Як Баба Ліда блогеркою стала

Усоте дзвонить телефон. І чому такого бовдура народила? Продиху не дає цей контролер! Убилося в пір’я та вирішило, що яйце може навчати курку?!.

Однак терпеливо зітхає й бере трубку. Знову.

– Мамо! Прошу по-доброму! Видаліть відео! Не позорьте нас! Богом умоляю… – як платівку заклинило, повторює те саме син.

Баба Ліда вже не тямить, чи він благає, чи погрожує. Але точно знала, що вчинить: скинула без відповіді й тупцяє надвір. Має повні руки роботи. Бо Купала минула, Трійця минула – настав Русальний тиждень, зі своїм Великоднем.

Перед виходом узяла тазик із приготовленим одягом і зачала вішати на дерева в саду. Перш ніж поспіє – дятленя перестане стукатися й у спокої мати-птаха накрутить новий ролик. Без надії сподівається, звісно, але вдало заговорює сльози.

Хіба ж одним її виплодком? От учора ніби на якусь Голгофу дерлася, а не їздила в район. Ступає по селу – летять до огорожі, щоб глянути, немов на екзотичну тварину. Чекає на зупинці – випалюють зором, ще й пащекують за спиною.

А в районі ліпше? Чулася як біла ворона: навмисне намотують більше метрів, аби перетнутися з нею, навмисне тичуться в очі, аби зустрітися поглядами. І в кожного на лиці дурна, поблажлива посмішка – засадити кулаком так і хочеться…

Палаючи від сорому, стрілою понеслася до “Нової Пошти”. Чому не “Укр.”? Надто делікатне замовлення, щоб покладатися на незграб. І тому мусила вибиратися в містечко, де знаходилося найближче відділення.

Але не про те річ. Заскочила туди – і що думаєте? Працівники збіглися й молять про селфі! І окремо, і в групі, і друзів зовуть – вижимають усі соки. Насилу вирвалася з проклятого кубла. Навіть посилку не перевіряла, хоча, на щастя, гаразд доставили.

Тепер сидить удома й боїться виткнути ніс. “Звідки ця увага? – дратується непосидючий читач. – Невже один ролик причинився?”. Ой дитино! Щоб тільки ним обмежилося! Її танцюльки настільки залетіли, що перетворилося в нову субкультуру!

Тонни мемів й едітів, оглядів й аналітичних статей ринули лавиною на бідну голову Баби Ліди. А вишенькою на торті стала поява мерчу. І підлітки по цілій Україні ходять із футболками, значками, де фіглярка скаче через вогонь із батюшкою.

Тому якби й блогерка хотіла – видалення відео нічого не змінить. Та й навіщо? Їй божевільні гроші капають за перегляди, на додачу копієчка перепадає за рекламу, “авторські права”. Що це – жінка й гадки не має. Дають – бери, якщо б’ють – біжи.

І будьмо щирими: чиє б самолюбство не потішила велика слава? Вона б і камінь зрушила й змусила гарувати над майбутнім контентом. Та нашу фантазерку штовхати не треба – як бджілка, працює, дотягує позначку до ста тисяч підписників.

– Ура! Яка розкіш! – передовиця милується – не намилується своїм шедевром.

Різного шмаття надарували бренди – і куди дівати? Для чемності помоделювала для інтернету, а собі зоставила вишите, в’язане, вручну роблене – усе красиве і в що вклали час та силу. Турцію, Китай – хай беруть “русалки”, чи то місцеві модниці.

І варто було гайнути по телефон – як хтось скубнув пару одежин, тільки й хвіртка хитається. Господиня аж остовпіла від несподіванки. І думки не мала, що за білого дня обкрадатимуть! Та погамувала гнів: хіба не для того повісила лахи?

Безмовно поправила, довела до пуття шати – і нумо фільмувати. Оповіла про русалок, а також чому вони вештаються зараз по лісах та полях. “Бог дозволив їм у ці дні навідати близьких”, – таємниче підсумувала, наче учасниця “Битви екстрасенсів”.

Із турботи люди й вішають полотно, щоб мертві взяли із собою та нашили сорочок на тому світі. Проте не завжди ці неприкаяні душі добрі: слід бути на сторожі, дотримуватися захисних ритуалів, інакше залоскочуть до смерті.

