Як Баба Ліда блогеркою стала

Творча криза – ви чули про таке? Це коли сидиш край річки і пробуєш спіймати рибку, а та: смикне за гачка, з’їсть черв’ячка, дивишся – а вудочка пуста. І скільки б не хитрував – хоч ти лусни, нічого не вдається.

Так само Баба Ліда гуляла з кутка в куток, родила ідею для ролика. Пояснити за жнива? Але ні! Суцільна нудота – ліпше вже зняти, як фарба сохне. Бо піт на полі – далеко не картини Тетяни Яблонської. Інше –

А що інше? Зрази з фаршем? Бурштин? Студія краси? Ні, ні і ще раз ні! Ох, від думок аж у макітрі калатає… І де запропастилась Тітка Віра? Мали ж організувати мозковий штурм! А вона спішить, як черепаха на весілля. Чи, може, спину защемило?

Тук-тук! Скільки літ, скільки зим! Неборачка полетіла до дверей – і завмерла. На порозі стояла подруга – серйозна-серйозна, немов сто бід за нею мчить. Зиркає вкрадливо, щось ховає під пахвою, німує. Та й шусь під руку за першої нагоди.

Господиня розгублено глянула на вулицю, проте там ані рудої миші. Гублячись у здогадах, послідувала у вітальню, де знайома незнайомка жбурнула згорток на стіл і переможно стовбичила над ним, ніби кіт над здобиччю.

“Мабуть, сонце припекло…”, – бере в тямки блогерка й тим часом питає:

– Що коїться? Чому не вітаєшся, ніби горщики побили?

– Я таке присунула, таке!.. – стрибає від утіхи гостя.

В очах авантюристки загорівся азарт – умент забула про образу:

– Ну, колися! Козацькі шаблі чи князівські срібники? – і тягнеться до полотна.

– Краще, – ударила по руці. – Пам’ятаєш бабу Орисю? Оту відьму? Я розповідала колись про неї. Так-от, ладнаюся до тебе, а її чорт приносить. Та жалібно канючить: “Допоможи, дитино, непотріб винести”. Як відмовиш? Ще ману нашле.

А та дияволиця прибирання затіяла. Здаватиме кімнату квартирантам. Ти знала, що це модно – у село на відпустку? Мені старий про це розказав. І де вона видибила клієнтів? Може, онуки підсобили? Як-не-як пенсії і на комарову ніжку не стачає…

– Не про те мова! – уривається терпець співрозмовниці.

– Ой, вибач! Отже, перебрала карга пожитки, напакувала в мішки сміття. Здорові – я й сама не подужала спершу: довелося муженька кликати. Затаскали їх насилу в повітку, стали перевести дух. Чоловік – весь у піні, бо на собі все тягав.

А гарпія ну ніяк не вгомониться: приволокла в руках нового мотлоху і просить втиснути до решти. Я зціпила зуби та взяла. Дорогою гадаю: бодай подивлюся, що викидаю. То ж старі – майже коричневі – книжки. І дещо заховала за пазуху.

– І вийшла чистою з води? – не йме віри співрозмовниця.

– А як бачиш, проґавила своє чаклунка. Геть затуркалася й кортіла нас спекатися. Тому всучила по булці та пішла люленьки. Булки я не принесла, бо за тяганиною зголодніла, а здобич – до наших послуг, – дере губу мисливиця на скарби.

– То вже можна розкрити?

Рятунка не вспіла відповісти, коли вже покотилися книжки з завивала. “Магія вуду, або як провчити колишнього”, “Народна медицина: від срачки до гарячки і для кожної болячки”, “Таємні знання: Ритуали та обряди для чайників”.

Фраза “очі на лоб вилізли” не опише реакцію Баби Ліди. Її баньки ледве не вискочили з орбіт, аби зблизька вивчити заголовки й переконатися у власній правоті. Село відало, що Орися відьомствує, проте мати безпосередні докази цього…

– Поглянь, – вивела зі ступору аферистка та полистала один із томів. – Вони зачитані до дір. Напевне, вивчила напам’ять, як школяр – “Садок вишневий коло хати”!

– А яким коком ми до чародійства? – поза зоною досяжності абонент.

– Тобто? Позичатимемо звідти ідеї для відео!

Тік-так-легенду “радість” відправила в нокаут – відняло і мову, і найменшу надію. Сил стало на один благальний позирк, проте кат виявився твердошкірим.

– Чого вирячилася, наче коза на різника? Хіба не божеволіла від “Сліпої” й іншої бридні про ясновидців? А що тобі заважає самій бути як Ванга?

– Совість, – похилила зі світлолюбною покорою голову.

Порадниця закотила драматично очі:

– Господи, і де ви, правильні, беретеся? – узяла до рук, здається, “Таємні знання”. – Можеш не вішати лапшу на вуха. Просто поясни за обряд і повтори, а коли нічого не вийде, спихни на забобонність предків.

Ось дивись, – розгорнула на випадковій сторінці. – “Магічний ритуал від безсоння”. Чому не спробувати? З’ясуймо, що треба, і нумо знімемо на камеру. Та-а-ак! “Виконуйте пізно ввечері. Найперше поставте глиняну чашу”. Є хоча б супова миска?

