Як Баба Ліда блогеркою стала

Як більшість однолітків, Баба Ліда душі не чула від інтернет-листівок. Надсилала їх із найменшого приводу: на свято, день народження, будень чи вихідний. І так без кінця тероризувала близьких та своїх читачів.

Ні, ви не подумайте – у цьому вияві любові нема нічого поганого. Усім подобалися привітання, принаймні не скупилися на “дякую”. А пости з віншуваннями колосилися тисячами лайків та побажань у відповідь.

Тому була певна, що ширить світло у світі темряви.

Доки не потрапила в туман і не згубила орієнтир…

Уранці того дня селянка наколотила собі “3в1” та залипла в мобілку. Найперше – відкрила кохане “ТСН”. На щастя, ядерної війни не проспала, проте нині Захарія і Єлизавети! А в неї ж онучка – Ліза! Мусить поздоровити з іменинами!

Пірнула у хвейсбук та надибала перл. На картинці свята Єлизавета колише дитя, а вгорі тріпочуть крилами янголята, держачи сувій: “Вітаємо Тебе, Лізо, з Днем ангела!..” і бла-бла-бла. Найбільше ж до вподоби, що малюнок ядучо-яскравий.

Рада знахідці, відправила її через вібер онуці. І щойно досьорбала каву, дзенькнула й відповідь. Либонь, дівча збирається до школи. Розблокувала екран і вичитала: “Дякую! Це ви власноруч у ШІ згенерували?”.

Жінка оторопіла. Що за ШІ? Про щі знає: обрізки від борщу звари – ось і щі. Але ШІ… Загуглила: штучний інтелект. Матінко рідна! Чи то людям свого розуму бракує? Ковзнула далі. Там же вилами по воді писано – і від замудрих слів розболілася голова.

Баба Ліда кинула у відповідь онуці Кота зі “Шрека” й відклала гаджет. Потім розбереться, а зараз бігом на поле! Бульба сама себе не вибере! Не зволікаючи, підмела вдома, зварила на цілий день борщ, сипнула курам зерна – і чкурнула з копаницею.

За роботою геть стерлося з пам’яті ШІ. Тож коли бджола-трудівниця вернулася додому пообідати й перепочити, її думки турбувало зовсім інше. А саме – соціальні мережі. Тепер цю скалу лупала без дня відпочинку і рідко поспівала.

Сьогодні почала з відповіді на п’ять листів щодо співпраці. Далі з розумною міною проаналізувала статистику. І як вишенька на торті – сіла за коменти. Котрісь смішили до сліз та заслуговували вподобайки, а хейтери – копняк і блок.

Серед відгуків – наткнулася на знайоме: “О, нарешті щось без ШІ! А то нудить від галюциногенних відосиків!”.

– ШІ… – замислилася блогерка. – Точно! Уранці розвідувала, та не хватило мізків. Гм, а що це все-таки і з чим його їдять?

Включила ноутбук, вбила слово в пошуковик – і відобразилися результати. Та-а-ак, вікі не цікавить: лишімо їхні талмуди Соломонам. Наступне – ґеміне. Гельмінти, мабуть? Е-е-е, у житті і без того було досить глистів! Обійдеться!

А нижче… Чат джпт. Звучить солідно! Натискаємо – і воно питається з порога: “Чим вам можу допомогти?”.

– Дров нарубати, дах перекрити. Але ти з тим не пособиш, – кепкує хазяйка.– Тому… скажи, як мишей вивести. Усеньку ніч шкребли й не могла заснути.

Запитала – і оком не змигнула, як з’явилася відповідь. Що там? “Заткай щілини”, “Сховай їжу”, “Розстав пастки”... Нісенітниця! Ниньки гризуни так мутували, що їм не завадить ні мишоловка, ні пломба: мізків прибавилося. А от труйка! То інше діло…

– Але що не кажи, цікава штука. Як воно за секунду настрочує текст? Напевне, китайці там сидять і відповідають! Днями бачила, як їхня школярка лускала інтеграли, ніби горішки. Грець із ними! Хочу ще погратися. Тільки – що спитати?

Погляд упав на телефон. Акурат він не дає спокою: почав зависати! Може, кремнієві мізки знають, у чому халепа? Вилила журбу – і вуаля! Покрокова інструкція: “Очисти кеш”, “Видали історію”, “Закрий вкладки” й інше. Ідеально для неї!

Під проводом ШІ засіла за сенсорку… і за півгодини та запрацювала немов суперкомп’ютер! Ніколи б не збагнула, що мусить вимикати програми! А пам’ять як дублями спаскудила? Добре, що хоча би розібралася зараз. Інакше б ходила неуком.

– Гаразд, із цим закінчили, – муркотить Баба Ліда, відклавши пацієнта. – Та чи наш робот уміє щось інше? Здається, картинки малює, раз онука сказала. Ану поглянемо… – і нагнулася до екрана, аж черкнула носом. – Опа, знайшла!

