Дев'ять життів для тебе

Минуло ще кілька тижнів. Вересень поступився місцем жовтню. Кашель Розалінд не зникав. Він став тихим, але постійним супутником їхнього життя — то з'являвся, то зникав, як набридлива тінь. Абігейл навчилася жити з цим, щоранку прокидаючись із тривогою і прислухаючись до дихання коханої.

Але цього ранку все було інакше.

Абігейл розплющила очі й одразу відчула тишу. Не було ані кашлю, ані важкого дихання. Лише мирне, спокійне сопіння Розалінд, що спала поруч. Вона обережно повернулася і подивилася на неї. У перших променях сонця, що пробивалися крізь віконниці, обличчя Розалінд здавалося спокійним і здоровим. На її щоках не було лихоманкового рум'янцю, а шкіра не була вкрита потом.

Надія, така рідкісна і така солодка, спалахнула в серці Абігейл. Можливо, це й справді була лише застуда? Можливо, все нарешті минулося?

Вона простягнула руку й обережно прибрала з обличчя Розалінд пасмо світлого волосся. Розалінд поворухнулася уві сні й, не розплющуючи очей, посміхнулася. А потім її рука знайшла руку Абігейл і міцно стиснула.

Абігейл нахилилася і ніжно, майже невагомо, поцілувала її в плече. Розалінд у відповідь зітхнула і, розплющивши очі, повернулася до неї. В її погляді не було втоми. Лише звична, сонна ніжність. Вона притягнула Абігейл до себе, і їхні губи зустрілися у довгому, неспішному ранковому поцілунку. Руки Абігейл почали повільно, знайомо досліджувати її тіло під тонкою нічною сорочкою...

І в цю мить на ліжко, прямо їм на ноги, з глухим стукотом приземлився маленький рудий ураган. Жаринка, яка за ці тижні встигла трохи підрости й стати господинею в будинку, вирішила, що її сніданок чекати не може. Вона голосно нявкнула і почала тупцювати по ковдрі, вимагаючи уваги.

Інтимний момент було зруйновано. Абігейл та Розалінд відсторонилися одна від одної і, подивившись на серйозну мордочку кошеняти, не змогли стримати сміху. 

— Наш маленький тиран прокинувся, — засміялася Розалінд. 

— Здається, нам не залишили вибору, — відповіла Абігейл, цілуючи її в ніс. — Ходімо, нагодуємо цього монстра. А потім вип'ємо кави. Сьогодні буде гарний день.

І вона справді в це вірила.

Спустившись на кухню, вони рухалися у своїй звичній, мовчазній гармонії. Абігейл роздмухала жар у печі й поставила на вогонь джаз з кавою, а Розалінд налила в маленьке блюдце молока для Жаринки, яка терлася об її ноги, голосно муркочучи.

Незабаром кімнату наповнив густий, гіркуватий аромат, і вони сіли на килимі перед каміном, гріючи руки об глиняні горнятка.

— Сьогодні мені набагато краще, — тихо сказала Розалінд, дивлячись на вогонь. — Я так давно не почувалася такою... легкою. Навіть кашель зранку не турбував.

Абігейл уважно подивилася на неї, намагаючись знайти хоч тінь хвороби. 

— Ти впевнена? Щоки не палають? 

Розалінд засміялася і, поставивши горнятко, торкнулася долонею своєї щоки, а потім — щоки Абігейл. 

— Ні, — сказала вона. — Просто рум'янець здорової жінки, яка добре виспалася поруч з коханою.

Абігейл дивилася на неї й не могла надивитися. Вона бачила не хвору, яку треба доглядати, а свою Розалінд — з ясними очима, з грайливою посмішкою. І вперше за багато тижнів крижаний вузол тривоги, що стискав її шлунок, почав повільно танути. Вона дозволила собі сподіватися.

— Тоді, може, закінчимо сьогодні роботу в саду? — запропонувала Абігейл, і її голос прозвучав напрочуд легко і бадьоро. — Треба зібрати яблука і перекопати останню грядку. Поки ще тепло. 

— Звісно, — з готовністю кивнула Розалінд. — Поки сонце гріє. А потім, увечері, ти почитаєш мені? Ту нову книгу, що привіз містер Девіс?

— Все, що захочеш, люба, — відповіла Абігейл, і її серце наповнилося таким простим, таким всеосяжним щастям, що вона ледь стримала сльози.

День, сповнений сонця і легкої праці, повільно перетік у вечір. Вони занесли до будинку кошик останніх осінніх яблук, твердих і солодких, і поки Абігейл розпалювала вогонь у каміні сильніше, Розалінд вирізала з них серцевини, готуючи до запікання.

Незабаром будинок наповнився солодким, пряним ароматом печених яблук з медом і корицею. Вони вечеряли просто на килимі перед каміном, їли гарячі, м'які яблука прямо з глиняних мисочок і сміялися, обпікаючи язики.

— Ну що, — сказала Розалінд, коли вони доїли, — тепер обіцяна книга.

Абігейл посміхнулася і дістала з полиці важкий том, що його містер Девіс привіз для неї аж із Бостона. Це був наймодніший і найстрашніший роман того часу — "Таємниці Удольфського замку" Анни Редкліфф.

Розалінд затишно влаштувалася, поклавши голову на коліна Абігейл, а та розгорнула книгу і почала читати. Її голос, глибокий і спокійний, наповнював кімнату, сплітаючись із потріскуванням дров. Вона читала про похмурі замки, таємничі коридори і юну героїню, що тремтіла від кожного шурхоту. Розалінд слухала, заплющивши очі, і її дихання ставало все повільнішим і глибшим.

Коли Абігейл підняла очі від сторінки, вона побачила, що Розалінд заснула. Її обличчя було спокійним, а на щоках все ще грав здоровий рум'янець від денного сонця. Абігейл обережно закрила книгу, поклавши в неї стрічку-закладку. Вона довго дивилася на кохану, і її серце переповнювала тиха, безмежна ніжність. Вона перемогла. Вони перемогли. Все буде добре.

— Ходімо, люба, — тихо прошепотіла вона, обережно торкаючись її плеча. — Час спати.

Вона допомогла сонній Розалінд піднятися, і вони, обійнявшись, пішли нагору. Тієї ночі вони заснули в обіймах одна одної, щасливі й упевнені, що нарешті все буде добре.

А наступного ранку Розалінд не змогла піднятися з ліжка.