливість – вона приходитиме до Олі, а далі вже була безліч варіантів. Сама ж Оля була слухняною дитиною, і батьки її майже не обмежували в пересування селом. Так дві подружки вивчили всі найближчі яри, ставки, колгоспні сади та лісосмуги. Вони ловили метеликів і роздивлялись гусінь, шукали гнізда птахів та збирали гриби в лісосмугах, ловили коників і носили з полів молоду кукурудзу, запікали картоплю на вогнищі та будували курені у заростях колгоспних соняшників.

Родину Аліни називали «неблагополучна». Інші діти розповідали страхіття про їх бідність, жорстокість матері, постійні проблеми у старшого брата і майже ніхто не згадував батька. При цьому сама Аліна любила більше батька аніж матір, і неохоче коментувала відносини в родині. Та не звертаючи уваги на все це, оптимізму та гумору в Аліни було на десятьох і саме це викликало захоплення у спокійної, слухняної Олі.

Якось Аліна вирішила повеселити Олю. Привела її до свого двору, коли нікого не було вдома, тихенько підвела до хліва та зі змовницьким виглядом раптово відкрила двері — від самого порогу врозсип кинулась зграя тварин розміром з кішку. Оля не одразу зрозуміла, що то були щури. Вона ж бо завжди думала, що ті тварини дрібніші і сміливіші. І лише поділившись спантеличенням з мамою, Оля по реакції зрозуміла, що такі великі щури і в такій кількості поряд з худобою, то не дуже добре. Та чи це проблема, чи привід не дружити? Звичайно ні!

Час летів, подруги дорослішали. В сім’ї Олі народились сестричка й братик, пішов з сім’ї батько і життя значно ускладнилось. Весь час дівчинки почали займати школа, робота по господарству, допомога матері та малеча. У матері щось не складалось на роботі. З кваліфікованого спеціаліста жінку змістили до посади прибиральниці тож тепер вечорами Оля допомагала їй мити кабінети колгоспної контори. Але попри на нові обов’язки, Оля знаходила цікавинки у своєму житті і пуста таємнича будівля контори не була виключенням. Тихі, напівтемні коридори, аромат мокрого дерева, гвинтові сходи на самий верх будівлі у приміщення з панорамним вікном звідки відкривався чудовий вид. Відполіровані сотнями рук перила, різні двері, кабінети… І тиша… Велике сонне царство й вони з малими та мамою його повновладні господарі. Це було захопливо. Вдень тут було не так. Вдень всюди снували натовпи людей, що поспішали кожен у своїх справах, заклопотані, пихаті. Їх зверхні погляди лише іноді ковзали по маленькому приміщенні прибиральниці чи самій робітниці. Втім, не зовсім всі були такими, були й ті, хто знаходив час привітатись, побалакати, пригостити Олю чимось смачненьким.

Якось непомітно з благополучної родини Оліна сім’я скотились до низу соціальної драбини. На вулиці дівчинка бувала все рідше. Отара овець та кіз, котра допомагала сім’ї прогодуватись, паслась на найближчій балці, тож дівчина в теплу пору року більшу частину часу проводила в компанії цих милих створінь та безкрайнього степу. І хоча спочатку то було доволі нудно, адже ніхто з дітей не бажав з нею та вівцями цілими днями вештатись полями, дівчинка поступово навчилась цінувати самотність та знаходити їй застосування. Навчилась бачити красу та волю безкрайнього степу, знаходити задоволення від малих радощів, як то зустрічі з птахами, тваринами, комахами, яких виявляється є навдивовижу багато в пустому, на перший погляд, степу. Після таких відкриттів Ольга, повернувшись додому, діставала з маминої шафи численні довідники та ретельно шукала інформацію про зустрінутих красенів. Майже завжди знаходила і гордо хвалилась неньці, яка заохочувала такий спосіб пізнання світу.