На скатертині монітора протяглася доріжка “Зображення”. Тицьнула… і не прогадала! Бо пропонує одразу ж: “Створіть зображення”. А нижче приклади з ілюстраціями: “Колекція значків”, “Рукописний стиль”, “Аніме” тощо.

Дослідниця ШІ полистала, і її очі аж налилися захватом.

– О, це і я можу так?!

Раптом вона зупинилася проти варіанту “Міні-я”, де чи то мулат, чи індус п’є каву, поки його малі копії бешкетують навколо. І наче малій дитині, закортілося жінці своїх клонів. Притьмом нажала на чоловічка, прикріпила найліпшу світлину, натисла…

Та підкова вуст різко опустилася вниз: від неї вимагають обов’язкову реєстрацію! Еге, сьогодні нікуди не прошмигнеш, щоб не поповнити чужу базу дану!

Однак про ризики знаємо ми з вами, а старенька ні сном ні духом. Тому, забувши про приватність (хіба вона в селі існує?), обрала “Увійти через ґуґле” й безоглядно на все погодилася… І тоді їй дозволили надіслати світлину чату джпт.

Недо-Малевич виставив на вітрину сірий квадрат і попросив зачекати, нібито рисуючи зображення. А замовниця горить від нетерплячки! Упилася у фігуру, читає нові написи, тарабанить по клавішах. Думала гайнути по вишнівку, як…

Святий Петре! Диво здійснилося! Вигулькнуло фото, а Баба Ліда на ньому аж звалює з ніг красою! Машина прибрала зморшки, підкрасила сивину, сховала целюліт. До того ж натикала то тут, то там потерчат, як дві краплі води схожих на гігантку.

Підсумок: не картинка, а скарб. Таке й не сором поставити на аватарку! Тож не відкладала в довгий ящик: скачала мальовидло та скрізь змінила головні фото. Навіть улюблений тік-так не уникнув своєї долі.

Комусь здасться, що нова онлайн-артистка напореться на осуд. Дзуськи! Старші люди не розгадали фокусу – і хвалили на різні боки мастачку. А молодь заціпило від її прогресу: щоб літня людина і настільки оволоділа гаджетами…

Отримавши підтримку, блогерка запалилися, наче Бікфордів шнур, і кинулася в ШІ. Не розуміючи, що прямує до динамітного вибуху.

* * *

Тиждень проб і помилок відмінив життя роботяги до невпізнання.

Прокидаючись, вона вмикала ШІ й наказувала тарантайці переказати останні новини. І отримувала вичинку з таких медіа, як BBS, Deutsche Welle, The New York Times, а не з низькопробсмітника, під назвою ТСН.

Листівки ж на свята тепер не шукала в інтернеті, натомість сама втілювала своє бачення в картинці! Авжеж, усе з допомогою цифрового художника. Він же і поет, і редактор, часом – і розробник ідеї, коли лінь щось вигадувати.

Спершу використовувала чат джпт, та швидко в’їлися в печінки драконівські ліміти. Потім спробувала ґеміні: він виявився і кмітливіший, і менш скупий. А зірочка в кутку? Хіба не обріже? Тож Баба Ліда перейшла на ґеміні.

Зазвичай норми на про-версію вичерпувала зранку. І поки норми оновлювалися, клопоталася по господарству, а до приятеля верталася під обід. Тоді розігрувалося правдиве БДСМ, де пенсіонерка виступала в домінантній ролі.

Як справжній dungeon-майстер, починала з розминки: про що зробити відео? Хоча її уява не пустеля і там повно різного бур’яну, жінка хутко вкмітила, як гарно ШІ розвиває ідеї. То почім коню простоювати? Хай шліфує всі бредні!

Визначивши тему, чемпіонка замахувалася на сценарій – і розгорялася боротьба в турецькому стилі. Ясно і дитині, що сюжет від першої букви до останньої крапки писав комп-виконроб. Але хльосту! – хльосту задавала Баба Ліда.

А скільки верховодка пітніла над тим – ви не уявляєте. Цей недороблений гуманоїд удавом вислизає й не дається. І вона, мов професійний реслер, пробує його вхопити бодай за матню та притиснути до землі.

У підсумку битва тривала нудно і брудно, кінчаючись нічиєю: якість відповідей падала, та й затійниці набридало. Зрештою брала найліпше в оборот і знімала

Тільки… цим рольові ігри не обмежувалися. Хоча митчиня й накручує ролики по-давньому, проте не навчилася їх гарно монтувати. Тому електронний стажер пізніше обробляє матеріали й заодно підкрашає її фігуру.

Другий раунд колотні ми не станемо описувати. Скажемо одне: він дається приємніше. А отримавши назад своє творіння, натхненниця заливає його на всі платформи. Позначку ж “ШІ” не ставить: усе одно з’явиться саме!

На диво, показники росли, ніби показники грипу весною. Крім того, технократці подобалися її нові фільмики: тепер вони вилизаніші, яскравіші та цікавіші. І це відчули глядачі, нічними метеликами злітаючися на згенерований контент.

