Як Баба Ліда блогеркою стала

Баба Ліда перевалила через поріг, потягнулася, мов мавпеня, і зняла кошик, що мотилявся при дверях. На її голові пишалася найурочіша хустка, яка на мить спалахнула в шибці, та й шасть із хазяйкою в хащі: навмисне місяць жаліла найгустішу траву.

Чудачка угородила телефон у землю, рачки ракурсує камеру й солодить думкою: “23 червня! Нарешті ніч на Купала!”. Нині і сонце не сліпить, і повітря свіжить, хоча щоранку вона гірше Урсули з “Русалочки”: гидка для себе, зла на світ і викручує тіло.

А причина яка? А через тік-так! Напатякали з Вірою, що читачів на блогу сягнуло за десять тисяч, а вони підписуються далі, мов хто їм медом помазав. Перегодом не одне відео клепала, але саме вирізки зі стріму пожинали найбільші плоди.

Ні, інфснюсерка не заздрила (щоправда, ночами жаба душить), позаяк мала план, як стрибнути вище голови. І тягнути кота за хвіст не збирається – кутиме залізо, поки гаряче. Ото зараз почне фільмува…

– Агов! Є хто вдома? – мов хто батогом луснув із вулиці.

– Ох, не дадуть спокою! Не дадуть спокою! І кого це біс носить із самого рання? – бубонить, сунучись тучею до хвіртки.

Відхиливши її, усередину заглядало колесо від ровера, а назирцем – хлопчачок. Чий? – пам’яті на всіх мальків не хватить. Але помітивши роз’ятрену Єхидну, захлопнув про всяк випадок калітку.

– Добри… – привідкрив вуста для привітання, однак Яга не дала попуску:

– Ще народ очі не розклеїв, а воно шатається. Чого приперся?

Недоросток геть-чисто проковтнув язик: стоїть ні в п’ять ні в десять і мовчить. Від його отетеріння розтала злість – і гарпія менш гостро напімнула:

– То що треба?

Білий як крейда, дітвак силувато видушив із себе:

– Робимо багаття на ніч. Чи у вас не завалялись якісь старі шини? Або барахло…

– Ні, та й звідки? Машини й воза нема. Дала б, може, дров, та їх із гулькин ніс. На консервації бережу. Тому йди з Богом. І не плентайся під ногами.

Хлопець аж підскочив із радості та гайнув, поки не накрутили хвоста. Карга постояла дещицю на місці й потяляпала назад до хащів. Вдихнула, видихнула – як там укоськати нерви? Ну, зійде: не чесати ж по валер’янку.

Запустила камеру, перед нею пововтузилася, розтолкувала містерію – і ні риба ні м’ясо впала на лавку. Мислиш: банальщина – цілющі трави, але поки розкладеш по поличках, то відкинеш копита. А ще роз’ясни, чому їх збирають уранці на Купала.

Ніби вона тямить! Мусила наплести сім мішків гречаної вовни – буцім ріка життя розливається в найдовший день року й ущерть затоплює всі царства природи. Саме тому тоді найбільше бурлить сік у траві: нарвеш, насушиш – вилікуєш не одну заразу взимку.

Та годі про це. Натужно зістругала ролик у редакторі й вирішила покімарити прямо надворі. А чому ні? У хаті духота. Тут же тіньок, вітерець повіває, прохолода – як у Бога за пазухою! Сперлась об стіну – і в три миги завела справжню симфонію носом!...

Урвав сон химерний шорох. Крізь дрімоту з трудом розтулила повіки і, може, замкнула б знову, якби не блиснуло щось поруч. Наче бик на червону онучу – кинулася вслід. Та заки поспіла, гість здимів на лісапеді. Добре, хоч упізнала ранкового пройду.

Спіймавши облизня, Баба Ліда довго терлася-мнялася біля воріт. Крикнути? – Не крикнеш, далеко вже. Ліпше влаштує інспекцію, як Ольга Фреймут!

За традицією ревізора, перш ніж ступити всередину, обнюхала ґанок і сіни. Ні, сміття не нанесли! Простуємо далі… Коридор. Куртки акуратно повішено, взуття – дбайливо складено. Й ані соринки! Час перетрусити хату.

Ніби Кін-Конг, видерлася то на одну, то на іншу шафу. На котрійсь перевірила стародавню шкатулку. Злізла. Пилюка й довоєнне золото в ладі! Перевернула ліжко з ніг на голову. Угу, ніхто не надгриз “жалюгідні” пачки долярів, зашиті в матраці.