Асистентка кивнула й хотіла чкурнути вже на кухню, але її втримали за лікоть:

– Куди? Потім, бо точно не обійдемося тарілкою. Де зупинилася? Ага, тут.

“Візьміть ніж та проведіть по обідку тричі. Щоразу промовляйте: “Сон-дрімота, прийди!”. Налийте до половини чаші бражки…”. Я десь мала в коморі, не хвилюйся. “...і крикніть: “Ось тобі пити!”. Потім схопіть за шию сову та вбийте ніж у серце…”.

Ой леле! Де її візьмеш?! “...а кров витисніть до бражки й вигукніть: “Ось тобі їсти!”. Приготовлену суміш випийте залпом, тоді…”. Свят-свят-свят! Ані словом руш, бо далі ціла сторінка бісівської ахінеї.

– І ми це дійсно…? – як осика на вітрі тремтить випробувачка.

– Та ні, звичайно! Але схожого, – стрибає поглядом по аркушах, – ціла книжка! А наклад? 100 тисяч?! Третій тираж?! Спаси та сохрани. І потім ці люди голосують…

Тітка Віра метнула книжку до решти.

– На розпал тобі. Маєш охоту на інші? – й кивнула на стопку.

– Думаю, воно все на один крій. Хоча… гляньмо “Народну медицину”. Що злого в травах та мазях?

Товаришка з недовірою повела бровою. Баба Ліда виправилася:

– Наші ж батьки дотягли до понад 80-ти, і без таблеток та уколів, – піднімає зі столу добротне видання. – Загадай номер від 1-го… до 1024-х.

– 256-ь.

– Гаразд, що в нас тут? – порпається у фоліанті. – “Як вгамувати істерію?”. Ого, навіть таке в давнину знали. Гм, “є декілька способів заспокоїти хворого. Насамперед це настоянка валер’яни або м’яти перцевої”. А непогано звучить!

“Для профілактики можна вживати мед або струмінь бобра”. Е-е-е, пропустімо повз вуха. “Якщо напади відбуваються на сталій основі, значить, це одержимість і потрібно вигнати бісів. Не радимо виконувати ритуал самому, але…”.

Пополотніла, аж зі стіною зливаючись, жінка захлопнула гросбух та з огидою пожбурила від себе.

– Що таке? – зловтішається Єхидна. – А хто баяв: воно безневинне?

– Але ж не коли екзорцизм утюхують! Я мислила: трави…

– А ти врахуй, – продовжує спільниця, – що до баби Орисі не один ходить – то переляк викачати, то порчу зняти, то простуду п’явками вилікувати. Півсела нарахуєш.

– Еге! Тільки пізніше районна лікарня їх відкачує, – зневажливо пирхнула блогерка. – Ні, помилуємо українців від цієї маячні. Дякую, що для мене постаралася, одначе… здоровий глузд приємно і пропагувати, і тримати при собі.

– Та зрозуміло, – Тітка Віра тарабанить по столі, поринувши в задуму. – Але ми так і не зрушили з місця. Може, знесла якусь геніальну ідею?

– Нє-а, – сутужно похитала головою. – Мов у суху землю всі наші словоблуди.

– Слона треба їсти по частинах. Насамперед: люди люблять хліб і видовище…

– І оргії! – вихопилось у пустунки. – Їх теж обожнював античний світ!

– Згадала баба, як дівкою була! – товаришка сплеснула в долоні.

Та облишмо жарти. Хліб і видовища… Де їх узяти? Гречку не запропонуєш, наче депутати перед виборами, але шоу… Ач, скільки слави наскакала – на цілу країну, – зірка налилася вогнем. – Знайшла чого соромитися! Не обікрала ж “Приватбанк”.

Тому треба напружити уяву й вигадати таке, від чого народ очманіє. Умієш робити сальто, на шпагат сідати? – пацієнтка завзято похитала головою. – Ех ти! Сива версія Подкопаєвої збирала би вершки зі слави. А ти що взагалі вмієш?

– Рахувати, гнути спину в саду та розкладати пасьянс…

– Гадати на картах умієш? – схопилася за ідею консультантка. – Диви, який темний ліс, – тицьнула в посібники з магії. – Люди візьмуть за чисту монету навіть абсолютну дурницю. А коли це свіжоспечена ікона – то фанатики геть утратять дах.

– Що ти вигадала? – не втямить її жертва. – Хоча бабуся вчила, як дивитися долю на картах. За царя Гороха, правду кажучи, проте згадати – не проблема …

– О-о-о! Перемога! – димить-репетує фабрика вигадок. – Влаштуймо для шанувальників таро-консультації. Зробиш конкуренцію для баби Орисі – і грошиків у гаманці прибавиться, – засвітилися в очах долари.

– Знову шарлатанство. Не хочу мізки пудрити, ще й дерти шкуру за це.

Подруга схрестила руки на грудях і набурмосилася, опонентка – собі. Хвилину між ними тривав поєдинок, де замість шпаг боролися поглядом. Той ударить – інший відібʼє, і навпаки, допоки міміка “Мій блог – мій вибір” не обезброїла придумщицю.

– Добре, твоя взяла, – визнала поразку Тітка Віра. – Але це єдина ідея, яку ми маємо, а голодному й опеньки – м’ясо. Коли гризе сумління, відкрий збір, наприклад, для дитбудинку та проводь сеанси за пожертви.

