Дев'ять життів для тебе

Наступний ранок видався ясним і холодним. Вчорашня хмарність розсіялася, і сонце, хоч і не гріло, але заливало кімнату різким, чистим світлом. Вони вирішили сходити в містечко — запаси солі та борошна добігали кінця, а свічки, що були їхнім єдиним світлом довгими вечорами, танули надто швидко.

Абігейл уже була одягнена у свою звичну "міську" сукню з темної, практичної вовни. Вона стояла біля дзеркала, заколюючи своє темне волосся у тугий, скромний вузол. Це була її уніформа, її маска — образ простої, серйозної жінки, що не привертає зайвої уваги.

Розалінд, навпаки, ще сиділа біля згасаючого каміна, загорнувшись у ковдру, і з легкою меланхолією дивилася, як Абігейл готується. 

— Не люблю я ці походи, — тихо промовила вона. 

— Ми не можемо вічно сидіти вдома, люба, — так само тихо відповіла Абігейл, не повертаючись. — Потрібно показатися людям. Щоб не було зайвих пліток.

Розалінд зітхнула і підвелася. Вона теж почала одягатися, але її сукня була світлішою, блакитною, що підкреслювала колір її очей. Вона підійшла до Абігейл, щоб та допомогла їй зав'язати стрічки на чепці.

Руки Абігейл були ніжними, коли вона зав'язувала бант під підборіддям Розалінд, але її погляд, що вона кинула на їхнє відображення в дзеркалі, був серйозним. 

— Ось так, — прошепотіла вона, розправляючи мереживо. — Тепер ти виглядаєш респектабельно.

В очах Розалінд на мить промайнула тінь суму. "Респектабельно" — це означало "як усі". Це означало приховувати те, ким вони були насправді. 

— Маленька ціна, — ледь чутно відповіла вона, ніби читаючи думки Абігейл. 

— Так, маленька ціна, — погодилася та.

Вони стояли так ще мить, дивлячись на своє відображення: дві жінки, що вдають із себе просто подруг. 

— Отже, що нам потрібно? — голосно, вже іншим, діловим тоном запитала Абігейл, розриваючи інтимність моменту. Вона взяла зі столу плетений кошик. 

— Сіль, борошно, свічки... І треба зайти до місіс Гейбл за вовною, скоро зима. 

— І, може... стрічку? — несміливо додала Розалінд. — Блакитну. Для мого нового чепця. 

Абігейл подивилася на неї, і її суворе обличчя пом'якшало. Вона ледь помітно посміхнулася. 

— Якщо залишиться монета, ми купимо тобі стрічку.

Вони обмінялися мовчазними поглядами — обіцянками бути обережними. А потім Абігейл відчинила двері, і вони разом вийшли у світ.

Дорога до Блеквуд-Холлоу займала трохи більше пів години. Вони йшли знайомою, втоптаною стежкою, мовчки, кожна занурена у свої думки. Але чим ближче вони підходили до перших будинків, тим помітніше змінювалася їхня поведінка. Між ними з'являлася ледь помітна, але відчутна відстань. Їхні погляди ставали більш стриманими, а плечі — трохи напруженішими. Починалася вистава.

Містечко жило своїм неспішним життям. Біля кузні стояв віз, з якого знімали нове колесо, пахло розпеченим залізом. Кілька жінок зібралися біля колодязя на центральній площі, обмінюючись останніми плітками. Усі віталися з ними — ввічливо, стримано. 

— Доброго дня, міс Абігейл, міс Розалінд.

Вони зайшли до крамниці містера Девіса — єдиного місця, де можна було купити все, від борошна до цвяхів. Повітря тут було густим, насиченим запахами спецій, шкіри та гасу. 

— Дівчата, радий вас бачити! — привітно посміхнувся крамар, сивий чоловік з добрими очима. — Як ся маєте?

— Добре, містере Девіс, дякуємо, — відповіла Абігейл, як завжди беручи на себе роль голови їхньої маленької родини. Вона поклала кошик на прилавок і почала перераховувати покупки.

Поки Абігейл обговорювала з крамарем якість нової партії солі, Розалінд підійшла до полиці з тканинами та стрічками. Її пальці обережно торкнулися мотка яскраво-блакитної шовкової стрічки.

— Добре, що ви є одна в одної, дівчата, — вів далі містер Девіс, відважуючи борошно. — Після всього, що сталося. Добре, що ваш батько, міс Абігейл, був таким розважливим чоловіком і залишив вам і будинок, і невеликий спадок. Жінці самій у наш час важко.

Це була офіційна версія, яку знало і приймало все місто. Дві сироти, дві самотні жінки, що об'єдналися під одним дахом, щоб легше було вижити. Це було зрозуміло. Це було респектабельно. А головне — ніхто не ставив зайвих питань.

— Так, нам пощастило, — спокійно відповіла Абігейл. 

Вона розрахувалася за покупки, і коли містер Девіс відвернувся, кинула на прилавок ще одну монету. 

— І, будь ласка, відріжте ярд тієї блакитної стрічки, — тихо додала вона.

Коли вони вийшли з крамниці, сонце стояло вже високо. Назустріч їм ішла дружина пастора. 

— Яка гарна пара подруг, — посміхнулася вона. — Завжди разом. Благословення Господнє мати таку опору в житті.

— І вам гарного дня, місис Хемлок, — ввічливо відповіла Абігейл, міцніше стискаючи ручку кошика.

Потім Абігейл повернула до будинку місис Гейбл — літньої жінки, що славилася своїми вівцями та найкращою вовною у всій окрузі. Двері будинку завжди стояли відчиненими, і зсередини доносився запах свіжої випічки та терпкий аромат мокрої вовни. 

— Доброго дня, міс Абігейл, міс Розалінд! — привітно зустріла їх місис Гейбл, поправляючи окуляри на носі. — Заходьте, заходьте. Якраз думала, чи не замерзнете ви цієї зими без моєї вовни.

Абігейл швидко вибрала кілька мотків товстої, теплої вовни сірого кольору, що ідеально підходила для в'язання шарфів та шкарпеток. 

— Я вже й забула, яка в вас гарна вовна, — сказала Абігейл, розраховуючись. — Скоро зима, треба все підготувати. 

— Ох вже ця зима, — зітхнула місіс Гейбл, проводжаючи їх до дверей. — Добре, що ви, дівчата, разом зимуватимете. Вдвох і тепліше, і якось... надійніше. В наш час одній жінці в будинку важко, а вам двом — і за господарством легше дивитися, і підтримати одна одну є кому.

— Так, — відповіла Абігейл, і на її обличчі з'явилася та сама стримана посмішка, яку вона показувала на людях. — Нам пощастило, що ми є одна в одної.

Розалінд лише кивнула, уникаючи зустрічатися поглядом з місис Гейбл. Вона лише на мить подивилася на Абігейл, і в її очах промайнула суміш любові та болю.

Вони йшли додому, і лише коли останні будинки містечка зникли за поворотом, вони дозволили собі розслабитися. Плечі Абігейл опустилися, а Розалінд, ідучи поруч, "випадково" торкнулася її руки своїми пальцями.

Цей ледь відчутний, короткий дотик був як ковток повітря після довгого перебування під водою. Вистава закінчилася. Вони поверталися додому.