Дев'ять життів для тебе

Паніка прийшла раптово, холодна і гостра, як уламок скла. Вона вдарила Абігейл у ту саму мить, коли вона торкнулася чола Розалінд і відчула не просто тепло, а справжній, сухий жар. Очі коханої були розплющені, але дивилися кудись крізь неї, затуманені пеленою хвороби. Вона ледь могла говорити, кожне слово переривалося слабким, виснажливим кашлем.

Всі трави, всі теплі чаї, всі надії минулого дня перетворилися на пил.

Не пам'ятаючи себе, Абігейл накинула на плечі перше, що потрапило під руку, і, не зачиняючи дверей, побігла. Вона бігла по холодній ранковій землі, не помічаючи ані каміння під ногами, ані крижаного вітру, що бив в обличчя. Вона бігла до містечка, до єдиної людини, яка могла допомогти.

Доктор Міллер, старий, втомлений чоловік з добрими, сумними очима, прийшов за годину. Він мовчки увійшов до спальні, де Розалінд лежала, важко дихаючи, і поклав свою потерту шкіряну сумку на стілець.

Абігейл стояла в кутку, стискаючи руки, і спостерігала, як він працює. Вона дивилася, як його досвідчені пальці промацують шию Розалінд, як він слухає її дихання через дивну дерев'яну трубку, як його обличчя стає все більш похмурим з кожною хвилиною. Тиша в кімнаті була майже нестерпною, порушена лише хрипким диханням Розалінд і тихим скрипом мостин під ногами лікаря.

Коли він закінчив, він мовчки зібрав свої інструменти й кивнув Абігейл, вказуючи на двері. Вони спустилися на кухню. 

— Сідай, дитино, — тихо сказав він.

Абігейл сіла за стіл, і її спина була напружена, як струна. 

— Це сухоти, — сказав він без передмов. — Я бачив це сотні разів. Жар, слабкість, кашель... Її легені слабкі. Дуже слабкі.

— Але ж... є ліки? — прошепотіла Абігейл, хоча вже знала відповідь. — Трави? Мікстури? Щось? 

Доктор Міллер довго дивився на неї, і в його погляді було глибоке, щире співчуття. 

— Абігейл, — м'яко сказав він. — Проти цієї хвороби ліків немає. Ми можемо полегшити її страждання. Свіже повітря, теплий бульйон... спокій. Але ми не можемо її вилікувати.

Він накрив її холодну руку своєю, теплою і сухою. 

— Роби так, щоб їй було комфортно. Будь поруч. І... — він на мить завагався, — ...можливо, тобі варто поговорити з пастором.

Ці останні слова прозвучали, як удар похоронного дзвону. Це був вирок. Це означало, що час медицини скінчився. Починався час молитов.

Абігейл не плакала. Вона сиділа, дивлячись у порожнечу, і відчувала, як усередині неї щось обривається, а на місці розпачу народжується щось інше. Холодне, темне і неймовірно рішуче.

Коли лікар пішов, вона ще довго сиділа в тиші. Слова "сухоти", "ліків немає", "пастор" лунали в її голові, але вона відмовлялася їх приймати. Пастор? Ні. Ще не час для молитов. Ще час для боротьби.

Вона підвелася з гарячковою, відчайдушною енергією людини, яка щойно отримала виклик. Вона не здасться. Вона не дозволить цій хворобі забрати її Розалінд.

Вона увійшла до спальні, де Розалінд неспокійно спала. Абігейл змусила себе посміхнутися — ніжно, заспокійливо, хоча все всередині неї кричало від жаху. Вона схилилася і поцілувала її в гаряче чоло. 

— Я тут, люба, — прошепотіла вона, обережно поправляючи ковдру. — Я нікуди не піду. Ми впораємося. Ти чуєш? Ми впораємося.

Спальня нагорі стала кліткою з льоду. Попри те що Абігейл розпалювала вогонь у маленькому каміні, холод, здавалося, просочувався крізь самі стіни. Розалінд тремтіла під горою ковдр, і її дихання було уривчастим і слабким.

— Досить, — одного ранку твердо сказала Абігейл, більше собі, ніж їй. — Ти будеш унизу. Біля великого вогню.