У кінці перерила буфет, перелистала бібліотеку, обдзвеніла посудом, а по решті – ледь ковзнула поглядом. Висновок: по-хазяйськи чисто, але не чуть шмаркацького духу!

Подріботіла надвір, метаючись у здогадах: “А що хотіло? Чи то страху нагнала?”. Шулікою покружляла по обійстю – теж усе як слід! Дивовижа… Непевність ще раз загнала в хлів, як одна річ впала в око при вході.

Матері його ковінька! У тачки шину стибрили! Люди мають стільки колясок з огромезними колесами, а вони поласували на її мацюпіньку? На яку холеру? І враз прозріла – аж роззявила писок.

Це ж багаття палитимуть! Матір Божа! Треба спішити, поки не пустили з вітром! Та на помилках вчаться: збираючись у путь, де-не-де заникала реманент, позамикала скрізь двері – і почеберяла до річки.

Зазвичай, саме тут гуляють Купалу. Зарання молодь зводить ватру, ладнає реквізит: вінки, опудало, деревце. Часом їх прожене старий піп, кленучи на всю губу. Але це не вадить: у кущах переждуть, а коли забереться, вилізуть і продовжать своє.

От і зараз слідопитка перестріла священника й здогадалася, що скоїлася біда. Добилася до поляни – там зажурені дівки приводять у порядок гільце. Вінки – із собою прихопили, вербину – не встигли, то й розкидали оздоби.

Знайдибіда спинилися, поцмакала на халепу і:

– Знову вчепився?

Уплітаючи стрічки та квіти, дівчата знизали плечами:

– Служб не править і тому біситься, б’ється мов риба об лід.

– А його син, молодий панотець? Не просвіщає?

Усі звернули погляд на товаришку поодаль – сливе сіра мишка: таке воно прісне, тихе, непомітне. Якби не заручилась із батюшкою, то ніхто б не зважав на неї. Та й сама від наміру уваги сполошилася, розцвіла, мов мак, і слабенько губами пошевелила:

– Як йому проти батька… І без того сваряться щодо конхвесії… Але не боронить!

– Він, – підхопила заводила, – теж би погуцуцукав сьогодні. Може, уночі й вислизне до своєї милої, – підморгнула нареченій, від чого та ще більше зашарілася.

– Пощастило нам із ним, – підтакнула прохожа й про себе приправила: “От би старий переставився…”. Водночас напружила сіру речовину, впилася орлиним зором у панянок і не втрималася: – Хоч картину з вас малюй! Можна зняти? Для тік-таку?

Похнюплені через нещастя, вродливиці радісно підвели голови, очі – блистять, пускають бісики. Слухали про подвиги землячки, то чому не скупнутись у її славі?

– Для вас – хоч зірку з неба! – щебечуть гуртом. – Керуйте, як позувати.

– Е, діточки, багато не треба! Не хочу взайве набридати. Он квітчаєте гільце. Похваліться своїм дітищем. Покажіть, що натворили.

Блогерка відвернулася, щоб настроїти мобілку й зібрати вершки з давніх відео, – юнки ж не гаяли ні хвилини і змовилися, хто яку скрипку гратиме. Відірвавшись від екрану, операторка спіткнулася об готовий знімальний майданчик. І здуміла.

Оточили пагін русало́чки й надягли віночки. По знаку “Красота, їй-богу!” ступили нога в ногу – завертілись у таночку, та й заводять співаночку:

Кругом Мариноньки

Ходили дівоньки,

Стороною дощик іде.

Стороною.

Та й на мою роженьку

Червону…

Голоси бринять, переливаються – безмаль не черкають безкрай небокраю. Мариться, що все навколо втихло, навіть хлопці забили байдики, аби впитись у звукову гармонію.

Баба Ліда в останній мент поспіла з апаратом, і то – фільмує та ковтає сльози: сама нанизувала подібні мелодії з коліжанками, і скільки літ відтоді збігло? Уже зів’яла її ружа, уже зав’язалося дівоцтво.

Слова різко урвалися, як і злинули. Верховода відламалася від гурту, безстрашно завмерла в авангарді та плавно повела річ про гільце. Потім її мову перехоплювали інші, вплітаючи нові деталі, – і все органічно звучить-виглядає: не треба взагалі монтувати.