* * *

Раз каргу перемкнуло створити казку в тарантайці.

Уранці жахливо нив поперек, і хвора вирішила не гнути спину над бульбою. Замість того видраїла хату, спекла шарлотку і таки лягла на диван перепочити. А щоб не було нудно, увімкнула телевізор. Уперше за довгий час.

Якою виявилася її реакція? Шок, і цей шок також був у шоці: ні перемотати, ні на паузу поставити, ні рекламу пропустити. Одна невигода! Як раніше вона ТБ дивилася?

– А не мала іншого виходу, – зітхнула стара. – Нині ж з мобілкою окультурилась.

Інтернет-маньячка поклацала пару каналів – геть ніщо не захоплює. То турецькі серіали, чий кінець бачила в ютубе, то новини, які читала вранці. Мимоволі спинилася на дитячій програмі. За нею особливо й не стежила, занурившись у думки.

Власне тоді крутили сучасний мультик. Страшне до чортиків! Голова удвічі більша за тіло. Очі як у прибульця – на пів обличчя. Усі – анорексички: худі-худі – вітром скоро знесе. На додачу позеленіли, посиніли, ніби блекоти об’їлися.

Сюжет, гадаєте, ліпший? Ні про що – комуністи й то цікавіші байки писали. А тут ні лиходіїв, ні конфлікту, ні розвитку дії. Оно бігають і недоладно торохтять про добро. Трясця його матері! Як же навчитися добра, не знаючи про зло?

Свідомість Баби Ліди враз перемкнулася на мульт:

“А в наш час так не велося. Дивилися собі “Козаків”, і до того цікава була серія про чоботи, що сиділи з роззявленими ротами. Зараз же!..”.

– Ні, треба рятувати покоління! – зірвалася святенниця з місця і-і-і… – АУЧ! – стрельнув поперек. Відчайдуха схопилася за спину та почала розтирати.

Проте думи свої, думи не забула, маючи лихо з ними: не відпускали й силували до діяльності. І вирішила створити власний мульт у ШІ.

Краплинку посиділа і стала до станка. За основу вибрала казку про Кобилячу Голову. Справжню, народну – з таким сюжетом, що й дорослий не спатиме цілу ніч. Це вам не чтиво для маминих квіточок, без чудовиськ і насильства!

Вишукала історію в інтернеті і пропустила її через ґеміні – вкупі підкоротили та зробили оповідь морошнішою. Заодно нарізали “кадри”, щоб легше було генерувати відео. А під кінець взялися за найважчий процес – генерацію фрагментів.

Бігме, і сьогодні техніка брикалася, ніби норовливий бичок. То не тримала образ героїв, то губила перспективу, то переносила дію в Індію. Однак ніщо не похитне впертість української пенсіонерки – під її кийком алгоритми працювали, як треба.

Три години копіткої роботи – і напохваті мала всі фрагменти. Склеїти – склеїла вже вручну. А цифрового раба запрягла зладнати звуковий супровід. Складався він з: авторської мови, яку начитала супер-пупер-зірка, і реплік та музичного тла.

Наприкінці ж настроїла чат-бот на повну силу, перехилила чарку вишнівки на щастя – і скинула зібраний матеріал для доопрацювання. Закрутився кружечок. Тим часом страдниця молилася-хрестилася, аби все вийшло в один присіст.

Коли ролик спікся та був поданий на тарілці, із завмиранням серця увімкнула його. Дегустувала лише один раз… і зустріла кінець слізьми на очах. Ліпшого не побажати! Це пік її генія: далі вона себе не перевершить!

Щойно опублікувала свою прем’єру, результат довго чекати не змусив: телефон умить задзеленчав. Божевільно, шалено, безперестанно, що здавалося – злине в космос зі швидкістю світла. Фантазерка розгубилася і вимкнула його.

І вперше відчула, як журба і радість обнялась: журба – бо жаліла зробленого, і радість – від імовірно великого успіху.

Але погляньмо, що такого начудила блогерка.

* * *

Лютий. 1933 рік. Землею гуляє завірюха, тріщить у коминах мороз, але… чуєте? Наче людський стогін. Ні, це не вітер виє. Це сімʼя помирає від голоду.

У хаті скніло четверо: Дід, Баба і дві доньки. Дівчата не були рідними: їхні батьки одружилися вдруге. Акурат відгуляли весілля – і колективізація. Спершу мирно віддали все, тільки б не в Сибір. Та коли обібрали до зернини… Добре, що картоплі наховали в гної. Пробули з нею майже всю зиму, але скоро і того не стане.

“От коли б на один рот менше!”, – не відпускали чорні думки Бабу. Вона якраз весь ранок пасла очима Дідову Дочку. Найбільш висохла, вона й далі пломеніла дивною наснагою. Однак не заздрість їла мачуху. Учора помітила, що хтось цупить їхні запаси. Розгубившись, поділилася новиною зі своєю кровинкою. Юначка призналася:

– Я бачила, як Дідова Дочка тихцем щось жує. Либонь, вона і тягає бульбу.