Переможниця розкинула мізками і визнала рацію коліжанці. Бо якщо гора не йде до Магомета, то з Магомета тюрбан не спаде підійти до гори. То чому місцева аристократка має відкидати непоказну, але таки раду?

Так дві змовниці сховали злість і давай доточувати деталі за пляшкою вишнівки.

* * *

Нарешті минуло безрибʼя – і косяком ринуло натхнення.

Спершу Баба Ліда крутилася мовби в’юн в ополонці: умовлялася із сиротинцем, шліфувала формат, пилила анонс. Слідом потяглися й відео – дотичні і недотичні. Вони теж були нарозхват, утім саме перша її подія зчинила галас.

За лічені дні забронювали всі спальні місця в радіусі 200 кілометрів. Скрізь в області замайоріли афіші про таро-прогнози від зірки. Інтернет розривало обговорення, і не було сторінки, де б не поширили якусь інформацію.

Заводіяка мало не втратила голову. Гадала: чоловік-десять від сили відгукнеться. Одначе дістала стільки запитів – хата лусне, коли посуне клієнтерія. Та й сама не резинова… Слава Богу, в.о. голови ОТГ поспів на поміч – запропонував до її послуг районний будинок культури.

Сарафанне радіо співало в унісон, що все – через дороги. Американські гірки проти них – дитяча забавка, бо, їдучи до міста, і виб’єш зуби, і дістанеш заворот кишок. А заміснику досить скандалів уже. І так шефа судять за корупцію (її старання!).

Блогерка ж погодилася, не маючи іншого виходу, а довбню навідав досконалий помисл. Люди кортять видовища? То чого його не дати? В актовій залі проведуть вечір художньої самодіяльності: заспівають, потанцюють – похизуються, чим Полісся багате.

А номери квитків стануть лотерейними білетами. Щоб не задовольняти кожного – розіграють 100 сеансів. Їх же можна буде використати під час або після концерту – коли в кого душа забажає. Геніально просто! Так і поставила в план будинку культури: “Потруси кістьми: Танцюй та вигравай таро-консультацію від Баби Ліди”.

Тепер ні дня не мала продиху – креслила шоу-програму, збирала зірок по околиці, шукала спонсора… Бо хоч заклад і має штат, апаратуру, але декорацій – негусто: треба купити. Відкрити “банку”? Ні, уже нахабство. У домашніх бізнесменів клянчити? Невдобно, вони й так кінці з кінцями ледве зводять (знала від сина).

Зрештою пішла до начальника лісгоспу. Спочатку той дурника корчив…

– Ну, тітко Лідо, нема за душею ні гроша, – в очі бреше товстун за масивним столом із червоного дерева, на розкішному шкіряному стільці, у помпезній кімнаті з опудалами тварин та колекцією зброї, у багатющій триповерховій віллі з басейном.

“Умієш продавати дерево з-під поли – умій ділитися”, – затялася гостя, і тонкий натяк на друга з ОТГ вмить знайшов гроші.

Невдовзі і запустили продаж в інтернеті. Квитки розмели за лічені години, а в наступні дні написало кілька відомих співаків, зголосилося виступити задарма. От тобі сюрприз! Пропозиції – прийняла всі без винятку та підтасувала графік заходу.

Та й календар бив на сполох. Почалися репетиції, майстрували антураж, писався сценарій – коротко кажучи, горіла робота. А заодно навалювалися раптові клопоти: то простеж за касою, то налаштуй проектор, то помири ансамбль. І так від ранку до вечора на ногах. За біганиною геть змарніла на пару кілограм.

Тримала моральний тил Тітка Віра. Можливо, у техніці вона ні бум-бум, проте гримнути – любила та вміла. Тому в будинку культури всі працювали до десятого поту, тоді як син – забув образу на матір і як миленький возив, куди треба.

Сила фемінізму це чи ні, але тік-такщиця чулася за спиною подруги, ніби за стіною, – не зривалася й незворушно давала лад мороці. І за день до свята обоє стали перед готовою сценою та не вірили очам. Вони впоралися! Без менеджера й вищої освіти! І вписали в історію краю нову грандіозну подію після походів Хмельницького.

Кількість відвідувачів передбачали в тисячах. На місці мали трудись журналісти й вестися трансляція. А щоб усі відвідали, проведуть захід двічі – проведуть два районні будинки культури. На більше не вмовили виконавців, бо не Палац спорту!

Зосталося головне – стати еталонами краси, поліпше від Мерилін Монро.

Для початку заглянули в універмаг, де Тітку Віру уламали всім магазином на щось не з радянської моди. Потім заскочили в перукарню – підрівняти “кінчики” й підфарбувати сивину. Наприкінці ж перелякано пішли на нігті… уперше в житті!

Слава Богу, зранку приїхала невістка з дочкою, бо чепурунка ніяк не могла впоратися з пазурами. Разом вони витворили їй таку стильну зачіску – сама б схожої не вчудила. Ще й загримували лице, заховали зморшки – зробили правдиву молодичку.