У Олі настали часи коли найчастіше її оточували не люди, а різноманітні трави нескінченного степу, величний небосхил з вічними хмарами, крилаті степові хижаки, що регулярно ширяли в небі, степові чайки що кочували від одного ставу до іншого, ящірки, комахи і… книги. Тепер дівчина завжди з собою носила книги. Варто було один раз зацікавитись, як мама почала рекомендувати дочці одну цікавішу за іншу, тим паче, що вдома в них цього добра було напрочуд багато – дві високі шафи були повністю заставлені літературою. Тут було все, починаючи від довідників та цікавинок фізики/хімії/біології до збірників казок, детективів та історичних романів. Щоправда, доля книжок-компаньйонів Олі часом була сумною, адже регулярно «читати» їх разом з хазяйкою намагались кози та вівці. А робили вони це, на жаль, виключно зубами.

Оля стала менш товариською, більш зануреною у свої думки та мрії. Єдиною людиною, яка іноді складала їй компанію, була Аліна. Дві подруги контрастно виглядали поряд. Засмагла, спортивна, кароока чорнява Аліна і тендітна на вигляд, білява Оля. Енергія та сміливість однієї чудово комбінувались з фантазією та допитливістю іншої.

1.4.

Сонячний червневий ранок віщував спекотний день. Невеличка водойма весело виблискувала у вранішньому сонці. З одного боку ставу були поля соняшника та кукурудзи, з іншого трохи неораного степу на якому паслись вівці та корови, дорога, людські городи і перші будинки села. Водойма починалась з маленького струмочка та утворювала велике дзеркало води перед насипною дамбою з бетонною трубою, через яку вода цівочкою перетікала до наступного ставу, а далі так само у наступний. Всі разом вони складали довгу мережу штучних водойм, утворених людьми на дрібній сезонній степовій річці.

Дванадцятирічна Оля в купальнику, забравшись у високі зарості степового полину, виламала найдовшу гілляку й з цим здобутком спускалась до води.

— Привіт, Ольчик. Дивлюсь, вівці тут, отже й ти недалеко, — почула вона Аліну, що йшла з протилежного боку.

— Привіт. Куди ж я від них, — Ольга всілась на берег біля води. — Як це ти зранку і вільна? Знову з матір’ю посварилась? — поцікавилась дівчина у гості.

— Ні, мати просто знову за Олегом з праскою ганялась, от я й дременула, щоб не втрапити в халепу за компанію, — весело відмахнулась подруга. Її старший брат регулярно отримував прочуханів від матері, в яких жінка проявляла жорстоку фантазію. Наприклад варіант розбудити сина, поклавши йому на ноги та увімкнувши праску, був не найдивнішим. Втім, Олег був той ще «фрукт» — постійно щось там ламав, розбивав, кудись вляпувався, щось крав, з кимось бився. Оля не здивувалась поясненню знаючи, що коли мати Аліни не в настрої — діти з дому розбігались як миші.

— А що це ти майструєш? — присіла дівчина поряд з подругою з цікавістю спостерігаючи за її діями.

— Хвіст, — пояснила Оля.

— Гм. З ним незручно буде за вівцями бігати. Хіба не ти їх пасеш?

— Та вони поки що і без мене непогано справляються.

— Ага, на всі сто. Особливо ті, котрих я тільки но з Ларискиного города вигнала, – хіхікнула Аліна.

— Що? От морди солом’яні! Мало їм трави на балці! — розсерджено підняла голову Ольга, вишукуючи поглядом своїх підопічних. Ті звичайно вже паслись неподалік. — Дякую…

— Так то ж трава, а то відбірна поливна капустка, я їх навіть розумію, — розсміялась Аліна.

— Балувані вони. Ні, щоб гуляти в одних якихось межах. Балка ж оно здоровенна яка! Ні, все намагаються кудись залізти, нашкодити, – Оля ще раз розсерджено подивилась на овець, що саме наблизились і з найчеснішим виглядом щипали траву на схилі ставу. Вирішивши, що тварини не потребують уваги, дівчина продовжувала зав’язувати хитрий трав’яний вузол на ногах.

— Якось не дуже то схоже на хвіст, — хмикнула подруга, — радше на підготовку до тортур.

— Не важливо. Я просто хочу навчитись плавати як русалка. А для цього і так зійде.

— Та ти ж ще й нормально плавати не вмієш.

— На воді не вмію. А під водою — легко! — впевнено заявила Оля подрузі, що на відміну від неї плавала як риба, хоча дівчину ніхто не вчив. Аліна якось просто залізла в воду і попливла. Як сказала мама Олі - вроджений хист.