А що оповіли? Таке вичитаєте в любій книзі. Що це – Маринонька. Що парубки вбирають Купайлика. Увечері справлять їм весілля, а після п’янки-гуляки розлучать: одну кинуть у річку, другого – в огонь. Ніби сумно, але все – аби в селі ліпше велося.

На сумній ноті й поставили крапку. Їхня благодійниця вклонилася й тут же схопилася вилизувати матеріал. Артістки обліпили її, мов мухи, і народним фронтом довели до толку фільмик.

Коли ж ударили по руках – як не підписатися одна на одну? Не по-людськи!

– Бабо, а чого інстаграм не ведете? – тиче хтось носа до чужого проса.

– Га? Стара я, мов пень, – про таке не чувала. Із чим воно їсться?

Дівки ж ну просвіщати: торохтять, верзуть якусь китайщину – і кінця-краю не видно тому темному лісу. Невігласка тупцнюла грізно ногою: мовляв, допекли до живих печінок. Одначе попрощалися, немов зналися 100 літ якнайменше.

Відтак гостя попрамцювала до бахурів. Що-що, а зарубала на носі, чому приперлася. Але там її обдав холодний душ: шушукають, штурхають ліктями, смішки справляють… Ух, мужиччя! На словах – крутий козак, а на ділі – полохливий шпак.

Радує, що не всі на понтах! От Тичка простий, от його й запитаємо.

– Добридень, Володьку! Біда в мене сталася. Виручите?

Велетень серед братії, він зробив замашистий крок і притьмом опинився – закрив сонце сусідці. І нечувано ніжно, майже соловейком, протьохкав:

– Та вже добрий вечір, тітко! Що до нас пригнало? Діліться!

“У великий грудях велике серце!”, – славословила Баба Ліда, а вголос б’є на жалість:

– Сам відаєш, скільки тих пожитків – вітер удома свище! Та якийсь бузувір зазіхнув на єдину радість і зняв колесо з тачки. Може, хтось із ваших? Ач, яку махину звели, – і тицьнула на моторошного боввана позаду.

Із шин та ломаччя, багаття дерлося високо до неба та грозило пом’яти боки хмарам. На самому вершечку, ловлячи сонце, хиталося з боку на бік опудало. Яке воно на вид? Чорт його батька знає: звідси натужно вгледиш навіть солом’яний силует!

Хлопець зморщив брови, блимнув запитально на друзів – ті ні в вус дують. Від безсилля видихнув повітря, і так сильно, ніби хотів здмухнути на іншу сторону світу.

– Ні, уявлення не маю. Правду сказати, сьогодні файно нагріли руки на чужому, але крали великі покришки. А мале… а мале не варте заходу.

Упала духом потерпіла. Щоб якось стати в пригоді, добряка знічев’я:

– Бодай бачили, хто потяг?

Сердега збадьорилася й від А до Я виклала весь ранок, описала хулігана від маківки до п’ят. Колос Родоський безрадно покрутив в’язами:

– Точно не наш. Малих до спілки не беремо. І хоч знаю з полюшок місцеву дрібноту, невтямки мені, чий то може бути. А ви, пацани? Ні? Тоді смикніть Тітку Віру. Певно, хтось із городських, а вона на них зуби з’їла.

– Але пробовкалося, що на багаття…

– Як учив Архімед, дайте мені тему для розмови, і я оббрешу весь світ. Коли сумніваєтеся, то ми не боронимо – обнишпорте стос. Тільки до ночі поспійте, – бере на кпини легінь.

Детективка глипнула на вершу, сторопіла на саму думку про це й дала задню:

– Е-е, ні, вірю на слово. Дякую за поміч. Успіхів у гранд-параді!

Мов у воду опущена, дрібно переставляє ноги Баба Ліда. Як же тепер без тачки? Свого ішака продала з удівством, дітей занесло кого куди. Одна розрада, що тачка. І де справедливість у світі? З бідного шкуру деруть, а багатому ще й дують! Мабуть, навідається до подружайки. Хто питає, той не блудить.

Чуючи там, за обрієм, ціль, додала ходи. Приточилася до села, та й звернула в потрібну вуличку. З-за дахів уже надсилає привіт знайома жерсть – чергуючи щокрок короткі і довгі проблиски. Перед занедбаним подвір’ям притримала коней – і прикипіла.