На страхітливому акорді й поставила хрест. Бракує лише моторошної мелодії. О! А чому ні? Прихорошила відео, поставила як музичний супровід реквієм Моцарта (що згадала) – і залила в мережу, після чого погнала додому ради цікавішої справи.

Якої? Пам’ятаєте про посилку з “Нової Пошти”? Так-от, на перші зароблені гроші креатавщиця купила ноутбук! Чи як там його… Стара баба – не пам’ятає. Хай уже ноутбук. Поки Уляночка була в селі, викопала на о-ел-іксах хоч б/у-шний, але толковий – і замовили.

За тиждень й отримала, а там спекла булочок, дістала вишнівки та позвала Тичку з друзями: мовляв, розтолкуйле, як на ньому кляцати. Ой, і має голову на плечах! Як навідалися пацани – виявилося, і віндовсів нема, дрейвера полетіли, й інша нісенітниця.

Що би робила сама? А її програмістам це було мов лускати насіння: і встановили все, і дохідливо роз’яснили, і на додачу телефон почистили. Одне слово – благодать, і то на шару. Зараз же освіжить знання, попрахтикується…

Тому шльопнулася за стіл, зняла мереживну серветку з ноутбука, здмухнула уявну пилюку, бережко, зі швидкістю равлика, одкрила кришку… і, принишкнувши мишкою, дзьобнула кнопку пуску.

Екран із порожньо-чорного став світло-чорним – і загорівся в центрі логотип: “Леново”. Може, “Лимоно”? Знайшли, як назвати. Хіба в Україні такий фрукт росте? Осьо груші з її саду – інше діло. Прищепили би ім’я “Грушечка” – і зрозуміло, і по-рідному.

О, увімкнулася штукенція. “Па-ро-ль”. Так, десь хлопці нашкребли їй на листочку. Ага, видибила! Глипнула – чорт ногу зломить, а не слово. Як його зазубриш? А втім, зосередилася й, натискаючи по одній клавіші, справилася за хвилин-десять. Аж упріла за тим заннятям.

Боязко взяла мишку в руку – і на екрані вискочив немов козак із маку курсор. Спершу невміло погасала ним туди-сюди, поки не приловчилася й не тріснула по “Увійти”. Фух, впустило з першого разу. Значить, утерла ніс найскладнішому.

Гарні кургани на екрані! Трава підрізана – наче під лінійку! Цікаво, де така краса – у Херсонській чи Запорізькій області? Напевне, у Дніпропетровській. Однак полюбувалася – і хватить. Відшукала у виярку м’ячик, із підписом “Ґооґле”. Знайомий гість. Натисла.

Відкрилося – біле-біле, ніби світ Божий. Тільки в центрі назва й полоска. Усе як і на телефоні. Нажала на смужку – вибило список. “Скачати драйвера”, “спідтест”, “антивірус” – Господи, то сільські умільці нишпорили, воно новачці жаске й нецікаве.

Цього разу хутчій набрала “хвейсбук”, стукнула більшу клавішу, здається, “Інтер” і – упс, “Нема з’єднання”. Луснула себе долонею по лобі. Дурбецало! Геть вибило з пам’яті, що має… оно… увімкнути… як там його. Дістала, засвітила телефон, ковзнула пальцем униз. Ось! “Точка доступу”! Придушила її до синьоти.

На ноутбуці навела курсор на веселку в правому нижньому куточку. І вискочило блакитне віконце. Ну все, припливли – неучка не згадає, чого навчали хлопці далі. Але показує… “Хуявей”. У неї ж хуявей! Ану спробуймо… Клацнула – і “Під’єднати”. Бінго! Як швидко втямила! Ще трохи – і стане компуктерною віртуозкою.

Щоб відсвяткувати успіх, побігла заварювати чай. За той час ґооґле їй загрузив довгенький перелік. За звичкою, обрала першу пропозицію – у сусідній вкладці постукався хвейсбук. Лиха прикупивши, згадала пароль і добилася до своєї сторінки.

