Як Баба Ліда блогеркою стала

Усе село заклякло біля телевізорів. На вулиці – нікого, хоча наступив п’ятничний вечір. І дорослим, і малим не терпиться побачити себе на екрані. Звідки знали, що саме сьогодні покажуть, – Бог його знає: сорока на хвості принесла.

Ждуть п’ять хвилин, десять, 15-ть… Прочитали екстренні новини, менш важливі, посередні… Уже похнюпили носи: мабуть, завтра покажуть. День-два тому приїжджали – значить, не підготували сюжет.

Ефірний час добігає – і о диво! “Запустили!”, – гудить ціла околиця. Сімейства підсунулися. Навіть бабця, яка склеювала ласти, виповзла та впилася в телевізію…

Епізод тривав кілька хвилин, а радості – повні штани. Діти хихотіли, жінки – величалися, чоловіки – били в груди. Нещасливці – пльовували з досади. Та біс із ними! Справжня сенсація – Лідія Іванівна.

Від неї багато не чекали: ні пава ні ґава, зірок із неба не хапала. Коли в інтерв’ю пустила язик – принишкли й ловили кожне слово. Наче сусідка не брехала, проте правда брала за душу, гнула вниз, щипала очі… Ох, доле-недоле!

Утім, кінець про обшуки та вино вирвав сміх у глядачів – здавалося, земля теж раділа: регіт лунав у дворах, край доріг, на полях. Із тим захвилювалася худоба, защебетали птахи, заквакали жаби… А публіка, знай, славить захисницю!

А що робить місцеве світило? Ой! Проґавила мить слави! Трансляцію – й не вмикала. Бо наша вертихвістка марнувала вечір із чортом у парі. Ні, це не про чоловіка – маркізу демонів обіцяю трішки згодом.

Журналісточку – почула: у той самий день роздобула тік… тік-так! Страх як засмоктує! Трясовина так не тягне на дно. Зареєструватися – раз плюнути, розібратися – не важче. Проте як залипнеш – час крізь пальці тече: не оглянешся – півдня за плечима.

Ну, нічо, вона далеко ні Оксана, ні хоч Солоха: залицяльники не липнуть – одна смерть заглядає в очі. Тож промацаємо, на що люд ласий… Господи, яка! Ні, не при святому імені лаятися. Перехрестимося за криву думку.

Примітив примітивом – оці їхні крутидупи й трясицицьки! Ще й під російський реп… Колись чула, що Білокур із Примаченко називають наївом. Ні, вони – генійки, бо створили врази вище, ніж те, чим нині запихаються українці. Аж душу крає, коли бачиш сотні тисячі вподобайок під фіглями неандертальців.

Звісно, не без хорошого. Багато і про історію, і про життя, і красивого. А жарти – часом є самобутні й хороші, як… як у Сердючки! Найбільше ж радує – що подібне теж цінують. Не все втрачено! І вона робитиме змістовне. Принаймні спробує!

У вчорашніх гостей – слово не розійшлося з ділом: ще вдень скинули някий шорт і пояснили, що воно. Їй не треба двічі пережовувати – аби дали цяцьку. Надякувала їм на три покоління вперед, та й зараз-таки у хвейсбук виставила.

А відео – пальчики оближеш! Вирили найліпше: і розумом сяє, і гарна – хоч у раму вправ. Так дітям заповість: фото на пам’ятник – брати звідти. Що файно – люди підтвердили: облайкало з пів района, а коментарів – стільки рук у селі не знайдеш.

Зараз же, у сутінках, загрузила ролик у тік-так та впала в задуму: мусить людям іншу потраву зварганити. Недовго скандал буде на слуху – скоро всім остогидне. А популярність припала до смаку – мов хороша медовуха, забила памороки. Щоправда, має ідейку, хоч знайомі крутитимуть пальцем коло голови… Завтра візьметься.

Ні світ ні зоря прокинулася. Трішки покректала, полінюхалась у ліжку. Обстежила успіх в інтернетах: у хвейсбуці фільмик залетів, а в тік-таці переглядів як кіт наплакав. Нічого! Сколихнемо нарід!

Помалу-помалу, щоб не попливло перед очима… О, підвелася! Застелила постіль, злегка причепурилася, та й вискочила надвір так, як є: простоволоса, у нічній сорочці, босоніж. Глянув би хтось – обізвав би срамітницею.