А найперше королеву убрали. Талію заквітчала яскрава корсетка з мозаїками Алли Горської. Ніби дві гілки яблуні, відгалужувалися два рукави вишиванки – по-борщівськи пишні й величні. Підкреслювала люк лаконічна бордова спідниця.

Перед від’їздом причалапала вірна помічниця – і стала наче вкопана. Ну, вона теж прихорошилася, убрала обновку, але її напарниця немовби вилізла із “Супермоделей по-українськи”. Коб таку вродливицю не вкрали сябри по дорозі!

За балачками та компліментами впакувалися в машини – і дременули. Коло міста застрягли в заторі: це фанати Баби Ліди добиралися на концерт. На щастя, скоро корок розсмоктався й вони крихту спізнилися на фінальну підготовку.

Запрошені чекали вже на місці: комусь коригували звук, інший поборював страх, а третій – правив смішки, ніби виступ не висів на носі. Але тільки поріг переступила призвідниця – розірвали її у справах. Крізь смиканину вона й не зауважила, як грянув вечір і запустили глядачів. Щойно гримнула музика, врешті зупинилася та відсапнула.

Відкрили концерт ведучі. Із якої школи їх “викрав” будинок культури – Бог знає: кажуть, у Поплавського вчаться. Проте хлопець і дівчина були просто кров з молоком – красиві, впевнені, гарно одягнені. Однією своєю присутністю уквітчали цей захід.

Наступними на сцені з’явилися сирітки: затягнули “Гриця” й розіграли смішну пантоніму. Коли серця глядачів удосталь натішилися – забігла між них, наче квочка між курчат, Баба Ліда. На виникнення кумирки вибухнули оплески і довго не вщухали.

– Дякую, любі друзі, – схопилася за першу паузу зірка. – Хтось добирався сюди з-за тридев’ять земель, хтось – просто перейшов дорогу. Але ваша любов і підтримка – однаково цінна й на вагу золоту, бо дозволяє відчути: попри вік, я досі потрібна.

Знаю, усім кортить погомоніти з улюбленою пенсіонеркою, проте вас так багато, а мене так мало, що життя забракне на теревені. Тому розіграємо лише 100 приватних таро-сеансів: сьогодні – 50-т і завтра – 50-т. А охочі отримають по концерті автограф.

Тобто будь-що-будь ми зустрінемося віч-на-віч. Але завдяки зібраним коштам дитячий будинок “Малятко” засяє як нова копійка! І ці ангелятка, – приобняла небожат, – топтатимуть ряст у теплішому помешканні, штудіюватимуть на ліпших комп’ютерах.

Стосовно розіграшу, то переможців визначимо генератором випадкових чисел. Щоб не було претензій, виведемо програму на преє… на оте полотно – і процес пройде відкрито. Нагадаю: ваш лотерейний номер розміщено внизу концертного білету.

Використати приз можна раз – або прямо на концерті, або протягом тижня. У першому випадку прошу до малої зали (праворуч від парадних дверей), а в другому – напишіть у хвейсбук час, коли вас сподіватися в гості.

Промовиця розставила точки над “і” – й увімкнувся проектор. Конкурс тягся цілу вічність. Один за одним оголошували переможні комбінації, а радісні зойки сповіщали про щасливців. Дітвору забрали раніше, щоб нагодувати та покласти спати.

За півгодини Фортуна обрала своїх фаворитів і кільканадцять осіб покинуло зал, зайняло чергу перед малою залою. Нові овації проводили тік-такщицю зі сцени, а її підмінили ведучі з фольклорним ансамблем “Бусел”.

Псевдовіщунка поспішила у свій “шатер”. Але не до головних дверей, де син із зятем пильнували порядки, а до чорного входу. Там уже чекає не дочекається Тітка Віра. Нагледівши її, кинулася на шию і давай перекрикувати музику:

– Ти сяяла, як Ейфелева вежа вночі: так само прекрасно й на весь світ. Але люди жадають на сеансах тітки Секлети, а не Проні Прокопівни. Тож збери весь шарм та кроком руш! Я вже влаштувала потрібну атмосферу.

Інтернет-муза втерла сльозу, подякувала – і помарширувала всередину, а там – а там від одного погляду на серці похололо. Від захвату, звісно!

У кімнаті царствував напівморок – із нього випірнав стіл, залитий сяйвом свічок. То там то сям розрізали темряву, танцювали вогняні проблиски. Їхні дикі, мерехтливі ритми врівноважував спокій вишитих рушників, що висіли на стінах ради прикраси.

Обабіч стола затаїлися химери – два кручених крісла з головами левів. Кинутись один на одного не давала червона доріжка, яка застережливо зависла в повітрі. На ній трьома скелями сіріли колоди карт: одна – таро і дві – гральних. А майже скраю, ніби маяк на березі, дерся до стелі глечик із маками й молодим житом.

Раптом хтось постукав.

– Заходьте, – на автоматі окликнула Баба Ліда.

З-за дверей показався син:

– Можна впускати?

– Так, зараз ото сяду… і – готова! – зайняла бойові позиції “відьма”.

Не мешкаючи, хлопці пропустили першого, і завітав ніхто інший, як… шкільний учитель мови! Так-так, отой, що порвав її коліжанку в танець. Але тепер він був тверезий як солоний огірок і в єдиному костюмі, береженому для урочистих.

