Як Баба Ліда блогеркою стала

Недовго Баба Ліда займалася ретрітінгом: селянська совість не дала ганяти бліх. Тож день полініхувалася, повилежувала боки, а наступного ранку сіла бодрячком за стіл, взяла зошит, ручку – і нумо рахувати гроші.

Ні, не зібрані на дитбудинок: там усе описано й до ладу. Але її вроджена жилка бухгалтера ціле свято нила про дірку у власній кишені. А сьогодні прокинулася ні світ ні зоря – і так до нестерпу коле. Тож вирішила пересвідчитися.

І як схопилася за ручку, як зарипіла на всю хату! Здавалося – пропалить нещасний листок. А економістка не зважає: перевіряє чеки, додає вплати, віднімає видатки – і, попри багатозначні числа, дає раду арифметиці без калькулятора.

Насторожилася лише тоді, коли забігла далеко в мінус… Не може бути! Вона ж принципово не вживає кредитки! Так, зберися. Уважніше пройдемося по обчисленнях. Додати, відняти, додати – ні, те саме! А з калькулятором? Знову одне й те ж!

Підкотився клубок до горла, однак підвела останню риску в бухгалтерії…

– Йопересете! Та я по вуха в боргах! – не втрималася від гострого слівця. Але хапається за соломинку: – Треба перевірити баланс. Не могла я 20 тисяч завинити.

Відкрила улюблений “Ощад” (має зв’язки в найближчому відділенні) – і впала в ступор. Тут їй і гаплик! На кредитці яма навіть глибша – 50 штук гривень. І це без копійок! Як вона умудрилася? Наче ж спонсорські все покривали!

Відкрила історію витрат. Е-е-е, то на себе кохану стільки протратилася? Ну, так! Хто сина ганяв як сидорову козу, а бензин оплачував? Хто щодень тягав кохве з баркасу і то шоколадку, то тістечко до пари? А костюм – хто хотів випендритися?

От і дістала на горіхи за життя на широку ногу. Добре: за тік-таки “винагорода” капає, та хіба того вистачить? А якщо суми схуднуть? Що тоді: до смерті гаситиме довг із жебрацької пенсії, а потім передасть у спадок дітям?

Марнотратницю ледве кіндратій не схопив, проте в останній мент врятувало сповіщення. Бачить – повідомлення: “Добрий день! Хотів би замовити у Вас рекламу. Чи можна глянути прейскурант? Дякую наперед! З усім найкращим Іван Степанович”.

Чи то Провидіння, чи то зірки зійшлися в небі, але Баба Ліда впала на коліна та помолилася. Бо спустити павутинку з раю могла лише вища сила. А там підвелася, взяла телефон, розкинула мізками. Гм, а скільки просити? Тут легко як загнати високу ціну, так і себе обділити. І тут яблуком у голову вдарив чудовий помисел.

“Добридень, – строчить, хитрувато примружившись, – залежить від того, чого бажаєте від співпраці”. Відправила! А той не спить – відписує: “Десять тисяч досить, щоб Ви прорекламували кафе в Рівному? Звісно, дорога й харчування за наш рахунок”. В очах Баби Ліди аж потемніло. Скільки-скільки? Діво Маріє і Мати Терезе!

Очевидно, блогерка згідна обома руками, і ногами, і язиком, якщо треба, – і за годину погодили час та місце зйомки. Навіть далася вблагати, щоб самій добратися до Рівного – хай тільки заберуть з автовокзалу. І так утішилася, наче дідько сухій вербі.

А чому ні? Дай Боже, зведе за місяць кінці з кінцями – і банк не висітиме шулікою над душею зі сплатою відсотків.

* * *

Шоста ночі, зупинка за селом. І краєвид, що бере за серце. Коли встала, то немов хто сіль розсипав: так густо було від зірок. А зараз – їх змели ретельно, і ні кристалика не зоставили. Один місяць сиротів надгризеним буханцем на небі.

