Дев'ять життів для тебе

Похорон був тихим і швидким, як і належить похорону в маленькому містечку, де смерть — звична гостя. Холодний листопадовий вітер зривав останнє листя з дерев і кидав жмені мокрої землі на просту соснову труну.

Абігейл стояла біля свіжовиритої могили, наче кам'яна статуя. Вона чула монотонний голос пастора, що говорив про смирення і вічне життя, бачила співчутливі погляди сусідів, але не відчувала нічого. Її душа була порожньою, випаленою. Вона поховала не просто тіло. Вона поховала їхнє минуле, їхній дім, їхнє тихе щастя. Вона поховала Розалінд.

Коли пастор закінчив, а люди почали повільно розходитися, до неї підійшла Луїза. Вона виглядала ніяково, її гарне обличчя було сповнене щирого співчуття. 

— Абігейл... мені так шкода, — тихо промовила вона. — Я... я не дуже пам'ятаю той вечір. Мабуть, я заснула від втоми. Але я пам'ятаю, якою доброю була Розалінд. Якщо тобі щось буде потрібно... будь-що... просто дай знати.

Абігейл повільно підняла на неї очі. Вона дивилася на це здорове, молоде, повне життя тіло, яке мало стати новим домом для її коханої, і не відчувала нічого. Ані злості, ані провини. Лише порожнечу. 

— Дякую, Луїзо, — її голос був рівним, безбарвним. — Це дуже мило з твого боку.

Луїза, відчуваючи холод, що йшов від Абігейл, кивнула і швидко пішла геть.

Абігейл залишилася сама. Вона довго стояла, дивлячись на горбик свіжої землі. Це було нестерпно. Абсурдно. Розалінд не тут. Вона вдома, чекає на неї, маленька, руда, і, мабуть, голодна.

Коли останні сусіди розійшлися, Абігейл ще довго стояла біля свіжої могили. А потім розвернулася і, не озираючись, повільно пішла додому.

Вона повернулася до порожнього, холодного будинку. Тиша, що запанувала в ньому, була важчою за будь-який камінь. Місце біля каміна, де ще вчора стояло ліжко Розалінд, було порожнім. Абігейл стояла посеред кімнати, і весь жах, вся остаточність того, що сталося, навалилася на неї. Вона була сама.

І тут вона побачила маленький рудий клубочок. Жаринка. Вона підняла на Абігейл свою маленьку мордочку і тихо, жалібно нявкнула.

Абігейл опустилася на коліна. Вона нічого не сказала. Вона просто подивилася в її зелені очі й знову побачила той самий розум, той самий смуток. 

Вона простягнула руку і обережно погладила м'яке хутро. 

— Ходімо, люба, — прошепотіла вона. — Нам треба поговорити з однією старою. Треба дізнатися, як нам жити далі.

Вона підвелася, знайшла старий плетений кошик, встелила його м'якою вовняною тканиною й обережно посадила туди кошеня. Жаринка, ніби все розуміючи, згорнулася клубком і затихла.

Абігейл накинула плащ, взяла кошик, озирнулася на свій порожній дім і вийшла, звернувши на ледь помітну стежку.

Ліс зустрів тишею, байдужою до її горя. Вона йшла знайомою доріжкою, і кожен її крок був важким, наче вона несла на собі не маленький кошик, а всю вагу свого гріха.

Стара Мег сиділа на тому ж самому місці, біля згасаючого вогню, ніби й не рухалася з того дня, як тут була Абігейл. Вона не здивувалася, коли дівчина увійшла, лише підняла свої старі, як світ, очі й подивилася на кошик. 

— Тож, ти прийшла, — проскрипіла вона. — Я бачила. Поганий вийшов обмін.

Абігейл опустила кошик на підлогу й обережно дістала з нього Жаринку. Кошеня, відчувши чужий запах, злякано притиснулося до неї. Абігейл подивилася на Мег, і в її погляді було лише одне питання.

— Ні, — відповіла стара, ніби прочитавши її думки. — Виправити це неможливо. Обмін відбувся. Кров сплачено. Душа знайшла свій дім.

— Але ж... це помилка! — голос Абігейл зірвався. — Це мало бути не так! 

— Магії байдуже, як "мало бути", дитино, — відповіла Мег. — Вона лише йде за найсильнішим бажанням. І найближчим шляхом. Душа твоєї коханої шукала життя. І знайшла його.

Вона вказала кістлявим пальцем на кошеня. 

— Тобі ще й "пощастило". Ти обрала посудину, яка була майже порожньою. Кошеня, що не прожило й кількох місяців. У нього попереду було дев'ять життів. Тепер вони належать їй. Вона проживе їх усі. Це буде довге життя. Дуже довге.

Абігейл дивилася на маленьке, тремтяче тільце, і усвідомлення цього вироку — вічного життя в мовчазній клітці — було страшнішим за саму смерть.

— Але чому? Чому саме кішка? — прошепотіла вона. 

Мег на мить замислилася, дивлячись на вогонь. 

— Тому що твоя Розалінд виявилася сильнішою за тебе, — нарешті сказала вона. — Вона бачила темряву, в яку ти ступала. Бачила гріх убивства, який ти хотіла взяти на свою душу. Вона не хотіла цього. У ту останню мить, коли магія шукала шлях, її бажання — врятувати тебе — виявилося сильнішим за твоє бажання врятувати її. Вона покликала кішку. Вона обрала її. Вона врятувала тебе, дівчинко, від долі, набагато гіршої за горе.

Абігейл дивилася на кошеня, і все раптом стало на свої місця. Жертва. Справжня жертва. Це не вона її принесла. Це зробила Розалінд. Вона дивилася на маленьку руду істоту не як на помилку ритуалу, а як на пам'ятник коханню, настільки сильному, що воно знехтувало не лише смертю, а й самим людським єством.

— Що... що мені тепер робити? — ледь чутно запитала вона.

Мег повільно підвелася і підкинула у вогонь кілька сухих гілок. 

— Жити, — просто сказала вона. — Просто жити далі. Дбати про неї. Розмовляти з нею. Вона з тобою. А це більше, ніж отримує переважне число людей.

Абігейл обережно посадила Жаринку назад у кошик. Вона мовчки кивнула і, не прощаючись, вийшла з хатини.

Вона йшла назад крізь ліс, і світ здавався їй іншим. Це не було життя, про яке вона мріяла. Це не було життя, за яке вона боролася. Але це було життя, яке подарувала їй Розалінд. Життя, в якому вони все ще були разом. І вона мала прожити його. За них обох.