— А, ну тоді все чудово. Спливати на поверхню людині ж не обов’язково. Наприклад подихати? — веселилась Аліна.

— Обов’язково. Проте я саме встигаю переплисти глибоку частину ставка і встати на ноги вже там, де дістаю дна, — усміхнулась Оля, встала й кинулась головою у воду з крутої частини берега.

— Фантазерка. Не дарма в тебе теж родимка в формі риби, — розсміялась Аліна, скидаючи сукню і плигаючи слідом. Купатись вона теж обожнювала.

Вода зранку була тепла і прозора. Наче й не малий жаб’ячий став, а чисте лісове озеро. Оля обожнювала такі миті, коли все ще не встигли замулити інші діти, котрих в зазвичай хлюпалось тут багацько. Доки вода така – в ній можна було відкривати очі і роздивлятись підводний світ. І нехай очі під водою бачили все не дуже чітко, та все ж роздивитись довгі водорості, що неквапливо погойдувались від кожного руху, бульбашки повітря, жабенят, а іноді навіть дрібних рибок, можна було. Плаваючи серед цієї краси Ольга уявляла себе русалкою з казки. І нехай тут зустрічались лише звичні прісноводні сріблясті рибки, а не яскраві морські, як в телевізорі, а під ногами були глина й мул, замість синьої безодні, все одно це було чудово… Зовсім трішки фантазії — і ти казкова русалка у синьому безкрайньому морі.

Виринувши на мілині, Оля побачила здивоване обличчя подруги.

— Ого! А ти справді вже далеко під водою плаваєш.

— Ато! Оце б ще навчитись на воді триматись, — Оля зітхнула і пірнула до Аліни. На зворотньому шляху полин на ногах розплутався і до берега Ольга вже пливла в стилі «суміш жаби та собаки», бо не зв’язані ноги синхронно гребти не бажали, особливо коли їх хазяйка ризикує втопитись. – Аліна, давай уявимо, що ми русалки і живемо у прекрасному підводному палаці. Он там такі чудові водорості… - почала Оля, вибравшись на мілину.

— Ні, давай краще плигати з обриву, — відмахнулась подруга. — Не набагато веселіше та й можливість є, доки пацани не приперлись та все не намочили. Бо тоді фіг ми полигаємо, максимум в слизькій глині виваляємось під їх регіт.

— Давай, — Погодилась Ольга, ще мить подивившись з сумом на воду. Подруга мала рацію. Водорості можна роздивлятись і в інший день, наодинці, а от стрибати у воду веселіше в гарній компанії.

— Як минулого разу?

— Коли ти була така гарнюня, що вереск малих стояв на пів села? – розсміялась Оля.

— Можна й так. Розмочили тут деякі білявки мокрими ногами берег, а мені потім прикидайся кікіморою болотною, – розсміялась і Аліна, котра з тиждень тому невдало підковзнулась на глині і так забрьохалась, що потім, додатково прикрасившись водоростями, ще довгенько лякала малих дітлахів.

Сумісні ігри Олі та Аліни були завжди веселі, щоправда, не рідко завершались певними проблемами для обох. Адже захопившись, дівчата могли багато чого начудити.

Ольга завжди гостро відчувала свою провину за спричинену шкоду і намагалась її якось пом’якшити, вибачитись, пообіцяти більше не бешкетувати, попри те, що зазвичай надовго її обіцянок не вистачало. Проте варто відмітити, тиху білявку не так і часто сильно сварили, частіше обходились закликами до совісті та здорового глузду. Зовсім іншою ситуацією була з Аліною, особливо якщо подругу ловили на обриванні чиїхось вишень/слив/абрикос. От тоді використовувався набагато багатший арсенал, що починався з вітіюватої брудної лайки та закінчувався скаргами матері. Оля щиро не могла зрозуміти в чому причина такого різного ставлення. Аліну ж такі дрібниці не цікавили, вона просто не звертала уваги на крики, сварки чи якісь заклики до совісті. Все, окрім «вливань» матері, дівчина легко ігнорувала, взагалі, здається, не знаючи, що таке відчуття провини.