Унизу бігла траса, і від неї гадюкою відгалужувалася тополева алея. Обабіч поля іскрилися росами-діамантами, а на самісінькому краю обрію темніло село. Хати ледве проглядалися: заплющили очі шторами й укрилися з головою розбуялими садами…

І єдиними володарями ночі зостали солов’ї. Та й ті прощали бога сну Морфея.

– Світає, край неба палає… – прошепотіла мандрівниця. І на згоду заспівали ген далеко півні.

Цей ранковий птах змусив поглянути на годинник. 5-а година. І відчула раптово, як прозябла до кісток. Сором на владу! Через ці трикляті дороги мусить вставати о 4-ій, щоб потрапити в Рівне о 10-ій! І де це бачено, щоб в обласний центр добиратися п’ять довгих годин? Знущання з людей, та й годі! Ще й запізнюється тарантайка…

А ні, котиться! Глянула – фух, не іржавий гріб на колесах. Бо такі часто відправляє фірма, бережучи кращі для закордонів. А цей хоч не зручний, однак не випаде через дірку в підлозі. Та й у найновіших би трибушило всю дорогу.

Перед її носом загальмував брудний “еталон” – її Вася і то був чистіший, живучи у гної. Насилу відірвала дверцята, викарабкалася на три сходинки, наче на Говерлу. І не вспіла зачинити до ладу, як залізяка рвонула вперед і вхід захлопнувся за інерцією.

Пасажирка втрималася за перило та з-під лоба глянула на водія, але його вигляд зачепив за живе: зачухане, невиспане, прокурене – зовсім живий труп, що тримається на каві в цьому світі. Тому привіталася, дала грошей, скільки треба, і звернула в прохід.

Джекпот! Баба Ліда – перша пасажирка в автобусі, а значить, може зайняти найліпше місце. І звичайно, вибір впав на крісло за водієм: і хитає менше, і місця для ніг більше. А що їй приватність? Не малолітка, щоб боятися цього затюканого мужика.

Примістилася біля вікна, кинула сумку побік – і стежить за вікном. Поки що минали ліси, болота і ще ліси, незримі й нецікаві вночі. Тож без задньої думки дістала телефон та залипла в офлайн-ігрушці: у їхній глухомані не ловить жоден зв’язок.

…Відволікли її в центрі ОТГ, бо містечкових завжди притягувало Рівне, наче мурах цукор. Довелося й друге сидіння звільнити, адже якась однолітка затялися перти

.+з набитою сумкою в кінець. Але своє місце при вікні не відступить нікому!

Публіка ж в автобусі – такий собі людський зоопарк. Тут і студенти, що нарешті вирвалися від батьків. Тут і матері з хворими дітьми – їдуть на чергове обстеження. Тут і шабашники, у дорозі на об’єкт. Тут і інші пілігрими, які покидають рідний дім.

Мандрівниця розуміла їх без слів: хіба вона не їде з тої самої причини? Життя – мов оця маршрутка: яким би жалюгідним не було, а мусить повзти, долати ями на шляху. Бо лежання на печі розв’яже проблеми? В олігарха – так, але не в простолюду.

Та тільки автобус рушив із містечка і люд усівся, наш Синдбад-Мореплавець повернувся до вікна. І якраз до речі: рейс минав залізобетонний міст, який кілометром тягнувся над лабіринтами Стира. А вдалині народжувався новий день.

На горизонті вишикувався похмурий ліс, вселяючи жах до білоруського кордону. Перед ним на всю широчінь клубочився туман та ховав майбутнє поле крові. І лиш сірі верхи заростей виказували супротивників, які партизанили в пелерині хмар

Небо? Воно теж готувалося до битви. Спершу скупало в росі лазурову шкіру, а тоді одягло багряницю. І тому плащу позаздрили би найвеличніші цісарі: він мінився прямо на очах – то вибухав ніжно-пурпуровим, то пекельно-червоним.