Край лавочки присіла навпочіпки – настроює камеру. Та так, та сяк викручує, поставила і вертикально, і горизонтально. Сьомий піт виступив – нарешті намацала кут: не пляма, не жируха, не радіоактивить. Може знімати…

– А чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові? Так, знаю, важко вставати із сонцем, та й вік бере своє! Тому я щоранку вмиваюся росою. Це не тільки хороша традиція, а й помічний засіб. Небесна вода прибирає зморшки та зміцнює здоров’я. Нею сам Бог благословляє землю перед світом! Принаймні так пояснювала моя бабуся. Вмивалися росою – і дожила ста літ! А наші предки петрали в медицині! Слідом за ними і я…

На тому слові Баба Ліда потяглася до трави, а вона під лавкою – буйна-буйна, мов борода їхнього батюшки. Ніякою силою не викосиш – раз у пʼятилітку нарве курам, та й лишить. Хоч зараз знадобиться!

Засунула руки, висмикнула – мокрі, ніби з-під крана. Протерла раз, протерла два. Дивиться в камеру: лице – кров із молоком, ще й вилискує від вологи. Радо усміхнулася.

– А добре як! Заряд бадьорості – на цілий день! Рекомендую!

Спинила запис, зі скрипом наворожила в редакторі (“Клята шайтан-машина!”) і закинула ролик у тік-так – прямо з місця знімкування. А потім вмилася, вишкребла зубки, накормила звірів, спряжила яєшню. Поснідала – знов у домашні клопоти: город – хата – сад. І так по колу. Під вечір зоставила лопату, та й за чаєм бере телефон...

І враз схопилася за голову: поки вертілася мов муха в окропі, гайнула в тренди! Сотні тисяч переглядів, океан реакцій, архіпелаги коментарів. Витріщилася – й аж горить від нетерплячки, щоб перечитати все!

Погляд проскакав зайцем – і на сьомому небі від щастя. Багато подяк, підтримки, світлого гумору. А шпичаки – за солідний вік навчилася пускати повз. Зазвичай, їхні автори – чухрани, що пів життя просиділи на дивані, а решту діли коту під хвіст.

На додачу поширила ролик на хвейсбуці, щось мигцем начудила в інтернеті та пошвендяла в магазин по хліб. Люди пасли її з захватом – чи то від інтерв’ю, чи то від тік-таку. Якась ровесниця – глянула вовком: муляє чужий успіх. Бабі Ліді – ні холодно ні жарко: корона не тисне привітатися.

Зашвартувала по-звиклому в крамницю: здолала з горем навпіл сходи і, задихана, заповзла всередину. Ледь-ледь привіталася й вибрала при вході буханку чорного. Потім покопирсалась між солодощів та унюхала привоз – свіже-свіжіньке печиво. Звеліла насипати 200 грамів.

Поки математичка на пів ставки додавала в калькуляторі 15-ть і 35-ть, а клієнтка – м’яла в руках уже пораховану суму, зав’язалася розмова.

– Чула, що Ви, тойво – блогеркою стали… – трафно стрелила продавчиня.

– Еге! Що ще робити на старості літ? Внуки – у школі, діти – на роботах, а в селі й без мене мороки хватає! Най, думаю, в інтернетах наговорюсь, коли в житті не можу.

– І то правда! Зараз такий світ… Люди людей цураються.

– Та є за що… – майже прошепотіла клієнтка.

– За що? – цікаво глипнула касирша.

Бувала у бувальцях – нуль уваги: заплатила – і мерщій за поріг. Оно дзвякнула: “Дякую, до побачення”. Язиката Хвеська вичекала, коли її дух вивітриться, та й дзвонить кумі з побрехенькою.

Попри спину й артрит, Баба Ліда бігла мов ужалена. Картала себе, що бовкнула зайве. У тої ляскухи – не встигнеш перднути, а давно всрався. Ні сорому, ні совісті. Та лиху не зарадиш: завтра жди щербатої слави.

Нещасна так закопалась у себе, що не пострегла: на її траєкторії вродилася перешкода. А як лучилося непружне зіткнення, одна матеріальна точка бевкнула до іншої:

– Це ти, Віро? Звідки то вигулькнула?

– Еге! Сама в Божий день рахуєш зірки! Куди женеш коней?

– Додому. Добре, що хоч куплене не пустила на землю!

– Із магазину? Ну-ну, не встигла вийти – слідом чутки так і сипляться!

Сірома завмерла і прошепотіла:

– Які?..

– Менше знаєш – краще спиш. Тій потаскусі й без того не ймуть віри. Та пам’ятай, – вдарила подругу по плечу, – щоб не брехали собаки, ти для мене як Мадонна. У наших літах бояться жити, а ти – старіти. Може, популярною, згадаєш мене та витягнеш на Мальдіви, – багатозначно повела бровою. – Не тільки ж чиновникам там відпочивати.