Тому й думала Баба, як її позбутися. Уже з Дідом радилася, але той не йняв віри. Як так? Ділиться останнім шматком – і щоб крала? Не може бути! Але скоро чоловік махнув рукою: роби, як знаєш. Добра рада – тепер варись сама в сумнівах! Бо як-не-як дівка помічна – жаль ні за що згубити. Та коли дійсно об’їдає? Тоді пропадуть усі.

Важко зітхнувши, Баба глянула промовисто на Діда й повідала:

– Ідіть з дитиною до лісу. Може, поживу надибаєте, а як ні, то наберите хмизу.

Батько зрозумів натяк, однак гірко послухався. Мусить… Його ж Дочка зраділа: хоча би кудись вирветься, раз нема вечорниць. Тож не гаялися: зібралися і вирушили.

Ліс був рукою подати. Минули колгосп – і опинилися під стріхою дерев. Чоловік ступив однією з безлічі уторованих стежок. Дочка ж плелася у хвості. До узлісся навіть не проглядалися: і так усе тут розгребли.

Помалу заглиблювалися в хащі. Слідів меншало, поки стежка не осиротіла. Вони теж збочили з неї. Дорогою Дід збирав хмиз, дівка – шишки. Одначе на харчі поки що не натрапили.

Зненацька підлітка зупинилася, смикнувши тата за рукав і витріщившись на щось удалині. Той із нерозумінням глянув на Дочку, а коли простежив за її поглядом, сам роззявив рота. За кілька кроків лежала оклякла жінка.

Замість лиця – темно-синя маска з гострими рисами. Очі матово блистять, наче дві перлини. Спина тулилася до дерева, напевне, шукаючи в ньому порятунку. Тіло наче стислося від холоду, ще й припорошило снігом. З-під білої ковдри видніли клапті благого одягу. Замість руки висів цурпалок, і не ясно, чи то люди, чи звірі постарались.

Наблизилися – і впізнали. Це ж сусідка з хати напроти! Після Йордана пропала, і думали, що подалася за чоловіком на Калугу. А вона, глянь, де місце пригріла…

Дід розгубився. Та знагла майнула ідея, як убити двох зайців за раз. І каже Дочці:

– Постій, голубко, тут, а я покличу на поміч. Негоже людину лишати без могили.

Дівчина кивнула і стала на чати, чекаючи батька. Тим часом він вернувся додому та доповів жінці, що виконав наказ. Звісно, не звав нікого – відклав це діло до завтра.

Сонце хилилося додолу. Юнка все виглядала тата. Щоб зігрітися, кружляла коло дерев, тупотіла на місці. Однак ледве вогняний диск торкнувся обрію, не витримала й рушила додому прокладеним шляхом. Спішила, аби вспіти до темряви.

Утім, зимові вечори підступні: тільки сонце сіло – умить запала темрява. Зі страху дівча згубило шлях. Годину-дві вона блукала в білосніжному лабіринті. Помалу гасла енергія слабкому тілі, як і надія на порятунок…

Серед лісу виткнулося обійстя. Колись це був гарний хутірець, поки комуністи не розкуркулили. Дівчина зраділа хаті й пошкандибала над силу. Клямку не тримав замок, тому прочинила двері та прослизнула в сіни. І її обдало теплом.

У печі палахкотів вогонь. Підлога виметена, скрізь прибрано. На іконах висіли чисті рушники, а стіл і лави вкривали свіжі рядна. Піл стояв постелений, ніби чекав на господаря. І чути затишок, ніби ніколи тут не панувала пустка.

Змучена, недолітка не дивувалася побаченому. Вона сіла на припічку й грілася. Коли ж відтанула – забурчав живіт, від ранку не ївши. Приблуда повела очима по стінах. Може, у хаті щось є? Відповів булькіт позаду.

Бережко зняла заслінку – і в печі блиснув горщик. Дівчина бережко підтягнула його рогачем і глянула під кришку… Матінко Божа! Це її улюблена печеня! Навіть лисички є! Тому взяла тарілку з мисника, насипала трохи, та й сіла за стіл.

Зненацька через хату пробігла миша. Вона спинилася перед приблудою, звелася на задні лапки і пискнула по-людськи:

– Дівко, дівко, дай лисичку!

Гостя хоч і жаліла гриба, але знала, що таке голод. Тому дала сіромі одну ніжку. Мишка взяла її, з’їла за два прикуси, та й задоволено сказала:

– Дякую сердечно! А за твою доброту відкрию секрет. Скоро сюди прийде Кобиляча Голова – це вона оселилася тут. Але не тікай, виконуй усі її забаганки. Коли ж скаже: «Дівко, дівко, нумо танцювати», відмов: «Не до танців мені», – і вилий свою журбу. Бо бачу: багато біди ти зазнала. Тепер прощавай, лише не забудь, що я казала.