Раптом на видноколі розпроменілася кульбаба. На хвилю зблідли в чеканні і небо, і земля: чи зріже її Господь зі Свого саду? Та щойно сонце відірвалася від ґрунту – усе пояскравіло, усе повеселіло. Небо підхопило квітку та понесло далі, а природа забула про війну й раділа красі нового дня: значить, кінець світу ще зачекає.

І скажіть: як, попри невигоди, не любити цей край?

Як не любити Полісся?

* * *

Рівне. Автостанція “Чайка”. Давненько вона в ці краї не літала. І місцина навколо геть не змінилася! Та сама халабуда зі скла, той самий “Сільпо”, ті самі зупинки та накриття. Тільки дорога зносилася – нагадує шкіру, яка лущиться після опіків.

Але досить про дрібне. Де її водій? Мав уже прибути. А, ось махає хтось серед паркінгу. Невже їй? Ануте перевіримо. Не жаль ноги розім’яти після сидіння…

І не прогадала! Заледве почала рухатися, як чоловік опустив руки та ступив назустріч. Посеред автостанції і здибалися: він – молодий власник ресторації, вона – сива блогерка-мільйонник. Проте вік не завадив обійнятися та поцілуватися в щічку.

– Добридень! Мене звати Іван… Чи можна з вами на “ти”? – хвацько закрутив розмову чолов’яга.

– І тобі здоров'ячка! Нічого проти не маю. Якщо так зручно, то будь ласка, – зафальярничила напівлюб’язно, напівпоблажно Баба Ліда. Кажуть же в народі: усякий каприз за ваші гроші. – А мене, думаю, не треба представляти.

– О так! Звичайно! – зрадів співрозмовник і махнув у бік парковки. – Тоді поспішаймо до авта. Думаю, чим раніше почнемо, тим більше твого часу лишиться для магазинів, – і поволі покрокували. – Як минула дорога? Поспала бодай трохи?

– Та яке… Якби й хотіла, то не змогла би. Збоку сусідка обдзвонювала близьких і далеких родичів, задом відчувала, скільки ям відділяє нас від Європи. Наприкінці маршрутка геть доконала. Мусила притримувати вікно, щоб не випало!

– Хіба нема на них управи? Або скаргу кудись вище написати? – наблизився хлопець до машини.

Але відповідь стала поперек горла: співрозмовники зупинилися коло помпезної тачки й у приїжджої відвисла щелепа. Звісно, вона, як селючка, ні в зуб ногою не тямила в марках, тільки й відрізняла “жигуль”, “москвич” і “запорожець”. А тут…

А тут її знання скінчилися: подібні цяці хіба крізь екран бачила. Бо збоку машина нагадує вишукану пані – маленька, струнка, із широким бюстом та бедрами, у чорній лискучій сукні, у тонованих окулярах. І на носику бородавка: чи то сокира, чи літера Т.

І наче кавалер цієї мадам, Іван відчинив дверцята для коліжанки – так-так, саме для неї! Це змусило стару заметушитися й незграбно заповзти всередину. І як сіла – відчула блаженство. Після крісел автобуса ці відчувалися ангельськими перинами!

Дженджик і собі сів на водійське місце, завів легковик та закрутив рулем. І машина не поїхала – вона попливла. Баба Ліда мліла від насолоди, але й уважно стежила за дорогою. А то, боронь Боже, завезуть у підворіття та продадуть на органи.

Розмова натомість текла за течією, немов її не спиняла дамба:

– Чи ти не прознав наші шарашки, ведучи свій бізнес? Та тут давним-давно покумалися і… – тараторила кована на всі копита.

А за вікном крутилася кінострічка пейзажу: будинки, машини, люди, парки. І дерева. Вони скрізь. Стільки зелені не знайдеш у жодному українському місті. Що не кажи, а Рівне придумали для життя. Байдуже, що не притягує туристів. І що не зовсім рівне.