Що це? Євробляха? Невже діти звалилися на голову?.. Якось невдобно ламати сімейну ідилію. Чи…? О, показалася на порозі її надія! І, постерігши знайому, труськом спішить до паркану.

– Здорова, чорноброва! – гукає загодя. – А в мене гості: дочка приїхала.

– Пугу-пугу, козак з лугу! А в мене горе. Хтось поцупив колесо, і то єдине!

Лицарка честі набурмосилася, аж вергає блискавиці.

– Окаянні! Ніяк не наситяться! Були замахнулися на колеса з Улялиного авта, але застукала на гарячому й погнала в шию. Бо свято святом, а де розживешся на нові? У районі продають пальонку, та й то за золоті гори.

– Не вони. У Тички питала – він ледь не клявся. І дрібузява не пленталася з ними.

– А то шпінгалет був? – скривилася, мов з’їла з десяток лимонів. – Наколотять батьки петрушки – і не пильнують своїх піноккіо!

Жалібниця і їй виклала історію – ні деталі за душею не скрила. Із кожним словом слухачка все нижче горбилася, все глибше заривала погляд у землю. Коли дорозповіли, охрипло прожебеніла:

– Точно такий?

– Ні додати ні відняти! – дивується її реакції посестра.

Тітка Віра ламалася як гречаний бублик, борюкалася із собою – і духом відрубала:

– Наш пуп’янок. Мабуть, наслухався байок про Купала, та й заманулося повторити. Вибач за турботи, – прошелестіла несміло.

– Та то дитина! – не тримає зла подруга. – Хай оно верне – і здамо історію в архів.

Товаришка не натішиться чужій доброті. Тому, не гаючись, окликнула онука з хати. У відповідь – анітелень. Спересердя гаркнула на весь голос. Тут як тут вродилася дочка, держачи одною рукою люстерко, а іншою – фарбуючи вії.

– Чого репетуєте, мамо? Пузо надірвете.

– Чого не няньчиш дитини? Глянь, у шкоду вскочив. І куди це з бойовим розкрасом? – сатаніє не на жарт ненька.

Яблуко від яблуні далеко не падає: її копія облишила косметику, взялася в боки, розставила широко ноги – і відгавкує незгірше:

– Стільки клянчили – привезла вже, а слідкувати не хочете. І хіба деменція у вас розвинулася? Ранок гелготіли про Купалу й обіцяли Івасю піти. Тому збираюся, бо пора.

У відповідь гробова тиша. Дами в рот води набрали, не знаючи, що відповісти.

– Серйозне накоїв? – молодиця і собі знітилася.

– Колесо від тачки поцупив… – сухо відрапортували обидві.

Магера вдарила об поли руками:

– Он воно що! А я півдня сушила мозок, з чим мале носиться. Лише надвечір нагледіла, що мотлох якийсь тягав, та й не забивала собі баки.

– А колесо було? Позви хутчій! – знову ожила голова сімейства.

– Та вигулькнув поперед батька в пекло й прихопив усе, – потім наче допетрала. – Це вас обікрав, тітко Лідо? Не хвилюйтеся: зловимо розбіяку. І так віддухопелю, що…

– Годі розпускати пір’я! – обірвала генеральша. – Ми йдемо навперейми, а ти надягай лахи, кінчай, що планувала, і не паси задніх. Зрозуміла?

Доки знайшла, чим огризнутися, – від противниці й слід прохолов: віддалилися з компаньйонкою. Тож лайнулася від серця та підчинилася наказу фюрера: як-не-як їхати раніше до міської пательні не було охоти.

– Ти дійсно не псуй собі настрій, – дорогою гоїть душу порадниця. – Якщо що, купимо нове. Змушу ту зозулиху викласти зі своєї… – однак слово “кишеня” проплямкала люто, що тільки слина летіла навсібіч.

Баба Ліда далі не зважала й кисла. І питається: чого? Поганця відшукала, у карі небесній – залізобетонно певна. Але на душі тоскно – хоч вовком вий. Ясна річ, через зіпсутий день. Хотіла забити стрічку цікавинками, а має два нещасних записи.

За веселими словами й не менш похмурими думками добрели до річки… Боже правий! Скільки людей – ніде голці впасти! Що старе, що мале не всиділо в хаті і горнеться до забав, щоб розвіяти нудьгу.