Чоловік підморгнув та, не чекаючи запрошення, впав на стілець навпроти. Його кутики вуст іронічно піднялися, а очі допитливо паслися на господарці зали.

– Здоров, сусідко! – розбив тишу, дарма що їхні будинки були в протилежних кутках села. Віщунка взяла до рук колоду й увімкнула екстрасенс-режим:

– Здоров, юначе! На що гадаємо? На долю, кар’єру чи на – любов?

– Ну, звісно, на любов! У біса здалася робота, коли любка не лежить під боком.

Хоча вперше торкалася таро та розбиралася в них, мовби філолог у вищій математиці, магічна профанка вміло перетусувала та виклала чотири карти підряд, і то з таким пафосом, що клієнт прикипів поглядом в очікуванні.

– Що то означає? – ледь не підстрибує з нетерплячки на місці.

– Бачиш Колеву Жезлів? – тицяє на зображення магери та бере тлумачення нізвідки: – Оце твоя вибранниця. Двійка Кубків означає: вона має взаємну симпатію, а то й закохана по самі вуха.

Учитель аж розцвів від радості. Його реакція додала сміливості дурисвітці:

– Уви – переводить палець на Вісімку Мечів, – сірома прикута до обов’язків. До яких? Ієрофант нашіптує, що це традиції, моральний борг. Можливо, сім’я.

– А як вона виглядає? – схвильовано довідується гість.

– Ні, я цього не повідаю, – перелякалася, проте не виказала страху. – Карти лише натякають на бабу-вогонь – дуже енергійну та впевнену жінку.

– Ви вцілили в десяточку! – захоплено дивиться п’яничка. – Моє таємне кохання ще той горішок. А ліміт у питаннях існує чи ні?

– Є ліміт моральний: скільки тобі совість дозволить. А якщо серйозно, то часова норма – 15 хвилин. І зараз минуло 5-ть із них.

– Вас грець не ухопить? Це ж понад 12 годин на всіх!

– Хіба? – таки не втримала жах заводила. Стільки планувала, а дала маху на найголовнішому!

– Не переймайтеся! Там невелика черга. Мало хто упустить вершки національної естради. Це для мене попса попсою, а для інших – найкращий винахід людства, – зневажливо махнув рукою. – Ліпше продовжмо.

Наступне запитання. Ніхто цього не пронюхав у селі, тож і між нами хай лишиться секретом, – ворожка жестом застебнула рот на замок. – Отож… я надіслав рукопис роману у видавництво. Яка ймовірність, що його схвалятять?

Умить у жінки очі стали квадратними, однак швидко схаменулася, привітала й роздала заново карти.

– А чого цього разу три? – не стримує цікавості прозаїк.

– Так космос захотів! – підняла вгору руки шахрайка. – Так, приступимо. Трійка Мечів – імовірно, відхилять книжку. Але не впадай у розпач, адже відшліфуєш твір – і його приймуть на іншому підприємстві. Про це попереджає Вісімка Пентаклів та Світ.

Емоції на лиці чоловіка мінялися, як новорічна гірлянда: спершу напруга – червоний колір, потому смуток – синій, спокій – зелений, а у фіналі втіха – жовтий.

– А що за компанія візьме – також не можна взнати? – задумливо питає.

Ясновидиця, усміхнувшись, похитала головою й тасує знічев’я карти.

– Навіть місто? – услід та сама відповідь, і віщунка мудро додала:

– Ти сам наткнешся на благодійників, коли прийде час.

– Е-е, тоді не знаю, що питати. Хоча… – зненацька осяяло. – Є дрібниця. Мій приятель помітив дрони над селом. Він переконує: то жидомасони при владі хочуть очистити Україну під євреїв і розпилюють препарат для безпліддя.

Баба Ліда забула язик у роті. Вона чула не раз у селі всякі єресі, особливо про владу. Але це вже діагноз – і прямий квиток до психушки.

Чоловік розкусив причину довгої тиші та поспішив вияснити:

– Я сам цьому не вірю. Коли температурив і не вилазив з ліжка, то замовляв доставку ліків дроном. Тому знаю, що це вони возять посилки. Та суть в іншому. Скільки б не розжовував, друг бере все під сумнів. І тут я подумав: чому не вибити клин клином? Коли ідіот ведеться на теорію змови, то чого не має на таро?

“Провидиці” від душі відлягло: ні її, ні відвідувача глузд не покинув. Тож твердо погодилася. Писарчук увімкнув камеру, а вона для правдоподібності переколитила колоду для запису й витягла три карти.

– Ось наш літальний апарат, – постукала на Терпимості. – Бачте, який ангел: навіює спокій. І він, – перевела на Шістку Мечів, – дарує вихід із труднощів, – палець опинився на Зірці, – а далі вищі сили говорять про “живу воду”, тобто ліки. Виходить, що дрон рятує від хвороб, приносячи медикаменти.

– Знято! – оголосив оператор. – Дуже дякую! А скільки часу маємо в запасі?

– Через хвилину спрацює будильник, – зазирнула в екран тік-такщиця.

– Тоді дарую її вам і зичу успіхів! – знісся зі стільця й простяг руку літературник. Жінка потиснула долоню, і на тому дружньо розійшлися.