Розалінд була надто слабкою, щоб сперечатися. Абігейл обережно загорнула її у найтеплішу ковдру і, підхопивши на руки, почала повільно спускатися по скрипучих сходах. Розалінд була легкою, лякаюче легкою, наче пташка зі зламаним крилом.

Внизу, біля великого каміна, Абігейл влаштувала для неї гніздо. Вона перетягнула матрац зі спальні, обклала його з усіх боків подушками й вовняними ковдрами, створивши маленький, теплий світ, де вогонь був їхнім сонцем.

Дні перетворилися на один довгий, нескінченний ритуал турботи. Абігейл варила міцні курячі бульйони й годинами сиділа біля неї, годуючи з ложечки, як дитину, краплю за краплею. Вона обтирала її гаряче тіло прохолодною водою, коли починалася лихоманка. Вона розповідала їй історії, які вони читали разом, намагаючись повернути хоч тінь посмішки на її бліде обличчя.

Вечорами, коли тіні ставали довшими, вона сідала поруч і продовжувала читати "Таємниці Удольфського замку". Її голос був рівним, спокійним, як якір у цьому штормі, що поглинав їхній світ. Вона читала про привидів і темні таємниці, і кожне слово було брехнею. Тому що єдиною справжньою таємницею, єдиним справжнім жахом у цій кімнаті була хвороба, що пожирала її кохану зсередини.

Іноді Розалінд розплющувала очі й слабко посміхалася. 

— Ти тут, — шепотіла вона. 

— Я завжди буду тут, — відповідала Абігейл, стискаючи її тонку, гарячу руку.

Але з кожним днем надія танула. "Сухотний рум'янець", який вона колись прийняла за ознаку здоров'я, тепер здавався жорстокою насмішкою на її виснаженому обличчі. Дихання ставало все важчим. І Абігейл, дивлячись на неї, розуміла, що програє цю битву. Її любов, її турбота, її бульйони й трави — все це було безсилим проти темряви, що забирала її Розалінд.

Ночі стали найважчими. Коли темрява опускалася на Блеквуд-Холлоу, а дощ монотонно стукотів у вікно, Абігейл залишалася наодинці зі своїми страхами. Вона сиділа біля імпровізованого ліжка біля каміна, вслухаючись у кожен хрипкий подих Розалінд, і її серце стискалося від безсилля.

Жаринка, здавалося, відчувала це. Кошеня майже не відходило від хворої, згорнувшись теплим рудим клубочком біля її ніг, ніби намагаючись поділитися своїм маленьким, але таким гарячим життям.

Цього вечора, коли Абігейл вже думала, що Розалінд спить, вона почула тихий, ледь чутний шепіт. 

— Абігейл?

Вона миттєво нахилилася до неї. 

— Я тут, люба. Що таке? Тобі щось потрібно? 

Очі Розалінд були розплющені, і в їхній глибині, затуманеній хворобою, Абігейл вперше за багато днів побачила проблиск свідомості. 

— Мені... мені раптом так захотілося... — її голос був слабким, як шелест сухого листя. — Пам'ятаєш... медового тістечка? Від Мейбл.

Абігейл завмерла. Це було перше, про що попросила Розалінд за всі ці дні, окрім води. Не просто їжа, а щось конкретне. Щось, що належало їхньому минулому, щасливому життю. Це був знак. Це не міг не бути знак.

— Звісно, люба. Звісно, я пам'ятаю, — відповіла Абігейл, і її голос тремтів від сліз, які вона так довго стримувала. — Я... я піду завтра. З самого ранку. Першим ділом. Я принесу тобі найкраще тістечко, яке тільки є у Мейбл.

Розалінд ледь помітно посміхнулася, і її рука, що лежала на ковдрі, слабко поворухнулася, торкнувшись м'якого хутра Жаринки, що спала поруч. 

— Добре, — прошепотіла вона і знову заплющила очі, засинаючи.

Тієї ночі Абігейл не спала. Вона сиділа біля вогню, дивлячись на двох найдорожчих їй істот, і в її серці, вперше за довгий, нескінченний тиждень, народилася надія. Крихка, як перший лід на калюжі, але така справжня.

Завтра. Завтра все почне змінюватися. Вона в це вірила.