Мишка побігла до нірки, а Дідову Дочку нарешті розціпило. Однак вона й не думала тікати. Натомість спокійно поїла, укутала горщик, щоб не вистиг, і сіла чекати на припічку. За нехитрим ділом і не постежила, як склеїла очі.

Розбудив же стукіт копит надворі. У сінях зашаруділо, прочинилися двері, і на порозі виникла Кобиляча Голова. Ой, яке страшне! У повітрі висів череп коня. Два брильянти іскрили в очних ямках, і кожна мала по чорній цятці на собі. Крізь зуби проглядав довгий язик, а з маківки стирчали два вуха.

Очі-цятки впилися в гостю – юнка ледве стримала крик. І рот істоти проскрипів:

– Дівко-дівко, перенеси через поріг.

Підлітка побігла до черепа, охопила його під шиєю – від гнилого смороду аж закрутило в носі. Та, проковтнувши огиду, занесла Кобилячу Голову в хату. Лишила її перед порогом і стала навіддалі.

Господиня ж не зводила вникливих крапок. І по намислу попросила:

– Дівко-дівко, посади за стіл.

Юнка виконала наказ. На новому місці створіння з увагою оглянуло дім, немов перевіряло, чи все гаразд. А побачивши горщик, сказало:

– Дівко-дівко, дай поїсти.

Гостя взяла тарілку, висипала решту печені та поставила на стіл. Живий череп нахилився й почав хапати язиком ліпші куски, далі – менші, доки не вилизав миску. Куди це зникало без горла – загадка.

Примара підвела морду, довгу мить мовчала – і попрохала:

– Дівко-дівко, нумо танцювати!

Дідова Дочка сіла на припічок та відмовила, як вчила миша:

– Не до танців мені. Сімʼя помирає з голоду: від осені ні крихти хліба в роті не мали. А оце лишилося трохи картоплі. Чи вистачить – не знаємо. Сьогодні ходили з батьком у ліс – і нічого не знайшли. Тільки на мертву жінку наткнулися. Вирушив тато по поміч, та, мабуть, дорогою заслаб і не дібрався до села.

Наприкінці скаржниця гірко заплакала.

Потвора слухала й мовчала. Лише з її ока скупо скотилася сльоза та впала на підлогу. Хата задрижала, задзвеніли шибки. Нагло земля серед хати розступилася, і звідти явилися харчі: зерно, картопля, солонина й багато іншого.

– Вертаю, дівко, – пояснює Кобиляча Голова, – те, що у вас забрали. Щодня приходь і бери, скільки треба. І нікому іншому воно не являтиметься. Але глядіть, не зловживайте. Коли й іншим даєте – беріть більше: воно вернеться. А для себе – скільки зʼїсте. Тепер же нумо спати. Поклади мене на полу, сама ж лізь на піч.

Юнка подякувала, уклонившись до землі. Тепер їй не вадив ні сморід, ні бридкий вигляд, навпаки, Кобиляча Голова здавалася наймилішою на світі. Тому з легкістю взяла благодійницю й донесла до полу. А сама залізла на досі теплу піч та побажала:

– На добраніч вам, пані!

– І тобі спокійних снів, дівко!

Щасливиця довго не склепляла очей, але накопичена за день утома таки її зламала, і вона поринула в солодкий сон…

Прокинувшись, Дідова Дочка застала пустку: зникли ікони і рядна, чистота і порядок. І ні сліду від Кобилячої Голови. У вчорашню пригоду змушує вірити ледь тепла піч і – мішки з харчами посеред кімнати.

Повна сил, дівчина спустилася, стала навколішки перед покуттям та подякувала Господу за диво. Тоді напхала харчів за пазуху і поспішила додому. Дорогу від хутора вона знала як пʼять пальців.

Дід саме думав іти в ліс. Цілу ніч його мучила совість, тож чувся пригніченим. Але зробив крок до порогу…

– Слава Богу, ти жива! – вигукнув радісно, побачивши у дверях Дочку, і кинувся її обіймати й цілувати. Підлітка і собі зі сміхом повисла на його шиї. З-за пазухи висипалося все на підлогу. Баба аж сплеснула руками:

– Чию це ти комору ограбила!?

Дівчина розповіла свою бувальщину. Усі дивувалися, та в душі мало вірили. Їсти є, а решта – деталі. Потім підлітка зготувала небагато страви. Насипала кожному по тарілці борщу й дала по свіжому коржику. Сім’я сіла за стіл.

– Правильно, рідна, – похвалив батько. – Об’їстися по голоду – можна й померти

Усі поїли всмак та дякували рятівниці. Тільки Бабина Дочка лютувала. По-перше, її сестра вернулася, та ще й геройкою. А по-друге, вона не наїлася. Просила добавки – не дали, бо “нашкодить”. Тож мусила чекати.

Щойно хата заснула, пекельниця посунула до горщиків… і нічого не знайшла. Пусто, аж блистить! Але ж ніхто – ніхто – не міг її випередити! Раптом хтось поворохнувся на полі, і вона мусила втікати на піч.