* * *

Машина зупинилася в серці міста – на дрібній вулиці між драм- та кінотеатром, а ніжками потьопали на головну вулицю. Рух – неймовірний: машини гасають без упину, народу – не пробитися. Тут і найгірша забігайлівка не матиме відбою від клієнтів. Проте зайшли в кафе – ані живої душі. Хоч і зовні, і всередині нівроку…

Назва банальна – “Антракт”. Вхід, на диво, не ґвалтує фасад: проста вітрина, дерев’яна вивіска, чимало рослин і тераса без пивних зонтів. Інтер’єр теж не ріже очі “євро”-ремонтами, а рука дизайнера вміло сплела мінімалізм, традицію і новаторство. Підсвічені ж вітражі з героями української класики – узагалі вершина мистецтва.

От Баба Ліда стала навпроти Енея – парубка моторного, і не може очей відірвати. Ніяк не вкладається в голові: чому не аншлаг? Вона б сама тут сиділа днями й милувалася грою-переливом барв. Тому запитально глянула на власника.

– Бачиш… – зрозумів той без слів. – Люди більше фанатіють від шаурмічних, фаст-фудів та кав’ярень. Бо що? Заскочив, хутко перекусив – і гуляй здоровий. А такі заклади – для поважних випадків. Тим і виживаємо, що замовляють столи на побачення, ділові зустрічі, дні народження й інше. Але хотілося би більше…

– Тому й думаєш розкрутити заклад у тік-таці? – допетрила рекламщиця.

– Еге ж. Твій блог якраз вдалий вибір: у центрі уваги, з Рівненської області, молода аудиторія, ще й авторка з багатою фантазією. Чи не правда? – підморгнув. – Навіть не сумніваюся, що ти вже запаслася якоюсь ідеєю.

– Мала, але вона не пасує для… такого! – театрально розмахнула руками, ніби демонструвала зал натовпу. – Треба щось інше вимислити. Не для простолюду, а для місцевої інтелігенції. А ліпше – графоманів. У Рівному багато студентів?

– Ну, тут із десяток вишів. Отож у місті мусить бути їх кілька тисяч. У мене в самого сестра муштрується на вчителя мови. Щовечора мучиться над есеями – приманює музу то свічками, то шоколадками, то музикою. Але не завжди виходить.

І тут осінило нашу дзиґу. Немов в її думки вдихнув натхнення сам Аполлон! Може, балачками підштовхнули? Та хай йому грець! Це ж далеко лізти не треба!

* * *

У залі темно: опущені ролети. Щось у ній шарудить, черкає – і спалахує вогник. Сірник несеться крізь простір-час, однак долітає до ґноту. Сяйво множиться, поки не заливає кімнату – і лице блогерки теж. На ньому мріється загадковий усміх.

Жінка підносить руки – два довгих рукави падають на стіл. Елегантно поправляє хустку барви крові, а потім змахнула величезними пазурями над головою й опустила їх до магічної кулі. Із горла прогуркотів надсадний голос:

– Абрака-бі-бо! Абрака-бу! Натхнення прийди-ди сюди-сюди!

Тут раптом умикається верхнє світло. Сама ж Баба Ліда зриває хустку, задуває свічку і, відчіплюючи й кидаючи куди попало нігті, говорить:

– А ви, голубки, думали, що я справді так виловлюю ідеї з голови? Як легко вас водити за ніс! Це надто складний процес. Бо для наснаги треба чашечка хорошого кохве, – і тут їй красива, молода офіціантка подала філіжанку та львівський сирник.

– Дякую, – смачно надсьорбнула. – А ще – хороша атмосфера! – і за її спиною казково замерехтів вітраж: Мавка гойдається на вербі поруч Лукаша. А гостя награно буденно взяла десерт та посмакувала, примруживши очі від задоволення.

Проте замість неї заговорив закадровий голос:

– Кафе “Антракт” – місце вашого натхнення. Чарівна атмосфера, чудова кухня та привітний персонал – усе потрібне в одному куточку Рівного на вулиці Соборна.

