Дев'ять життів для тебе

Минуло два тижні. Ранні серпневі холоди відступили, і вересень приніс із собою кілька останніх, подарованих літом теплих днів. Але осінь уже розфарбувала перші дерева на схилах гір, і повітря, особливо вранці, було прозорим і дзвінким.

Недільний ранок був прохолодним і ясним. Абігейл та Розалінд йшли до церкви, дотримуючись своєї звичної недільної рутини. Це був обов'язок, частина їхнього маскування. Йшли поруч, але не торкаючись одна одну, у своїх найкращих, скромних сукнях, вітаючись з сусідами, що також прямували на службу.

У старій дерев'яній церкві пахло воском, пилом і сухими квітами. Вони сіли на свою звичну тверду лавку в середині зали, і сонячне світло, пробиваючись крізь високі вікна, лягало на підлогу різнокольоровими плямами. Пастор почав свою монотонну проповідь про смирення і працю.

Спочатку це був лише тихий, сухий кашель, який Розалінд легко придушила, прикривши рота хустинкою. Абігейл кинула на неї швидкий погляд, але Розалінд лише ледь помітно посміхнулася, ніби кажучи "все гаразд".

Але за кілька хвилин кашель повернувся — цього разу довшим, глибшим нападом, що розірвав благоговійну тишу. Він лунав у дерев'яній акустиці церкви гучно і недоречно. Кілька голів у рядах попереду обережно повернулися. Погляд пастора на мить зупинився на них, перш ніж продовжити.

Щоки Розалінд спалахнули яскравим, болісним рум'янцем. Вона втиснулася в лавку, бажаючи стати невидимою, і її очі наповнилися сльозами від сорому.

Абігейл не обернулася. Вона не дивилася на сусідів, її обличчя залишалося кам'яним, непроникним. Вона лише ледь помітно присунулася ближче до Розалінд, і її рука, прихована складками сукні, знайшла і міцно стиснула руку коханої. Це був жест, що казав: "Я тут. Я з тобою. Нехай дивляться".

Але глибоко всередині, за кам'яною маскою спокою, її серце стиснулося від поганого передчуття.

Коли служба нарешті закінчилася, вони були одними з перших, хто вийшов на вулицю, подалі від допитливих поглядів. Церковний двір перетворився на жваву мозаїку з картатих ковдр та плетених кошиків. Після недільної служби, особливо в останні теплі дні, було заведено влаштовувати імпровізований пікнік. Повітря пахло печеними яблуками та свіжим хлібом.

— Ходімо, знайдемо місце під старим дубом, — запропонувала Абігейл, намагаючись повернути дню його звичну легкість.

Але Розалінд похитала головою, не дивлячись на неї. 

— Абігейл... я... я дуже втомилася. Може, просто підемо додому? Будь ласка.

Абігейл здивовано подивилася на неї. 

— Але ж, Розалінд, це можливо остання тепла неділя. Ти так любиш ці пікніки. Ми можемо просто посидіти пів годинки. 

— Я знаю. Вибач. Я просто... хочу прилягти, — її голос був тихим і благальним.

І тоді Абігейл по-справжньому злякалася. Розалінд, яка могла годинами сидіти на траві, спостерігаючи за хмарами, відмовлялася від останнього пікніка в цьому році. Це було дивно.

— Добре, — тихо відповіла Абігейл, намагаючись приховати свою тривогу. — Звісно, ходімо додому.

Яскраве вересневе сонце здавалося глузливим у своїй життєрадісності. Вони йшли мовчки, і Абігейл чула, як кожен крок дається Розалінд важче, ніж зазвичай.

Коли останні будинки містечка залишилися позаду, Абігейл не витримала. 

— Розалінд, — почала вона, її голос був твердим, але сповненим хвилювання. — Цей кашель... він уже кілька днів. Це не просто застуда. Нам треба показати тебе доктору Міллеру.

Розалінд зупинилася і втомлено подивилася на неї. 

— Це нічого. Просто холод від нічних протягів. Я вип'ю твоїх трав'яних чаїв, і все минеться, — вона спробувала посміхнутися, але посмішка вийшла слабкою, вимученою. — Будь ласка, давай не будемо про це. Все минеться.

Абігейл замовкла, хоча слова протесту були наче каміння в її горлі. Вона хотіла вірити. Вона відчайдушно хотіла вірити, що все минеться.

Вони йшли далі мовчки, і ця тиша була важкою, сповненою невисловленого страху. І раптом, саме в цю мить напруженої тиші, вони почули тонкий, жалібний писк, що доносився з високої трави біля стежки.

Вони зупинилися і перезирнулися. Абігейл обережно розсунула сухі стебла. Там, тремтячи від холоду і самотності, сидів крихітний рудий клубочок. Кошеня, не більше кількох тижнів від народження, з великими, переляканими зеленими очима. 

— Ох, бідолашне... — першою видихнула Розалінд, одразу опускаючись навколішки. — Ти звідки тут узялося?

Вона простягнула руку, і кошеня, повагавшись лише мить, зробило кілька непевних кроків і тицьнулося їй у долоню. 

— Воно дике, Розалінд, може, в нього хвороби... — почала було Абігейл, але, побачивши, з якою ніжністю Розалінд дивиться на маленьке створіння, замовкла.

Коли вони рушили далі, кошеня, ледве переставляючи лапки, побігло за ними. Воно не відставало, жалібно нявчачи, ніби обрало їх, ніби знало, що це його єдиний порятунок. 

— Ми не можемо його залишити, — твердо сказала Розалінд. 

І Абігейл не стала сперечатися.

Коли вони повернулися додому, сонце все ще стояло високо, і його промені були напрочуд теплими для вересня. Абігейл винесла на ґанок старе крісло, а Розалінд сіла в нього, загорнувшись у ковдру і дбайливо тримаючи на колінах кошеня, яке вже голосно муркотіло, зігрівшись.

Абігейл дивилася на неї — на те, як сонце грає в її світлому волоссі, на яскравий рум'янець, що грав на її щоках від прогулянки й тепла, на щасливу посмішку, з якою вона гладила м’якеньке руде хутро. І весь її страх, уся її тривога почали танути.

Все буде добре, — сказала вона собі. — Це була просто застуда. Ось, навіть рум'янець з'явився. Вона виглядає набагато краще.

— Як ми його назвемо? — запитала Розалінд, піднявши на неї сяючі очі. 

Абігейл посміхнулася. 

— Вона така руда, як жаринка в каміні, — сказала вона. — Нехай і буде Жаринка.

Вона сіла на сходинки біля крісла Розалінд, гріючись в останньому теплі цього вересневого дня, і дозволила собі повірити, що все справді буде добре.