Чуєте, а на ноутбуці і ліпше, і зручніше. Хоча багато наліплено, проте все під рукою й не мусить довго колупатися. Тож погортала стрічку (методом спроб і помилок домізкувалася, для чого ролик на мишці), переглянула сповіщення, декому відписала –

– і скоро набридло блогерці. Чим-то іншим зайнятися?.. На Купала дівки точили ляси про інстаграм, аж у вухах лящало. Потім пробувала його скачати, але на телефоні пам’ять вичерпалася, видаляти ж щось – серце крається. Добре, спробує зараз.

Примружилася, з великою натугою віднайшла хрестик – і позбулася хвейсбуку. Спритно настрочила “інстаграм” у пошуковику… й за мить опинилася на сторінці реєстрації. “Увійти через хвейсбук”, – промимрила з нижнього ґудзика. А чому ні?

Тицьнула – і посипалися градом запитання. Кусає лікті Баба Ліда від того, у яку калюжу вскочила. Та нема ради: мусить завершити почате. У підсумку погодилася на те, відповіла на се, виконала третє. І баста – вигулькнув цілком готовий профіль.

Хай йому грець! Не чекала стара лисиця подібного дива! Скрізь вимагають заповнити купу форм, а тут наче два пальці об асфальт. Звичайно, дещо підкоригує, фоточок прикріпить – тільки як скачувати картинки? Гм… перегодом розкумекає!

Зараз же гляне, чим місцевий люд дихає. Натрапила випадком на стрічку й листає. Новини, новини, новини… “Ви їх знаєте” – це теж на потім… Новини, новини, новини… Алілуя, нарешті народ показало!

Ух, вродливиці! Сукні, макіяжі, форми – ніщо в тік-таках і ютубах так не вбирало око, як в інстаграмі. Правдиві супермоделі! Жаль, сама стара, та й пливе потихеньку. Хоча… часом трапляються ровесниці – не менш красиві. Може, і в неї все попереду?

Між богинь уклинилися закрути-голову пейзажі, пухнасті серцеїди й мистецтво, яке б урятувала контрацепція, коли не справилась концепція. І… вибачте, мусимо перевірити зв’язок. Персонаж-1, я Автор. Як чуєте мене? Прийом!

Усе, тьотя втратила глузд: вона побачила дядю. І не одного. Джунглі з волосся і чисто голені, груда м’язів і струнка елегантність, шкіряний одяг і класичний костюм – на будь-який смак і вибір, але всі по-своєму хороші.

Від них аж спекотно в хаті стало, аж чай випила залпом. І лячно признатися: хтось упав у серденько. Перестрибнула на акаунт. “Ах, навіщо?”, – картає себе цнотливиця й розтібає комірець, бо до стероїдної секс-бомби не готували ні ТБ, ні інтернет.

Ми не станемо описувати в деталях незнайомця, із надією: книжка надрукують у категорії 14+ чи бодай 16+. Обмежимося тим, що розімліла фанат(ич)ка переглянула профіль вздовж і впоперек та знайшла цікаве посилання в шапці.

Перешугнула… “Онлифанс”, – продекламувала назву сайту, насилу відірвавшись від головних світлин, мов корова від паші. Утім, опріч них, не було нічого особливого. Усе інше – розмито, і просить: заплатіть 12 долярів, коли хочете повний доступ.

Чи потрібно воно їй? 12 долярів – це 12 долярів: за них цілі сім’ї живуть тиждень. З іншого боку… Ні, Лідко! Тримай себе в шорах! У тебе не до кінця дах знесло, щоб платити за голих мужиків. В інтернеті того добра – і кури не гребуть.

Нарешті віднайшла сили – позбулася забороненого плоду та вернулася до тями. А тим часом почалася ланцюгова реакція з читачів: спершу один підписався, за ним – два, чотири, вісім… І коли знову була в колії – фоловерів перевалило за 300-а.

Дехто навіть написав. Відкрила повідомлення. “Бабо, ви крутезна!”, – стандартний мінімум. “Що ви собі позволяєте?!”, – без хейтерів ніяк. “Мадам, щоразу, як вас бачу, моє серце б’є міцніше”, – старосвітських романтиків перечитала цілі роти.

“Хабібті, я хочу зробити вас султаншою цілого краю та своєю дружиною…”, – ого, цікаво звучить! Заінтригував чулувік. Заскочила на його профіль. Араб як араб: туніка, куфія (ото, що на голові), смуглявий, шпакуватий, трішки симпатичний. На фото – на дорогих тачках, у розкішній висотці, на задньому тлі – море, пальми, пісок.