* * *

– Ого, як ти швидко справилася! А варто попросити місцевого блогера – мов мокре горить: усе відкладає на потім. Дякую тобі величезне, – трусить за руку, не чує себе від радості бізнесмен.

А призвідниця щастя пнеться від гордості, наче молодий гусак. І сама не вірила, що хутко поспіла. У секонд-хенді викопала хустку й блузку, а так як сьогодні давали найнижчу ціну – 5 грн за кг, то обійшлося за копійки. Ще й захопила снігову кулю, яка посіріла від часу до непрозорості. Решту: накладні нігті та свічки – купила в “Аврорі”.

От зі зйомкою більше повозилася. Ну ніяк не могли зафільмувати все за раз! То сірник потухне, то зі світлом опізнилися, то каву пролили. Однак чи набридло, чи то зібралися на силі – і з двадцятого разу зробили на всі двісті. А потім запрошену нагодували: опріч кави та сирника, подали перше й друге, і все – пальчики оближеш.

І настав жаданий момент: замовник відстібав перед нею 10 тисяч, а поверх ще 5-ть накинув. Роботяга хотіла відмовитися, але хлопець заперечно мугикнув та наполіг:

– То за дорогу й харчування, як домовлялися. Ну, і цілком заслужено – на чай!

Розчулена, Баба Ліда вдячно взяла гроші, склала манатки та потьопала в бік “Чайки”. А що загулювати в Рівному? І так з півнями прокинулася, і так з рекламою замоталася – мало не падає з ніг! А ще дорога назад… Зайде у “Сільпо” – і баста. Колись матиме нагоду змотатися для походеньок. Але не тепер.

О, якраз маршрутка на район! Не до села, на жаль, проте там зловити потрібний рейс простіше. Тому… Залізла, заплатила, зайняла таке-сяке місце. І вдоволено замуркотіла. Дивиться в телефон… 60 тисяч переглядів на рекламі – є прорив!

* * *

По рекламі кафе “Антракт” стало чи не найхітовішою харчевнею Рівного. Коли не зайди – там усі столики забиті: місцеві й туристи забігали сюди на чай і тістечко за вільної хвилинки. Та й показники на ролику збивають з ніг: пів мільйона переглядів!

Господар не міг надякуватися, на що продюсерка скромно відлайкувалася. Та й на обрії пломеніли нові об’єкти симпатії: її пошту засипали пропозиціями щодо пі… пі… піх’яру! – і всі з кругленькими сумами. Не відшиєш, коли борг каменем на шиї!

Але перш ніж представимо шедеври, варті Золотої пальми, розставимо дзьобики над ґ. По-перше, бізнесвумен не брала все без розбору. Бо нащо афішувати кальянну, коли сама не терпить смороду сигарет? А по-друге, її стрічку не заводнила замануха. Звичний контент і далі переважав, тоді як кілька крапель комерції розчинялися в ньому.

Наче все розповів. А тепер пряжіть поп-корн і за секунду буде показ. Готові? Три, два, один – старт!

(Клац!)

– Струменіє зоря… – співає знайома химородниця. Навкруги непроникна пітьма (авжеж, нас цікавить пітьма), і тільки прожектор вириває вайлувату постать – постать снігової баби.

Чому снігової баби? Бо вінчає маківку приплюснута – ніби й не гулька, а радше коров’ячий ляпунець. Груди й бедра гротескно завеликі, наче в матки-джмеля. Усі ж підкладки вдало ховає “баб’яча” сукня. От вам і три кулі: голова, тулуб та ляшки.

Звісно, Лідин образ не прагне осквернити пам’ять Раїси Кириченко, проте він налаштує нас на потрібну хвилю. Про що я? А гляньте, як після слів “Козачка моя” сяйво враз заполонило простір, і нашим очам відкрилася оргія – в її античному сенсі.