А потім хлинуло стільки незнайомих лиць, що і героїня, і ми загубилися серед них. Хтось приїхав із недалекого Луцька, хтось – двома потягами й автобусом ген із Харкова. Були й переселенці з Маріуполя, із якими вилили відро сліз за долею міста.

Більшість жадно слухала таро-прогнози. Але траплялися й такі, що розводили балачки з кумиркою, а про карти зовсім забували. Усіх же об’єднувало одне – бажання фіксувати урочисту мить: без упину фоткалися, знімали відео, запускали трансляції.

Блогерка даремно хапала дрижаків, що не справиться до кінця концерту. Бо ще пів виконавців не вийшло на сцену – як черга розсмокталася. Тому відпустила хлопців, замкнула всі двері та тусувалася з Тіткою Вірою за кулісами до початку автографсесії.

* * *

Дяка мойрам, що змістили консультації на найближчі дні! Фанати приїжджали зранку до вечора, привозили дарунки, а Баба Ліда без упину гостила їх чаєм та розважала. Балачки-гадання – усі з одного тіста печені: цікавого й мало згадає.

Хоча… в’їлася в тяму пара неформалів, які своєю появою ледь не перелякали пенсіонерку на смерть. Або студент-занудик, що цілі 15 хвилин висміював таро і його фанів. Але незалежно від вигляду чи зацікавлень, увагу матері-квочки вимагав кожен…

…тому в останній день із великою приємністю виставила за двері фінальних завсідників і проводила вухом звук авто. Щойно мотор утих, схопилася за мітлу, прибрала балаган – і відкинулася в ліжку. Нарешті! Сама за весь тиждень!

Залишилася одна консультація, а з ким – не мала й зеленого поняття: не відписав цей індивід. Може, номер не розпродався? Та ні, був же салат – ні, солд-аут: жодне місце не прохололо… Нехай! Його проблеми, зате відпочине взайвину.

Ох, як тіло ломить! Ох, як вона ненавидить світ! Ні, зла ніхто не причинив – навпаки, балділа від самого процесу, від самої енергетики. Проте скільки довелося вибігати, особливо з концертом: понині ноги гудуть – переставляє їх надсилу.

Та які результати! Діткам зібрали цілий лимон (себто мільйон) на ремонт, а зараз, укупі з дирекцією, обговорюють закупівлі, обдумують утеплення й комп’ютерний зал. А щоб гроші не розтеклися крізь пальці і не було нарікань, створять наглядову раду.

Бонус плюс: наша продюсерка набилася в друзі до зірок. Поручкалася найперше з запрошеними гістьми, потім – з їхніми колегами, які відвідали концерт. З деким умовилася на майбутнє, обмінялася контактами – так і стала запанібрата із шоу-бізом.

Хтось навіть запрошував на вручення якихось блогерських нагород, утім жінка відмовилися. Змахує на розводняк – набили на таких оскому: то заплати за дорогу, то прохарчуй себе, то зніми готель, а поверх – попросять гроші за статуетку.

Тепер би відніжитися в ліжку, скинути рештки втоми… Телефон лежить поруч, на беззвучному. Кількараз хтось пробував додзвонитися, та так і не зміг: це тепер її час, а світ хай почекає. У всякому разі кого треба – попередила.

Крізь вікно дереться свіже повітря, бешкетно грається з фіранками. Під їхнє тихе лопотіння співає колискові польовий хор: птахи, цвіркуни та жаби. На небі тануть сонячні розводи, і кімнату наповнює замашний аромат росистого саду.

Баба Ліда розчиняється в блаженстві, лине неквапом до зірок. От-от обірветься нитка свідомості, що тримає її при землі. Та зненацька до реальності повернули важкі кроки на вулиці. Господиня насторожилася – і завмерла сон-дрімота коло плота.

“Не спиться комусь проти ночі, – з досадою бурчить мучениця. – От би минуло повз!”. Однак і Бог, і сатана проігнорували її молитви – хтось рипнув хвірткою й постукався у двері. Думає господиня: “А полежу. Може, вирішать, що нема вдома?..”.

Грюкають знову, та у відповідь ані шелесне.

– Є хто вдома? – кликнув наполегливо голос, начебто старшої пані.

“Не поворохнусь!” – затялася подумки ничкарка. Проте в непроханиці – душа не з лопуцька: замість відчепитися, пішла кругом хати і швидко опинилася проти спальні.

– Лідко, ти спиш? – питається відьма Орися й мало не лізе через підвіконня.

Що тут скажеш? Не відчепиться – зараза приставуча! Хитрунка розімкнула повіки, кректячи сіла на ліжко та косо глянула на гостю.

– О, не спиш! – радісно скрикнула гарпія. – Вибач, що збудила. Хотіла як краще, а вийшло як завжди. Гадала: не буду нав’язуватися, хай молодняк побавиться, тоді вже я… Ще приймаєш на консультації? – питає невинно, мов боже телятко.

– Але там треба… – пробує відкосити віщунка. Однак:

– Знаю-знаю! Я якраз виграла сеанс! – дістала з-під поли й вимахує квитком. – Попрохала внуків купити, та й з’їздила на твій концерт. Наче в раю побувала! Такого наш район не бачив – ні за комуністів, ні за Незалежності.