У центрі галявини чинилося правдиве дійство. Разом із дітьми та молодицями, дівчата скінчили хоровод. І тепер бавилися: жіночі зводи боронили гільце, тоді як хлопці пробували його порвати чи принаймні надламати.

Навіть із заплющеними очима наші добродійки знали, як розгортатиметься січ. Тому й не стежили за грою, деручись крізь натовп і шукаючи свій реп’яшок. Часом приставали до знайомих – привітатися, розпитати про пуцьвірінка. Частіше віднікувалися, але часом тицяли пальцем, та в різних напрямках

Скоро ця плутанина остогидла – і стали коло багаття. До головного видовища – рукою подати. Усе чути-видно – мов на долоні. Коли ж прикрутить капоснику в одному місці і чкурне до багаття, то тут його й хапонуть за вухо.

Цьогоріч мадмазелі дали маху: їхню вежу ох пошарпали! – нема на що дивитися. Молодь швидко уклала мирову і гамузом попростувала до річки, несучи рештки деревця. Юрма ступила їм у п’яти. Одні літні вельможі зосталися: і без того гучне хлюп сповістило, що Марену щасливо потопили.

Одразу потому на березі почали спалахувати світлячки. Вони мерехтіли крізь людське море, поки не губилися скраю водної безодні. Секунду ввижалося, що їхнє сяйво заснуло в темряві, аж раптом плесо обернулося в правдиве зоряне небо: десятки вогнистих вінків заквітчали широчінь русла й ліниво пливли за течією.

Баба Ліда зазнимкувала цей захопи-подих-пейзаж для хвейсбуку. “Якраз вчасно”, – міркує, бо небавом роззяви потекли назад та зіпсували картину. Попереду їх мчали парубки. Вони затормозили перед ватрою і дістали зі сховку каністри з бензином.

– Можете відступити краплинку? – благає кавалер. Прохані чемно послухалися.

Штукарі вправно облили свій витвір – навіть сухого місця не лишили. Де добули стільки чорного золота – одному небу відомо. Але точно не за власні копійки купували.

Гайдамаки не спішили палити й чекали, поки збереться народ, а головно – кралі. Ті ж закамизилися: образилися за програш і навмисне зволікали. Хлопці гукнули раз, гукнули два – нуль уваги.

Терпець урвався, та й дмухнули по дівчат. Мов птиці, панянки пурхнули врозтіч, а юнаки давай ловити й нести на руках. Спіймані сирени – ані запручаються, лишень дригають ногами, сміються та цілують своїх мисливців.

Старші пантрують їх, зітхають тайком, проте між собою думку гадають – хто з ким зів’є гніздечко. Знали добре, що більшість розбредеться по світу. Хоча… бувають винятки. Може, хтось і тут пустить коріння.

Невдовзі коханці зашвартували близ багаття, хтось черкнув сірником – і пів села затамувало подих. Спершу поліняччя пручалося горіти, ніби й некроплене горючим. Юнаки вирішили не морочитися – підпалили цілий коробок та вкинули між дров.

Знагла пройняв вогонь основу, і парубки дивом відскочили. Червоні язики апетитно смакували дерево, напираючи все сильніше на стовп. Шини ніби розгубилися від такої неґречності: скулилися, а після пустили чорний дим і підкинули увись полум’я.

Страхопуд наверху злякано стежив за небезпекою. І по-всякому крутиться, скочити пробує, однак паля не пускає. Укінці-кінців жар дібрався до нього: лизьнув по соломі – і схопив у гарячі обійми. Бідося довго би корчився на очах у всіх, якби не скрився в диму.

Дівчата хотіли вкотре завести хоровод, та сивочолих сплюх уже кликало тепле ліжечко, і, тьопаючи додому, вони захоплювали в орбіту інших. Неквапом людська хвиля покотилася до села, не волочачи тільки молодих і тих, хто себе таким уважав.

Ще не зникли останні постаті на горизонті – гарячі голови бігом винесли колонку. На всю околицю бухнули “Жадан і собаки”, подекуди задригали тіла – і звідкись війнуло самогоном. Ласкаво просимо на негласну частину свята!

А шалапута як не було, так і нема! Повіявся світ за очі. І тьфу-тьфу думати про найгірше – стільки людей блукало, то хтось би завернув. Поготів – від горематері ні слуху ні духу. Та б не упустила можливості гульнути.

