Дев'ять життів для тебе

Ранок зустрів Абігейл не тишею, а монотонним стукотом дощу по даху і тихим, уривчастим кашлем Розалінд. Крихка надія минулої ночі розтанула разом зі світанком, поступившись місцем знайомій, холодній тривозі.

Абігейл схилилася над ліжком біля каміна. Очі Розалінд були розплющені, але погляд був затуманеним, ніби вона дивилася крізь стіни, крізь цей світ. 

— Розалінд? Люба, ти мене чуєш? — тихо прошепотіла Абігейл. — Ти пам'ятаєш? Ти просила тістечко. Я зараз піду за ним.

Розалінд не відповіла, лише ледь помітно кивнула, і цей слабкий рух коштував їй нападу виснажливого кашлю.

Серце Абігейл стислося. Часу було обмаль.

Вона підкинула у вогонь ще кілька полін, щоб у кімнаті було тепло, обережно допомогла Розалінд випити кілька ковтків теплої води. Потім вона взяла сонну Жаринку, що згорнулася клубком біля подушки, і обережно вмостила її на грудях Розалінд. Маленьке кошеня, тепле і живе, одразу ж замуркотіло, і його тиха вібрація, здавалося, трохи заспокоїла хрипке дихання хворої. 

— Я скоро, — прошепотіла Абігейл, цілуючи Розалінд у чоло. — Я дуже скоро.

Вона схопила свій найтовщий плащ і плетений кошик. Вона не просто йшла. Вона бігла. Бігла під холодним жовтневим дощем, не зважаючи на багнюку, що летіла з-під ніг, і крижані краплі, що стікали по обличчю. Її гнала вперед одна-єдина, проста думка, що стала для неї молитвою, маяком у цьому штормі.

Медове тістечко від Мейбл. Вона мала його принести. Вона мала встигнути.

Абігейл вбігла в містечко, мокра до нитки, захекана. Дощ трохи вщух, але небо все ще було затягнуте важкими сірими хмарами. Блеквуд-Холлоу здавався сонним і похмурим.

На щастя, пекарня Мейбл вже працювала, і з її дверей йшов божественний аромат свіжої випічки. Абігейл, не чекаючи, поки її запросять, зайшла всередину. 

— Міс Абігейл! Та ви ж уся промокли! — сплеснула руками Мейбл. 

— Мені... мені потрібне медове тістечко, — ледве переводячи подих, сказала Абігейл. — Найкраще, яке у вас є. Для Розалінд.

Мейбл одразу ж посерйознішала, і в її очах з'явилося співчуття. Про хворобу Розалінд вже знало все містечко. 

— Звісно, дитино, — тихо сказала вона. — Ось, візьми це. Щойно з печі.

Вона дбайливо загорнула ще тепле тістечко в чисту тканину і поклала в кошик Абігейл. Та залишила на прилавку монету і, подякувавши, вибігла на вулицю. Тепер — додому, якомога швидше.

Проходячи повз центральну площу, вона побачила біля колодязя двох жінок, що набирали воду. Вони жваво, але приглушено, щось обговорювали. 

— ...і я тобі кажу, Сара, це не просто лихоманка, — говорила одна з них, дружина коваля. — Її син уже тиждень горить, і доктор Міллер лише руками розводить. Вона у відчаї. Каже, якщо до вечора не спаде, піде до лісу. 

— До лісу? — злякано перепитала інша. — Невже... до старої Мег? 

— А до кого ж іще? Коли Бог і медицина безсилі, залишається лише вона.

Абігейл почула це краєм вуха, але не надала розмові значення. Усі в містечку знали про стару Мег — відлюдницю, травницю, яку дехто вважав відьмою. Абігейл, як людина практична, завжди ставилася до цих пліток скептично. Її думки були зайняті іншим. Вона бігла додому, міцно притискаючи до себе кошик. У ньому лежала її маленька, солодка надія.

Вона вбігла до будинку, і з її плаща стікала вода. 

— Розалінд! Люба, я повернулася! — гукнула вона, знімаючи мокрий одяг. — Я принесла!

Тиша.

Серце Абігейл стислося. Зазвичай Розалінд, навіть у напівсні, озивалася на її голос. Вона кинулася до каміна, де було влаштоване ліжко.

Розалінд лежала нерухомо. Її голова безсило відкинулася на подушку, а обличчя було блідим, майже восковим. Дихання було настільки слабким і поверхневим, що його майже не було чути. Жаринка сиділа поруч, на ковдрі, і дивилася на хвору великими, тривожними очима.

— Розалінд? — прошепотіла Абігейл, опускаючись біля неї на коліна. Вона торкнулася її щоки: холодна, липка від поту. — Розалінд, прокинься.

Ніякої реакції.

Кошик випав з рук Абігейл. Маленький пакуночок з тістечком покотився по підлозі. І в цю мить щось усередині неї зламалося. Вона закрила обличчя руками, і з її грудей вирвалося довге, болісне ридання, яке вона так довго стримувала. 

— Я ж принесла тобі тістечко, — шепотіла вона крізь сльози, хитаючи головою. — Люба, я принесла тобі тістечко. Ти ж просила. Будь ласка...

Вона плакала, доки сльози не скінчилися, залишаючи по собі лише холодну, спустошену порожнечу. А потім вона взяла себе в руки. Схопила миску з теплою водою, намочила тканину і почала обережно обтирати обличчя та руки Розалінд. 

— Розалінд, — її голос був тепер твердим, майже наказовим. — Повернися. Будь ласка, повернися до мене.

Можливо, подіяло тепло води, а може, сила її голосу, але повіки Розалінд здригнулися. Вона ледь чутно застогнала і розплющила очі. Її погляд був каламутним, несфокусованим. Вона дивилася на Абігейл, але не впізнавала її. 

— ...холодно... — ледь чутно прошепотіла вона.

Абігейл міцніше вкрила її ковдрами, притиснулася до неї, намагаючись зігріти своїм тілом. Але, дивлячись на це згасаюче, ледь жевріюче життя, вона розуміла. Це кінець.

Це були останні іскри. Останні відблиски вогню, перш ніж він згасне назавжди.

І раптом в її голові, чітко і ясно, наче хтось прошепотів їй на вухо, пролунали слова, почуті біля колодязя:

"Коли Бог і медицина безсилі, залишається лише вона".