Уранці дівчина гадала поділитися новиною з матір’ю. Проте вона так ожила! так повеселіла! – цілий ранок поралася по хаті і щебетала. А уявіть подив обмовниці, коли на сніданок подали вчорашній борщ!

Бабина Дочка вирішила піти в ліс та перевірити слова сестри, тому почала благати неньку. Та зморщила ніс і спитала в лице:

– Роби, що хочеш. Тільки не плутайся під ногами.

– А вам не цікаво? – дивується дочка.

– Ой дитино! Зараз менше знаєш – ліпше спиш. Цілувати її треба, а не ганити, – відрізала та взялася мити хату.

Донька розізлилася, та й рушила до хутірця, де її зустріла пустка. Хата не виглядала на занедбану, але дещо видавали відсутність господарів. Зокрема, дві стежки слідів на майже недоркнутому снігу. Певно, їх сестра лишила.

Юнка ступила в дім – і стала мов вкопана: у печі горів вогонь, постелено піл, висять ікони. Заглянула в піч, а там горщик! У гості занив живіт. Тож узяла рогач, підтягла горщик. І так незграбно, що вода аж хлюпнула на жар.

Сяк-так розворушила вогонь і знайшла в горщику улюблені вареники! Ще би сальця з цибулькою… Та Бабина Дочка лише зцідила їх і їла просто з горщика.

Знагла пробігла мишка. Вона спинилися посеред хати і просить юнку:

– Дівко, дівко, дай вареник!

Бабина Дочка тупнула ногою – гризун утік. Ненажера ж їла до останнього. Потому її схилило на сон, і вона пішла, та й лягла на полу і заснула.

Прокинулася пізно – від цокоту копит. Двері прочинилися, й увійшла Кобиляча Голова. Крутнула очима-цятками і наказує:

– Дівко-дівко, перенеси через поріг!

Гостя далі ніжилась у ліжку.

– Сама доберешся! – відмахнулася.

Істота перелетіла через поріг і грюкнула по той бік.

– Дівко, дівко, посади за стіл! – просить господиня.

– Раз через поріг перейшла, то й це зможеш!

Кобиляча Голова “ступила”, і з таким гуркотом, що хату сколихнула. Лише над лавкою спинилася, а та під нею прогнулася.

– Дівко, дівко, дай поїсти!

Запала тиша. Навіть якби гостя хотіла б, то не мала що подати.

– Дівко-дівко, дай поїсти! – повторила Кобиля Голова. Її голос хрипів.

Нечема відповіла, настрашена:

– Нема їсти. Я все зʼїла.

Потвора зірвалася з місця та кинулася на неї. Бабина Дочка й оком не змигнула, як потвора з’їла пів ноги. Підлітка відбивалася, та цим ятрила кровотечу. Невдовзі бідачка зомліла, а Кобиляча Голова догризла рештки.

Уранці прийшла Дідова Дочка. Вона не застала ні крові, ні ладу, лише мішки з харчами. Набрала з розрахунком на сусідів, які поможуть шукати сестру. Наостанок кинула погляд – і жодного дива не помітила.

* * *

Відео стало вірусним. За тиждень його переглянуло 100 мільйонів осіб! Стільки людей в Україні навіть не живе… Тому це однозначно був рекорд – якщо не тік-таку, то для Баби Ліди. І такий результат тішив немолоде его.

Була, звичайно, і критика, але хто тільки не співав їй дифірамбів! І історики, і письменники, і журналісти, і пересічні люди. Телеканали крутили ролик в етері, тоді як кількадесят медіа напрошувалися на інтерв’ю.

Усі вони дружньо відмічали креативний підхід до ШІ. Водночас ставили питання: чому держава так не популяризує історію? Грошви море тратиться – і без результату. А тут стара жінка обійшлася інтернетом та уявою.

Та зоставмо це для жовтухи. Бо є в зірки важливіша проблема: що далі? Що запропонувати нове глядачам? Над цим блогерка ламала голову дні і ночі, і все намарно. Що не вигадає – усе здається недозрілим.

Єдине на думці – матеріал на Воздвиження. Одначе який? Без сумніву зробить у ШІ. “Людям подобається”, – згідна селянка. Тільки звичаїв вона не згадає. Та власне – про що це свято? Чому воно велике?

– Так, а чого? У церкві не розповідали, – дивується вірянка. І… перемкнуло. – О Господи, усе геніальне – просте!

Ну, ви зрозуміли. Майбутній ролик буде про історія свята. Тому блогерка сіла читати вікіпедію – мало що втямила. Море версій, легенд, інтерпретацій – голова обертом. Утямила одне: знайшла Хрест свята Олена.

Порилася ще в інтернеті й не витерпіла. Розрубає цей гордіїв вузол. Тож відкрила ШІ та кинулася створювати свій варіант історії. …Увечері блогерка мала другий фільм. Щоправда, від християнської легенди лишилася шкіра і кості. Зате який екшн вийшов!