Безталанна блогерша швидко поєднала факти – і проясніла вся на обличчі, але невдовзі знову наморщила чоло. Почекайте, баба Орися – і на концерті? Батечки мої! Вона й забула про чаклунку іпро її заздрість.

Від усвідомлення аж мурашки по шкірі пробігли та заціпило рот.

– Як чуєшся? Нічого тобі не сталося? – її мовчанка сполохнула каргу.

– Ні-ні, просто перевтомилися…

– То може, завтра прийду? – тягне далі своєї, хоча не кидає облюбованого місця.

– Та ні, я вже прокинулася. Та й рано спати. Зараз відімку двері… – і напівсонна поспішає до сіней, не жаліє прокльонів надоїді. Ох, ніяк не спекаєшся її!

Крутнула замок, відчинила – запрошує до вітальні. Непроханиця принесла із собою сушеної м’яти. Хазяйка крутнулася до кухні і, крім кип’ятку для чаю, притягла солодощів. Знала з власного досвіду, що пенсіонери мало не постують.

На вигляд смаколиків чародійка розтанула, мов роса на сонці.

– Ой, не треба було! Ліпше собі прибережи! – однак після настирливих вмовлянь таки скуштувала парочку й по-дитячому примружилася від задоволення. – Смакота!

Баба Ліда сіла навпроти і дістала таро. Підкована відунка їй підморгнула:

– Довго гадаєш? Бачила в тебе мої книжки, – мотнула головою в бік шафи, де досі лежали посібники з магії. Крадійка (не з Зузака) почервоніла до кінчиків вух. І нумо виправдовуватися:

– То не я… То Віра… Якщо хочете – забирайте! Мені чужого не треба!

– Не хвилюйся, любко! – ллється ніжний голос, ніби хоче обійняти ним. – Я ж того й викинула, що валяється без діла, займає дарма місце. І навіть тішить, що воно знайшло новий дім, що комусь знадобиться. Тому користуйся на здоров’я!

Ліпше скажи: на що гадаєш?

– Та по класиці: на любов, сім’ю, кар’єру…

– А на смерть? – глипнула по-кошачому хижо з-над чашки.

Ворожка-самозванка знітилася:

– Наче можна… Вам то ліпше знати. От скільки ходить, – і прикусила язик, щоб не бовкнути зайвого. Та яга несподівано залилася реготом:

– Ходять, бо ідіоти… Але так, гадають на кончину. Дзеркальце моє, скажи: чи засну я, як Білосніжка?

Консультантка розклала три карти та висмоктує з пальця пояснення:

– Бачу Смерть, – тикнула на відповідне зображення. – А Поміреність каже, що вона прийде тихо й спокійно, у той час як Верховна Жриця натякає на сон. Ого, та вам пощастило! Найліпший кінець! – вразило до живого таролога.

– А що дивного? – не вкмітить візитерка.

– Ну-у, знаєте… Вас звуть відьмою, а ті важко йдуть зі світу.

Мить гостя ніби завагалася, чи знову засміятися, проте зборола спонтанне бажання. Натомість сьорбнула чаю й задоволено зітхнула.

– Ні, Лідочко, мені до відьми – як до неба рачки. Та й ніколи не була нею.

– То чому люди подейкують? – набралася духу допитливиця. – На порожньому місці плітка не зросте. І хіба то не ваші книжки про ритуали?

– Ні, мої, але вони ще з попередньої роботи. Чи не пам’ятаєш, де я працювала?

– Лише знаю, що ви не з місцевих. Щойно приїхали, а за тиждень за вами хвостом тягнеться поголос.

Баба Орися оперлася на руку та поблажливо усміхнулася.

– Ви всі тут такі, – махнула рукою, – з тарганами. Навіть не розпитали до пуття, хто я така, звідки приперлася, як добуваю хліб на прожиття, але пліток наплели – страх скільки. А я, голубко, викладала народні вірування в Київському університеті.

Сусідка по столу ледь не перевернулася на стільці. Її подив припав до вподоби сповідниці й наштовхнув на наступне:

– Ага! Захистила доктора наук, отримала звання професора, а тут розпався Союз – ринули приватизація, інфляція та крах економіки. Країну обдирали зусібіч, і все свої, доморослі бізнесмени. А як вони бісилися з жиру! Сорому було на цілий світ...

Простий люд? Скрізь дурили, ще й зарплати затримували, не виплачували. Ох, чого я натерпілася в 90-х! Підробляла репетитором, писала дипломи та курсові за гроші, навіть роздавала листівки – працювала де завгодно, аби не вмерти з голоду.

Але не брала хабарів. Знаю, що інші ставили п’ять у заліковку за сотню-другу, а то відверто вимагали. Знаю, що неможливо було вступити у виш без товстого конверту. Та не водилася з корупцією. Яка це освіта, коли не вчаться й купують оцінки?

І видно, заправильною була, очі комусь сколола. Тому витурили з насидженого місця й посадили… – постукала об стіл. – Слава Богу, успадкувала хату від матері в селі. Не вагаючись, продала квартиру, та й переїхала, бо місто стало поперек горла.

