Дев'ять життів для тебе

Абігейл не пам'ятала, як одяглася, як вийшла з дому. Вона просто йшла. Холодний дощ стікав по її обличчю, змішуючись зі сльозами, але вона їх не помічала. Вона йшла крізь ліс, і гілки чіплялися за її одяг, наче намагалися зупинити, не пустити. Але вона йшла вперед, керована єдиною, простою думкою, що стала її дороговказом.

Стара Мег.

Її хатина стояла глибоко в лісі, далеко від людських стежок, і знайти її могла лише та людина, яка справді цього потребувала. Абігейл знайшла. Маленька, вросла в землю халупа, з димаря якої підіймався сизий димок, здавалася живою істотою, що причаїлася серед дерев.

Двері відчинилися ще до того, як вона встигла постукати. 

— Заходь. Не неси в дім холод, — пролунав з темряви старечий, скрипучий голос. 

Всередині пахло землею, димом і чимось терпким, як старі спогади. Стара Мег сиділа біля вогнища, її обличчя було мережею зморшок, а очі... вони були старими, як самі гори, і дивилися, здавалося, крізь Абігейл, бачачи її страх, біль, відчай. Вона мовчки вказала на стілець навпроти. Абігейл сіла, і з її мокрого плаща на підлогу натекла маленька калюжа.

Мег не ставила питань. Вона мовчки взяла зі столу стару, потерту колоду карт, загорнуту в шматок оксамиту. Карти були товстими, зробленими з невідомого матеріалу, і зображення на них були вицвілими, майже стертими. Вона повільно, своїми кістлявими пальцями, перетасувала їх. Звук був схожий на шелест сухого листя.

Потім вона розклала три карти на столі.

Перша — Дівчина з квіткою. Минуле. Їхнє щастя. Друга — Зламане дерево. Сьогодення. Хвороба.

А потім Мег повільно, майже нехотячи, перевернула останню карту. На ній було просте, але жорстоке зображення: одна-єдина свічка, полум'я якої щойно згасло, і тонка цівка диму, що здіймалася в темряву. Згасла свічка.

Мег підняла свої старі очі на Абігейл. В її погляді не було ані жалю, ані співчуття. 

— Три, може, чотири світанки, — тихо сказала стара. — Не більше.

Слова вдарили по Абігейл, як фізичний удар, вибиваючи з неї залишки повітря. Це був не діагноз. Це був вирок. Світ трав'яних чаїв і теплих бульйонів зник. Світ лікарів і молитов зник. Залишилася лише ця темна кімната, запах диму і правда, холодна і гостра, як лезо ножа.

Вона закрила обличчя руками, ридання стрясали все її тіло. Це був крик не просто горя, а безсилля. Вона програвала. Вона втрачала єдине, що мало сенс у її житті, і нічого не могла вдіяти. Коли сльози нарешті почали вщухати, залишаючи по собі лише спустошеність, вона підняла на стару червоні, заплакані очі.

— Благаю вас, — прошепотіла вона, і її голос був ледь чутним, хрипким. — Має ж бути щось. Якийсь інший шлях. Я зроблю все! Все, що завгодно! Тільки врятуйте її!

Стара Мег довго дивилася на неї, і її погляд був гострим, як у хижого птаха. Вона не поспішала з відповіддю, ніби зважуючи кожне слово, кожну сльозу Абігейл. 

— "Все" — це дуже страшне слово, дитино, — нарешті проскрипіла вона. — Воно важче за будь-який камінь. Ти впевнена, що зможеш його підняти? Ти впевнена, що готова на все?

Вона вимовила це слово — "все" — з особливим, глибоким наголосом, ніби це було ім'я якогось древнього бога, якого не можна турбувати без причини.

Абігейл не вагалася. Вона витерла сльози тильною стороною долоні, і в її погляді більше не було благання. Лише холодна, безжальна рішучість. 

— Так, — твердо відповіла вона. — На все.

Стара повільно кивнула, ніби саме цієї відповіді й чекала. 

— Добре, — сказала вона, збираючи карти зі столу. — Є один шлях. Старий, як світ. Коли смерть приходить за однією душею, її можна обдурити, віддавши їй іншу.

Вона підвелася і підійшла до темного кутка, де висіли пучки трав. 

— Тобі пощастило, якщо це можна назвати везінням. Завтра — Самайн. Ніч, коли межа між світом живих і світом духів стає тонкою, як павутиння. Лише цієї ночі можна відчинити двері й покликати душу назад. Лише цієї ночі можна вказати їй новий дім.

Мег повернулася до неї, і її очі в напівтемряві, здавалося, світилися. 

— Але це не я буду робити, дитино. Це зробиш ти. Чи вистачить у тебе духу вкрасти чуже життя, щоб врятувати своє кохання? Чи зможеш ти це зробити?

Абігейл дивилася на неї, і її обличчя було як маска, висічена з каменю. 

— Так, — без тіні сумніву відповіла вона. — Зможу.

Стара Мег, задоволена відповіддю, підійшла до темного кутка, де на стінах висіли десятки пучків сухих рослин. Вона довго перебирала їх своїми кістлявими пальцями, щось бурмочучи собі під ніс, ніби розмовляла зі старими друзями. Нарешті, вона зняла з гака невеликий, туго зв'язаний пучок якихось темних, майже чорних трав.

— Ось, — простягнула вона його Абігейл. — Це ключ. Але пам'ятай, кожен ключ відчиняє двоє дверей.

Вона повернулася до вогню, і її тінь затанцювала на стіні, перетворившись на велетенську, химерну постать. 

— Тобі потрібно буде заманити до свого дому когось. Молодого і здорового. Душа не може летіти далеко. Вона, як новонароджене дитя, шукає найближчу порожню посудину. Ти маєш їй її надати.

Мег подивилася на Абігейл, і її погляд був гострим, як укол голки. 

— Коли обидва тіла будуть у твоєму домі — твоя хвора і твоя жертва — дочекайся півночі. Кинь ці трави у вогонь. Він стане твоїм вівтарем. Поки вони горять, ти прочитаєш закляття, яке я тобі зараз скажу. Говори чітко і голосно. А коли закінчиш, то маєш скріпити ритуал. Своєю кров'ю.

Вона взяла руку Абігейл і провела по її долоні кістлявим пальцем. 

— Ти візьмеш ніж, поріжеш свою руку й окропиш вогонь своєю кров'ю. Це буде твоя плата. Твій підпис на контракті з силами, яких ти не розумієш. Душа твоєї коханої перейде в нове, здорове тіло. А душа тієї, іншої, піде зі старим. Ти зрозуміла?

Абігейл дивилася на трави, і її розум працював швидко, холодно, відкинувши всі сльози та страхи. 

— Яка... яка ваша плата за це? — запитала вона, її голос був рівним.

Мег посміхнулася, і ця беззуба посмішка була страшнішою за будь-який гнів. 

— Ціна за таке... її не платять монетами, дитино. Сили самі візьмуть своє. Потім. Коли прийде час.

Абігейл взяла трави. Вони були сухими й колючими на дотик. Вона мовчки кивнула, запам'ятовуючи кожне слово закляття, яке стара прошепотіла їй на вухо. Потім, не кажучи більше ні слова, вона розвернулася і вибігла з хатини.

Вона бігла додому, притискаючи до грудей пучок трав, як найцінніший скарб. Вона не озиралася. Дощ припинився, і крізь хмари пробився місяць, освітлюючи їй шлях.

В її очах більше не було сліз. Лише холодний, безжальний вогонь. Вона знала, що робити. І вона знала, кого покличе в гості.