Так стояли, ламали голову інтернет-кумирки. На плівку закарбували купальський вогонь – близько-близько, до малих подробиць. А що далі – ні бе ні ме ні кукуріку. Змовилися постовбичити, почекати. Може, щось нове для тік-таку трапиться.

Тож витрішки продають, а юнацтво відривається на повну. Аж заздрість бере від їхнього шалу. Гінкі, мов лози, стрибучі, як кози, і замість одеколонів – запах гормонів. Як “добре бути молодим у теплі дні збирання винограду!”. Наче Рильський.

На додачу народ підтягується: хтось нишком утік, хтось дітей уклав, хтось – із пенсіонерами не хотів возитися. Ти ба! Навіть безбородий священик між них затесався. І в’юном в’ється коло любки-голубки. І на інших стріляє лясим поглядом, але ликом не вдався. Ну, і з попом життя зв’язати – у монастир себе здати. Сумнівне задоволення.

Чи зважала на два сухофрукти свіжа черешня? Аякже. Просто виду не подавала. Вирішили, що бабці чи то з глузду з’їхали, чи то зажили другою молодістю. Та без різниці – хай тільки не ставлять палки в колеса і не читають моралі.

За танцями багаття догоріло – з громаддя топлива тліла грудка головешшя. Дві бунтівниці кортіли вже дати драла, як до них наблизився піп:

– Чого осторонь? Ідіть до товариства!

Княгині поблажливо відмахнулися:

– Та куди? Без того ногою в могилі, то не хочемо колоти очі.

– Е, ні! – не пускає батюшка. – Ви в нас продвинуті, вам до молоді можна!

А що робити? Не відмовишся, коли просить панотець! Тож послідували за ним…

…й опинилися в чудернацькому товаристві. Не студенти, не пенсіонери – середнє арифметичне від них: старі діви й холостяки, батьки-легкогони й культурні синяки. Коли б пересічна бабка минула їх, то воркнула би під ніс: “Стид і срам!”.

І парох отирається біля подібної наволочі? Цур тобі, пек! Ліпше змитися, а то біди не наберешся! З іншого боку…

– Будете вишнівку? – пропонує вчитель із школи – сам собою прекрасний чоловік. На зубок знає літературу, поблажливий до учнів, пописує в газети, але – невиліковний алкаш. – Із самого Львова, – докинув.

Як відмовитися від халяви? Дали чистий стаканчик, накрапили, перехилили – і поточилася розмова. Не подумали би, що в їхньому селі існує інтєліґєнція! Арійці, демократичний дискурс, квантова заплутаність – що не тема, то рай для вух.

Жаль, що безталанні. Як не самі себе, то недоля скривдила. Куди до них втраченому поколінню Ремарка!

– Ось ваша ненаглядна! – хтось кольнув у бік Тітку Віру.

Невже? Дивиться мати, а між студентів танцює її Уляна – так крутиться, так вихиляється, аж спідниця кверху здіймається. У жіночки мову відняло від шоку, тільки жилка на лобі запульсувала. Автоматично зробила крок уперед, коли її осадив писарчук:

– Та хай розважається! Чи, може, самі б дали лиха каблукам? – і підморгнув.

Жандармиху нестямки напали – не могла до пуття й відповісти:

– Та ні… я хотіла… за внука спитати…. пропав…

– Знайдеться! Де йому діватися? Ліпше пішли на танцмайданчик! А то молодь вишкварює, а нам хіба не можна? Ти, Колю, – каже отцю, – веди ось ту, а я оцю. Думаю, наречена не приревнує.

– Та зрозумійте… – опиралася подруга, та її підхопив під лікоть літератор:

– Птицю, рибу, молодицю треба брати лиш руками!

Баба Ліда взагалі не добирала що до чого, поки не очутилася між натовпу. Глядь уперед – піп вищирівся, глядь назад – люди косяться. Ну все! Гітлер капут! Та батюшка в тім’я не битий: взяв у руки, завертів, та й промовляє: “Кайфуйте, тітко, кайфуйте!”.

Діватися нікуди. Крутнула тазом туди, мотнула головою сюди, підстрибнула, похапцем вловила ритм – і вже море їй по коліна. Вичверює таке, що вранці би боялася як чорт ладану. А дарма! Давно вона кості не розминала!

І стало індиферентно, що інші уклякли й вилупили баньки. Між них і подруга, яка приборкала баламута та зійшла з дистанції. Священник же з бідою поспівав – то від подиву мало не згубив напарницю, то її порвало – і вибриковала, мов молода кобилка.