Баба Орися раптом принишкла – промочити горло і заїсти цукеркою. Супутниця ж заповнила паузу влучним запитанням:

– А як ви зачаклували?

– Почекай, зара’... – перехилила решки рідкого бурштину й видихнула вдоволено. – Не вистачає трішки коньячку. Принесу колись – і спробуєш. Так-от…

Спершу гадала: робота не вовк – тягатиму хмиз, заведу худібку, садитиму овочі, писатиму фундаментальне дослідження. Проте в місті геть розучилася поратися коло хазяйства. Гарую як віл, а вихлопу – нуль: усе в’яне, кури дохнуть, нічого не родить.

А тут якось увечорі стукають. Питають: “Чи не викачаєте переляк? Ми з десяток яєць принесли. Одне зужиєте, а решта буде як оплата”. А в моєму холодильнику миша скоро повіситься. Думаю: “Чому відмовлятися? Знаю ж, як це діло робиться”.

Словом, провела ритуал – дитя й мати вдоволені. Але свербить від цікавості: звідки дізналися? Та й кручу туди-сюди, щоб узнати. А виявляється, серед вантажників був місцевий і він нагледів книжки, розніс по селу про відьму.

Відпустила їх з Богом… І ох, довго не мала такої вечері! Яйця дорогезні – жаль тратитися, а тут зробила із сальцем, цибулькою… І коли знову приходили люди – звісно, не з пустими руками – не гнала. Бо грошей без того було на макове зерня.

Так і топтала ряст, поки приловчилась до сільських порядків. А там економіка оклигала, люди обзавелися грошима – почали ними платити. Тоді купила і корівку, і ремонти в хаті зробила, і книжку за власний кошт видала…

– То ви накалякали оте дослідження? – вставила свої п’ять копійок слухачка.

– А то! Давненько мріяла, і матеріалів назбирала – кури не гребуть, але часу в місті – ех! Місто – то суєта суєт: нічого не вспіваєш. А в селі роздолля: маєш вільну хвилинку – чи то парить надворі, чи дощить – сядь і пиши. Спокій, мов у раю!

За пару років і поставила крапку. Хвалити – то хвалили скрізь, але видавати не хотіли. Гроші великі треба, а держава плює на науку з високої гори. Порадили шукати спонсорів. Я ж вирішила не чіплятися до багачів, а самій зібрати потрібну суму.

І відклала за рік, хоч цифра кусалася. Заплатила за підготовку й друк, отримала сотню-другу примірників – і відправила тираж в університетські та обласні бібліотеки. І все, кінець історії. Ніхто навіть не подякував, хоча мені не дуже на тому залежить.

Лише дай Боже нащадкам легшої долі і щоб їм знадобилася моя праця. Ті точно віддячать теплим словом, – і Орися перехрестилася. – А мій авторський примірник досі стоїть на видному місці вдома. Ні за який гріш не віддам. Буде як сімейна реліквія.

Баба Ліда вбирає почуте, мовби губка, – і аніскілечки не жаліє, що впустила вечірню оповідачку. Таких бувальщин і вдень зі свічкою не знайдеш.

– А що зараз поробляєте?

– Чекаю смерті, – звела плечима правдива геройка. – Люд чи то збіднів, чи розуму набрався – зовсім рідко навідується. А колись чекали під парканом, поки хтось із хати вискочить. Та байдуже. Грошей не треба, та й маю на той світ усе готове.

– Не говоріть такого! – дорікнула пальцем порадниця. – Ви ще нівроку краля! Можете дати перцю пів селу. А з такими мізками, як у вас!..

– Та яке, старезна вже! – відмахується, але видно, припав до густу комплімент. – І куди я годжуся?.. Ех, не буду жалітися, соплі жувати. Воно і тобі, і мені зіпсує настрій.

Старенька взяла ще “шоколапку” та з думками про важке життя залізла у свою мушлю. Блогерка теж затихла: не знала – як би витягти цього равлика далі на розмову. І тут впала в око колода таро.

– То ще погадаємо? – схопилася за карти.

– Ой ні, дитино! Занадто ти добра до мене. Досить і того, що твою голову задурила своїми бідами. Та й хата сама себе не прибере до гостей. Лишилося оно вимити підлогу, – збиралася вставати, як дещо спало на гадку інтерв’юерці:

– А пощо квартиранти, коли всього маєте вдосталь? Ніхто б не сидів над душею.

– Які квартиранти? – завмерла на стільці вчена.

– Ну, Віра казала, що ви прибираєте кімнати для квартирантів.

– Ох, любонько! – усміхнулася на всі 32 “відьма”. – То не для квартирантів! То нарешті внуки приїдуть до мене, а один – із мацюпусінькою донечкою. Тому відважилась на генеральне прибирання, аби пилякою вона не дихала.

– А-а-а-а… – тріснула по чолі цікава Варвара. – А ми думали…

– Індик думав – і в суп попав! Усе, пора мені! На добраніч, зірко! – підвелася, поплескала по плечі господиню – і немов розчинилася в сутінках коридору: так швидко вислизнула з хати. Ну, точно з нечистим водиться!

А наша липова ворожка? Долила собі чаю, та й думу гадає – чого не сокіл, чого не літає. І так сиділа, зважувала на шалях власне життя, поки не стемніло та не схилило на сон.