Що ж – перший і єдиний тест складено успішно: шлях до її серця відкритий. Відповіла кількома теплими словами й чекає. Невдовзі продзвенів новий лист: “Ваші уста немов різьблено з коралу. Ваш погляд дарує блаженну гіркість шоколаду. А ваша шкіра, може, і скидається на інжир, але під нею криється солодкавий сік”.

Охо-хо-хо! Джиґун змусив її почервоніти, наче школярку. І коли востаннє до шалапутки підбивали клинці? За царя гороха, якщо не помиляється. Що ж йому відповісти… Ага, зметикувала! “Мені теж подобається ваш халат. Схожого не має наш стоматолог, хоча гроші лопатою гребе”. І вліпила наостанок сердечко.

Переглядає зальотниця – і гризе сумління: зайве було сердечко – вона ж бо не легкодоступна! Однак її повідомлення не лише вподобали, а й відгукнулися: “Прилітай, мій соловейко, до Нігерії! Обіцяю для твоїх пісень райський сад”.

Стоп, Нігерії? А там хіба не чорношкірі живуть? А пише чомусь араб… Мабуть, тримає там плантації, адже в їхній Арабії пустеля пустелею – крім верблюдів та кактусів, нічого не водиться, натомість в Африці картошка тричі на рік родить – слухала десь на радіо.

Хай уже буде. Бігатимуть навколо раби з опахалами, біля ніг лежатимуть леви, і їстиме щодня банани та кокоси. Не життя, а казка! Мучить єдине – як добратися до хахаля. До Африки ж районна маршрутка не підкине. Тож і запитала в лоб.

Кавалер загадково помовчав – й ошелешив ультиматумом: “Я по тебе відправлю приватний літак, але оплати 5 тисяч євро на пальне. Потім верну, чесне слово!”. “Чому сам не оплатиш, – чудується Баба Ліда, – коли маєш грошви, як вошви?”.

“Ну, розумієш…” – і розказує сон рябої кобили про податки, Іран, нафтові танкери. А наша блогерка – бувала у бувальцях: прогорбативши півжиття в бухгалтерії, шарить, як “експлуатує” світ капіталізм. І точно не так, як верзе цей липовий шейх.

Удруге навідалася на його профіль. Глип на верх – із десяток підписників. Гортає світлини – по декілька лайків. Справжній правитель мав би фурор в інтернеті. Це прагматичка знає як свої п’ять пальців. Та й українською навряд чи би шпрехав.

Гм, що за три точки біля імені? “Інформація про обліковий запис”? А гляньмо, хто ховається за маскою… Скубі-дубі-ду! “Місце розташування: Україна”! Наша голосрач умудряється й в інстаграмі розводити на гроші? Не вистачає їм Верховної Ради? Що за люди повелися!

Впала в тугу мрійниця. І вір потім іншим. Але вона так просто цього не облишить. Вона дасть шахраю на горіхи! Якщо не через суд, то морально знищить. Вернулася, як люта тигриця, до чату й не пише – шарпає кігтями пройдисвіта:

“Ах ти сякий-такий! Аби здох іще в колисці! Аби ніхто не подав стакан води на старість! Як, скотиняко, смієш у своїх циганити? Ні, щоб у заможного швейцарця, а то обдурює бідоту, яка ледь на копійки жевріє. Аби…”, –

і рубала правду-матку, аж поки камінь із душі не спав. Тоді з чистою совістю пустила писане на свободу й причаїлася… Довго тримав рот на замку – години-пів минуло. Тішилася: здувся її принц на білому шевроле, однак несподівано озвався:

“За що ви так, бабо? Хіба я не гарую за мізер? Скнію днями в дніпровському офісі, без кондиціонера й перерв. Самому гидко, що обманюю людей, але як ще, коли роботи нормальної нема? Тому не судіть мене і простіть. Усього найкращого!”.

Ошуканій кортіло огризнутися – переписка же мов у воду канула, та й профіль спорожнів: пропали знімки та інформація. Пізнала давніше, що то таке – блокування, тож видихнула та, наче порцелянову чашу, опустила половинку ноутбука.

Досить на сьогодні інтернету з його псевдошейхами.