Прямо на траві витинали гопака лавочні завсідники – сивочолі, старомодні, мов дві краплі води подібні до головної скрипки. І їхні рухи, їхній вигляд доповнював останню так органічно й автентично, що сатиричність зовсім стерлася.

На другу “Козачку” ракурс віддалився, і камера охопила всю галявину біля річки. Крім пенсіонерів, тут танцювали молодь та люди середнього віку, з не меншим запалом і завзяттям. Біля виконавиці ж грали троїсті музики: скрипка, баян, сопілка.

І саме на них раптом зосередився кадр. Чоловіки ж продовжували своє діло – хоч би вусом повели. Заразом вокалістка вгомонилася з хітом 90-х, велично ступила перед камеру та проказала, спершись на баяніста:

– Ансамбль “Ліщина” – ідеальний варіант, де музика єднає покоління вашої родини, а не сварить. Підійде для весілля, ювілеїв і навіть похоронів. Зв’язатися можна за номером в описі. Поспішіть! Графік щільний, аж тріщить!

(Клац! Клац!)

Тітка Валя плескає язиком із Лідиними невісткою й дочкою, і разом чекають на хазяйку у вітальні. Та ж у кухні пнеться зі шкіри: сьому заварює каву, тому запарює чай, а тут нарізає пишний – аж живіт бурчить, так хоче, – медовик.

Фух! Нарешті впоралася! Спочатку винесла напої та цукор. Слідом поспішила з тортом. Зненацька бджілка-трудівниця зашпорталася за поріг і полетіла вниз. Та групове, на всю хату, “Ох” не врятувало десерт від руїни.

Жінки поквапилися на поміч. І зустріла їх не сумна міна, а лукавий усміх. Нещасливиця, замість бідкатися, жбурнула тарілку набік та взялася їсти смаколик… прямо з підлоги. Гості стояли з розкритими ротами й не знали, чи то їм шарики за ролики заскочили, чи то вона розум стратила від горя.

– Чого ви стоїте? – дорікнула “божевільна”. – Несіть чай та ложки!

– Мамо… ви чого? – непевно почала дочка. – Цей торт би в смітник викинути. Із погляду санітарії принаймні. На долівці скільки бруду і… всього.

– Ані пилинки тут нема! – вперлася на своєму гетьманша. – Я напередодні пройшлася пилосмоком “Кьорхер”! Новим – із“ЕлектроАтлантиди”!

Й увімкнулася нарізка, яка показує роботу приладу, у той час коли закадровий голос вихваляє:

– Пилосос “Кьорхер” не тільки робить поверхневу очистку, а й прибирає глибокі шари бруду за допомогою інтенсивних потоків мильного розчину. Крім того, він додатково промиває підлогу, щоб не зосталося ані сліду від хімікатів.

Кадр вернувся до товариства. Тепер воно лежало долічерева коло розваленого торту та дружно коштувало його чайними ложечками.

– Тому, – пояснювала далі блогерка, – ця підлога чистіша за тарілку після мийки.

– І справді! – задоволено підхопила донька. – Ані пилинки! – і на доказ з’їла ще шматок, а інші дружньо засміялися.

(Клац! Клац! Клац!)

– Для чого тобі циганська мова? Утюхалась у барона чи що? – кепкує Баба Ліда з подруги. А та сидить над словником і набурмосено-уважно штудіює.

Терпець їй таки урвався – відірвалася від книжки й вигукнула:

– А знадобиться! Це перспективна мова!

Глузувальниця вибухнула сміхом. І за мить перенеслася на вулицю: реготала на всі заставки й хапалася за боки.

Але різко замовкла.

Донісся шум – далекий ніби, та ближчав. Веселунка нашорошила вуха… але не встигла й пискнути, як на вулиці з’явилася орда – не жартую, це справді була орда. На конях, із дикими лицями, зарослі по самі помідори. І чорнющі! – точно не нашенське.