У центрі подій – Олена. Її світ контролюють технократи, які керуються виключно логікою та числами. Тому заборонено релігію, гуманітарні спеціальності, творчість, навіть почуття – якщо вони не практичні.

Олена вчиться на філології – науці, що підганяє мову під правила і бореться з винятками. На потоці Олена вирізняється добротою і щирістю й має прізвисько Свята, що означає “людина, яка живе за законами моралі”.

Одного дня дівчина знаходить хрест на подвір’ї інституту. Вона зацікавилась історією будинку і виявила, що колись тут діяв монастир. У нових поняттях допомагає їй розібратися бабуся, яка таємно сповідує Христа.

Так Свята Олена дізнається про релігію, мистецтво, філософію – цілий пласт людської культури, який знищили технократи. І неофітка кидає виклик системі під знаменням Життєдайного та Чесного Хреста.

To be continued…

Баба Ліда навмисне поставила точку на найцікавішому. По-перше, легше зробити менший матеріал. А по-друге, тягтиме інтригу, як кота за хвіст. Ще й збереже сили, коли відео не зайде. Одне слово, хто спішить, той людей смішить.

Опублікувала ролик та пішла спати. Уранці ж прокинулася з надією, глянула – і похнюпилась. Дарма, що відео мав відгук, але такий – посередній, навіть галасу не зробить. Мрійниця важко зітхнула. Ну, спробувала.

А тепер пора в церкву. Ви подумаєте: “Здуріла на старості літ. Тільки півні проспівали, а вона чепуриться”. Еге ж, бо іде в церкву! Мусить зробити такий марафет, щоб не образити ні Бога, ні народ.

Скінчивши по господарству, взялася за жіноче ярмо. Плойкою накрутила волосся для об’єму. Далі напецькала на лиці косметикою, та все стримано: неяскрава помада, туш і невиразні тіні. І бамс, помолодшала на пару літ.

Наступне завдання – одяг. Модниця побожно зняла блузку з плечиків, накинула її на тіло й неквапом застебнула. Потому схопила чорну спідницю, шпурнула під ноги, а відтак підсунула мало не під самі груди.

Поки чаклувала над красою, якраз вибила 10-та: через пів години відправа. Вірянка заметушилася. Нап’яла хустку, не зачепивши зачіски. Взула найліпші туфлі, які нашмарувала ще вчора. І повісила на лікоть сумочку.

Глянула в люстро на свій розкішний люкс і задоволено прицмокнула. У відповідь підморгнула правдива-правдісінька черниця. Елегантна, цнотлива, загадково-стримана: лише дай у руки Біблію – і проповідуватиме Слово Боже.

Сіла на дорогу. Підвелася. А тепер до Господа в церкву! Наче царівна-лебідка, не вийшла – випливла з двору. Наче гіпокриф, велично віталася зі знайомими. А коли ступила у подвір’я храму, наче жар-птиця, поважно сіла біля Тітки Віри.

– Як твоє нове відео? – спитала в лоб подруга. – Я вчора глянула, але тоді переглядів було як у зайця хвоста.

– Е-е-е, негусто, – махнула Баба Ліда. – Либонь, людям не зайшло.

– Чого? – дивується жінка. – А мені припало до душі. Змушує задуматися. Та якщо не тепер народ оцінить, то після смерті, ніби Ван Гога.

– Ой, не мели дурниці! – сплюнула блогерка. І акурат закалатали дзвони. – Ліпше ходімо в церкву, поки не зайняли наші місця.

Хоча вірянки не просиджувати службу на лаві, одначе ноги пручалися стояти повсякчас. Тому немолодиці мітили територію сумками, на молитві стовпніли поруч, а на читання й казання сідали. Цього ж разу їм пощастило урвати місця біля вівтаря.

У церкві помалу збирався народ. Та власне й не чекали багато: від сили прийде чоловік-тридцять – пенсіонери та кілька людей середнього віку. Молодь не дуже спішить до храму: поголовно всі записалася в атеїсти чи агностики.

З дзвіниці спустився паламар, на хорах готувалися півчі. Незабаром хор завів молитву – почалася відправа. Припускаючи, що нас читає молодь, а з ними і старші, і всі їх – із різних причин – радше втомить опис служби, опустімо його.

Лише підмітимо: наші бабці милувалися хором, часом щось підспівували. На мить вони відлинули від турбот і відчули спокій. Церква завжди була для селян, звісно, місцем збору, але також душевним пристанком від рутини.

Коли батюшка став за амвон, усе затихло: паства чекала повчання. Тік-такові коліжанки чудово бачили священника, кожен узор на облаченні. Та найголовнішою прикрасою була його молодість.

Чоловік уже відкрив рота для промови, як двері церкви гучно розчинилися. Через поріг, наче античний титан, важко переступив старий піп. І такий злющий – здається, храм готовий рознести й каменя на камені не зоставити.