Поверх усього якісь жартівники жбурнули гілля до жару, а пари давай стрибати через полум’я і звати за собою. Ох, парох сам не радий, куди фіґлі зайшли! Та взявся за гуж – не кажи, що не дуж. Треба довести до кінця!

Тож притиснув мадам до грудей, набрали розгін – і як вітер помчали на вогонь. “Свят-свят-свят!” – прикрила очі товаришка, а сонмище людей зойкнуло слідом.

Одначе перед малим пекельцем відчайдухи підстрибнули та, ніби дві бабки, легко перелетіли через багаття. Гарячі ж пальці хотіли затримати їх, але посковзнулась по одязі й залишилися з носом.

Зборище завило несамовито, найголосніше – вірна фанатка, чия душа замалим не втекла в п’яти. Та ейфорія зненацька втихла: посеред кола вискочив мов горобець з-під стріхи старий батюшка.

– Розпусниця! – вибухнув від праведної злості. – Уже стерла всі зуби, а молодих із розуму зводиш, га?! Я тобі покажу, де раки зимують! Я тобі покажу, де козам роги правлять! І Бог свідок, що…

Та не встиг скінчити й закачати рукави – орава кинулася врозтіч, а на її чолі – перепуджені бабці-дрибці. Бігли мов ошпарені й не оглядалися. Без ліхтарика, по баюругах, крізь ліс. І чудно, що ноги не переламали чи хоч би підвернули…

У два рахунки й добігли до хати Тітки Віри. Як ковальські міхи, надуваються й опускаються: давненько таких марафонів не бігали. Але все одно сторожко озиралися, чи не женеться їхній ненависник.

– Бабо, це ви? – щось зашевелилося біля дому та примножило страху.

Підсвітили телефоном – то внук спав під дверима: підвівся на одній руці й сонно протирає очі. Бідолашне! Ніхто не зміркував сховати ключі під килимом. Думали, знайдуть у натовпі, а воно… Власне, а де його носило?

– Де пропадав? – цікавиться мама у квадраті.

– Із хлопцями гуляв, – підбігло до паркану паруб’я – геть невинне ангеля.

– Із ким? Що робили? – тисне й далі Шерлок Холмс.

– Та нас старші не брали. То зробили своє багаття, – іскриться від гордості Івась. Проте марно надіявся на похвалу: обличчя жінки стислося в родзинку – і вся вона стала холодна, наче Снігова Королева.

– Що робили?! – казиться, либонь, і піна з рота потече. – А красти хто тебе вчив?!

Збитошник поткнувся поглядом об Бабу Ліду та укметив, що став на слизьке. Тому похнюпив голову, винувато засльозився. Але це не рятувало від горгульї, яка нависла і все росла-росла-росла, а хлопець – меншав-меншав-меншав…

І тут сталося диво купальське: нізвідки виникла ненька, кинулася на шию обох гарпій та застрибала од радості.

– Я зняла! Зняла! Зняла!

– Що ти зняла? – відмахнулася від обіймів рідна. – Повії в нас не віються.

Необережні слова різонули наче лезом – і очі молодиці стали мов два п’ятака.

– Що за муха вас вкусила, ма’? Я ж про танці! Успіла зафільмувати, як наша шалапутка, – кліпнула хитрувато сусідці, – запалювала і стрибала через багаття!

– Тьху, знайшла добро! – ніяк не зрозуміє бормотуха. – Курам на сміх це.

– Та ви не уявляєте, який фурор воно викличе в інтернеті! – гне своє доня.

Миттю в голові блогерки перемкнуло тумблер – і як кинеться цілувати свою покровительку. А вічно кисла капустяна голова досі не добере розуму, що за приключка сталася. Змилувалися над нею, розтовкмачили – й сама не стримала усмішки.

– Ох, Лідко! Буде тебе не одне століття село споминати!

За старим звичаєм Уляна надіслала відео по блютузу. Прямо перед хатою підрізали, відфільтрували, та й виставили в тік-так. Секунда – і телефон розривається від сповіщень. Але на тому вимкнули інтернет і загомоніли про сьогоднішні пригоди.

Про колесо? Пішло воно в непам’ять. Ні живий ні мертвий шкідник попросив боязко ключі і, коли дали – шмигнув до хати, від гріха подалі.