Вони схопили роззяву в охапку й, не зупиняючись, мчали далі. Як порядна жертва, жінка била на ґвалт, пручалася, пробувала вивільнитися. Утім, коли раз замахнулися рукою, вирішила не гнівити Бога. Так і метлялася при боці, стежачи, куди її везуть.

Картинка плавно мінялася: то їдуть лісом, то перебродять річку, то смажать кабана. Врешті дісталися гір та села, оточеного муром. Вершники минули браму, кам’яні хатки й опинилися на майдані, перед яким, ніби ропуха, надув щоки великий будинок. Викрадачі злізли з коней, поставили свій ясир на ноги і повели всередину.

Полонена опинилася в просторій кімнаті, напхом напханій чоловіками. І всі мов на одне лице: борода, шерстяна шапка та халат із шароварами. У центрі ж цієї дивної галактики сидів Чуркін-Хан і, мовби чорна діра, всякчас притягував погляд.

Від підопічних його відмежовував горизонт подій, чи то живіт. До пупа спадала бородата сингулярність і деформувала, ой, мняла шовковий обшир халату. А тіло блистіло тонною золота, пускаючи зайчики й елементарні частинки.

Жиробас масно посміхнувся та перевалився до сусіда справа, рипшувши бридким гортанним голосом. Той уважно вислухав і промовив до гості правильною солов’їною:

– Дорога Бабо Лідо! Вам випала честь стати дружиною ватажка нашого племені. Він побачив вас у тік-таці й закохався.

Бос зрозумів, про кого мова, і гидко цмокнув. Жінці аж душу вивернуло.

Перекладач продовжив:

– Вибачте за викрадення. Інакше ви би не поїхали в Кавказ. Але тепер можемо оговорити умови шлюбу. Наречений радо візьме жінку без посагу й пропонує сім’ї як викуп… – запитливо глянув на начальника. Той щось серйозно прощепотів.

– Ага, 40 голів овець, 2-х баранів і 10-ть – рогатого скоту. На додачу 10 галонів вина та центнер козячого сиру. То що думаєте? Згодні? Чи треба час на подумати? Іслам приймати не треба. Ми як-не-як із прогресивних чеченців.

У голові блогерки – суцільний шарварок. У правому вусі шепотів стокгольмський синдром: “Не продали в рабство – і на тому дякуй”. У лівому ж спокушає стара єврейка: “Ой Лідко! Де ще знайдеш хахаля? А тут такі пропозиції! Ну і що, що товстий? Свого покійника видресерувала, то й цього (кивнула) поганяєш”.

Авантюрниця хотіла погодитися, та хатина затряслася. Спершу дрібно, а там трем виріс у землетрус. Ззовні хтось крикнув – і у двері вломилася орава. О, сарненські цигани! Цих інтуристів де завгодно упізнає. Та що вони тут роблять? І з ножами…

Кавказці заметушилися. Однообласниця і собі підняла руку, щоб захиститися, але:

– Нарешті тебе знайшли! – вискочила Тітка Віра та обійняла подругу.

Бранка не вірила очам:

– Як?! Як ти мене знайшла? Я ж у зовсім іншій країні!

– А ти що думала? – відлипла рятівниця. – Циганська мова! Роми є скрізь, навіть там, де нема поліції. От і звернулася до наших, а вони підсобили з розслідуванням…

– Гей! – обірвали їх. – Бігом звідси! – роззяви оглянулися… О-о-у! З одного боку зайняли позиції цигани, з іншого – дістали шпаги чеченці. І вони – між молотом та ковадлом. І сховатись нікуди.

Баба Ліда не розгубилася – і як надметься, як закричить:

– Стій!!! Люди, що ви робите? Я ж виходжу заміж, – і на підтвердження підскочила й поцілувала в щічку волохатого отамана.

Усі вражено опустили руки. Утім, горянин не розгубився: вищирився, обняв милу та смачно поцілував. Це змело рештки сумнівів – і на підлогу полетіла зброя під радісне “ура!”.