– Зупиніться! – прогудів серед запалої тиші. – Серед вас є недостойна брати участь у Літургії вірних!

Шепіт пробіг натовпом, погляди заметалися в броунівському русі. І всіх єднала думка: “Хто ж злизався з чортом?”. Однак старець не випробовував їхній терпець. Він вийшов посеред храму і тикнув пальцем на двох сусідок по лаві:

– Грішнице! – ляснув батогом-басом, аж зіщулитись сердеги. – Ти нечистивою фантазією осквернила найсвятіше!

– Хто з нас, отче? – пискнула Тітка Віра. Навіть зі сталевим характером, жінка розгубилася від такої авантюри, ще й перед стількома людьми!

– Ні, не ти, – роздратувався екс-служитель. – Твоя товаришка!.. Думаєте: давній, як світ, і лою в голові не має для інтернету? Ні! Я за вами стежу, я все знаю! – й обвів божевільними очима прочан. – Жоден гріх не пройшов повз мене! Просто мовчу.

Та твої гріхи… – підвів палець угорі. – Вони рівні богохульству. Ще в приході не перекручували християнський сюжет бодай думкою. Тільки ти осквернила святу Олену і Чесний Хрест у відео! Якби ми жили на кілька століть раніше, давно б тебе спалив!

– Тато! – втрутився син, пробуючи загладити авантюру.

– Не таткай мені! Не вмієш за паствою пригледіти, то мушу заштопати твої проколи, – і звернувся до Баби Ліди: – Геть із церкви! Щоб твого духу і чути не було тут. Іди до баптистів, сатаністів – байдуже. Проте Божий дім закрито для тебе навіки!

Блогерка жаліла, що вона не страус і не може сховати голову в пісок. І через цей сором зовсім не помічала співчутливі погляди навколо. Мало хто її осуджував, більше зневажали старого дементора, який псував людям останню радість.

Одначе… ніхто не заступився за скривджену. Тому селянка підвелася з лавки та вибігла, заплакана, із церкви. Прийшла до тями, щойно двері хати замкнулися за спиною. Глипнула в дзеркало – а там замість лиця опухла і невиразна маса з чорними потоками.

Забувшись зовсім, нечупара витерла туш краєм блузки і бичувала себе:

– Що мені роботи? Що робити? Це ж слава на все село…

***

Уляна включила радіо, звідки заграло:

– Триста китайців до Буда-Будапешта. Триста китайців до Буда-Будапешта.

Надходив пізний вечір. Вони лишили позаду Коростень і їхали “Варшавкою” в бік Києва. Кермо авта крутила молодиця, а збоку горювала Баба Ліда. Хлопець же заснув на задніх сидіннях між торб.

– Я зрозуміла вашу “провину”, – відповіла водійка, – і дуже співчуваю. Але скажіть: як ви наважилися кинути село?

Пасажирка подумала й гірко відрікла:

– Ох, ти таки не поняла, якої ганьби мені наробили. Колись мене називали божевільною за тік-таки, а тепер… – вона багатозначно і з відчаєм глянула на попутницю. – Тепер узагалі будуть цуратися. А це нестерпно для людини в селі.

– Ви думаєте, що в місті вас празнуватимуть? Навпаки, у селі принаймні знаєте один одного, а в місті всі – чужі.

– Отак само і я після церкви гадала. Дивилися на заляпану блузку, і розпалювала вона тугу. Тут приходить твоя мати. Каже: «Чого себе жалем ріжеш? Хіба сорока не принесла новину на хвості? Аукнулося клеветнику». «Про що ти?», – питаю.

Виявилося, старого взяла епілепсія відразу по моєму відходу. До чортиків налякав усіх у церкві. Думали: то нечистий у ньому біснується з радощів. Але на відправі була акушерка з амбулаторії, і та хутко реанімувала.

Тепер старий у лікарні, на дослідженні. Син сяк-так довершив службу й подався слідом. Кажуть: перепрошував мене. Я й не тримаю зла на нього. Але навіть дурень розуміє, що вчепився в мене пекельник і по виписці не даватиме спокою.

Тому Віра й каже: «Виїжджай із села. Тій холері недовго зосталося, а ти нерви не псуй: світ пізнавай, блог розвивай. Ось Ульяна на вихідні приїхала. Поживеш перший час у неї, а потім розсудите. За хазяйство не хвилюйся: даси ключи – і догляну».

Міська дівка здивувалася:

– І запросто згодилися? А я думала, що в такому віці важко пустити коріння в новому місці.

– Свята правда, – кивнула пенсіонерка. – Але… знаєш, якщо від одного скандалу випила ківш лиха, то що буде далі? Узагалі боятимусь вийти з хати? Та й буде сміх людям… Ні. Ліпше поїду. Як удома спімнуть, і того хватить.

Уляна завагалася і таки розраїла сусідку теплим словом:

– Не хвилюйтеся! Київ вам сподобається! Він рідко кому не подобався, бо яке там життя! Воно в місті бурлить, і не одне століття.