За мить юрма перенеслася за весільний стіл. Усі – у національних строях. Праворуч – чоловіки, ліворуч – жінки, а розмежовували їх наречені. Наїдків же – гори: українських, чеченских і ромських. Грала музика, бряжчали тости: народ святкував.

А чому Тітка Віра похнюпилась? От підперла рукою щоку й сумно дивиться, як молодята цілуються. Гей, Віро-о-о! О, стрепенулася! Глянула в камеру і заговорила:

– Ось вам і циганська! А освоїти допоміг “Ромсько-український словник” у двох томах. Купити можна в найближчій книгарні. Бонусом – азбука морзе… Гм, а може, мені вийти заміж? А варто! – і глипнула на барана навпроти.

(Клац! Клац! Клац! Клац!)

Будівельники спаковують струмент, кладуть у машину з написом “Три цеглини й кірпічина” і їдуть геть. У кадрі ж лишається новий-новісінький дім – просто уявіть типовий будинок у скандинавському стилі й ви вгадаєте з образом.

Поволі вечоріє. На новосілля збігаються сусіди, і кожного приймають щасливі господарі – сільський голова й головиха. За хвилину геть стемніло. У хаті засвітилося вікно. Зазирнемо всередину? Залізаємо на тумбу, глипаємо в шибку. А там…

Кімнату завоювали опришки – гінкі легіні, у яскравих кептарях та вишиванках, замаяні крисанями та крайками, а за поясами в них – чудово різьблені бартки. Вони кріпко тримаються за руки, злагоджено вихиляються в такт музики.

Але що за рухи! Статечно-грізні та жваві. Що за енергія! Жар пахтить. Та й парубки – писані красені: виграють м’язами, променять молодістю і завзяттям. А головне: анітрохи не щадять чоботи, даючи лиха закаблукам.

Б’ють об підлогу так, що не чути музику. Вискакують убоки так, що вихор перекидає речі. Однак достобіса міцний удався будинок: ні штукатурка не сипається, ні підлога не здригнеться. Мов тримає його нечиста сила!

Кругом хлопців сидять гості: їдять, чаркуються й подивляються ансамблем. Із самої Гуцулії! А хазяйка сидить на чолі столу, дивиться на всіх ізгори вниз. А поруч… Та ви не повірите! Баба Ліда! Наш погляд-камера наближається впритул.

Стару щось колотить від цікавості, і вона нахиляється до вуха сусідки:

– Хто вам таку міцну хату поставив? Ач, яких жеребців витримує!

– Знаєте Ваську? – легко підхоплює розмову самолюбка. – Отого, що на двійки вчився і лишався тричі в 9 класі? 10 років тому насилу закінчив школу.

– Як не пам’ятати? Легенда! За всю історію села ще схожого не було!

– Дурень дурнем, а до грошей хист має. По технікумі створив компанію, найняв однокашників і зводить ось такі хати. Не одному чиновнику поставив у Конча-Заспі!

– Та ти що! – заголосно вихопилося в блогерки, аж оглянулись усі, крім хлопців. Винувато заткнула рот та продовжила тихіше: – Напевне, дорого?

– Геть ні! Думаєте, цей дім дорого коштував? Е, ні! Креслять плани по кишені кожному! Тому спокійно пишіть – і вам швидко накидають варіанти.

– А назва?

– “Три цеглини й кірпічина”! Так і називається.

– А гуцули входять у комплект?

– Першим десятьом замовникам – новосілля зроблять безкоштовно.

* * *

І справді, Баба Ліда була задоволена. За два місяці вона не тільки закрила свій кредит, а й добряче підзаробила. Невдовзі це їй стане в нагоді, адже… Ні-ні-ні, не стану світити картами. Самі дізнаєтеся – у наступному розділі.

Але знайте: треш-реклама працює – ефективніше від усякого научпопу.