Космічні Авантюристи: У пошуках частинки Бога

— Добре, — озвався Мазур, — домовились, ми тебе забираємо. Але як, тебе перенести до “Джульєтти”?

— У коробці з-під піци? — Додала Рокі.

Армаїті посміхнулась: — Все простіше. Я перенесу себе до артефакту. Це мій… тимчасовий дім. Коли опинюсь на борту вашого корабля, під’єднаюся до його бездротових систем і завантажу себе самостійно.

Боб клацнув оптикою: — Завантаження богині на корабель. Що може піти не так?

— Усе, — відгукнулась Рокі. — Але звучить весело.

Мазур підняв рюкзак і приготував його. — Отже, з Богинею все ясно, але як нам дійти до корабля, якщо що зовні на нас чекають озброєні до зубів вовкулаки.

Абрахам зітхнув і розправив піджак:

— Пропоную вийти першим і відволікти Кембелів на себе. У мене ще залишилась чарівність і безстрашність джентльмена.

— Ні! — хором відповіли всі троє.

— Чудово, — сухо відрізав Боб. — Хтось нарешті сказав “ні” цьому суїцидному стариганю.

Армаїті озвалася тихо, але твердо:

— Не потрібно жертв. Є шанс вийти звідси непомітно. Мої творці залишили тунель під храмом. Старий, але досі активний.

Рокі підняла брову:

— Тунель?

Армаїті підняла руки, і підлогою прокотилась легка вібрація. Камінь під їхніми ногами розійшовся, відкриваючи темний прохід униз.

Боб заглянув униз — О, чудово. Темно, слизько й потенційно смертельно. Якраз мій тип відпустки.

Мазур кивнув:

— Пішли. Чим довше ми тут стоїмо, тим ближче Кембели.

Він підняв артефакт.

— Богине, давай у пірамідку.

Армаїті спалахнула — і її голограма розчинилася в повітрі. Тонкий струмінь світла втягнуло у верхівку піраміди.

Мазур швидко підхопив її й сховав у рюкзак.

Рокі підійшла, коротко поправила лямку на його плечі й кинула погляд збоку:

— Обережно з нею, герой. Ще закохається в тебе твоя нова богиня.

Мазур усміхнувся краєм губ:

— А ти — ні?

— Я? — вона глянула на нього, і в кутиках очей ковзнула усмішка. — Ні!

Вони спустилися в темряву. Повітря було вологе, пахло цвіллю. Стародавні ліхтарі миготіли, а кроки глухо віддавалися луною.

— Не люблю підземелля, — пробурмотів Боб, погладжуючи Чапі. — У фільмах тут завжди когось убивають.

— Ну і фільми ти дивишся, — здивувалась Рокі.

Тунель вів униз, потім різко вгору, і за кілька хвилин попереду з’явилося слабке світло. Вони вийшли назовні — просто під схилом, усього за кілька сотень метрів від руїн.

— Нарешті світло, — видихнув Абрахам, тримаючи пса за повідець. — І гаряче, як у пеклі після дощу.

Мазур вийшов першим. На схилі, прямо перед ним, стояли озброєні розбійники й кілька дронів у повітрі.

— О, чудово, — присідаючи прошепотів він. — Ми вийшли просто до них.

— Романтика, — пробурмотіла Рокі. — Якщо ти жінок вибираєш так само як виходи, то я нарешті зрозуміла, чому вони всі тікають.

Перший постріл гримнув майже одразу. Двері біля них розлетілися на друзки.

— В укриття! — крикнув Мазур.

— Я ж казав, тунелі — це зло! — заверещав Боб, стріляючи навмання з імпульсного пістолета.

— Ти взагалі хоч цілишся?! — крикнула Рокі.

— Ні! Я не запрограмований на вбивства! — огризнувся він.

Кілька бластерних променів просвистіли над головами.

Рокі вихопила бластер, прицілилася і влучила в одного з нападників. Той скривився від болю й гепнувся просто в калюжу.

— Травматичний бластер?! Серйозно? — вигукнув Мазур. — Тоді нам кінець! — Він вихопив свій, прицілився: — Ось дивись, як треба!..

І він влучив в одного дрона. У ту ж мить по ньому відкрили шквальний вогонь.

Рокі обернулася до нього:

— Бігом!

Вони рвонули вниз схилом.

Лазерні спалахи розтинали повітря, каміння вибухало під ногами, пилом піднімаючись в гору.

Чапі мчав попереду, гавкаючи на дрони так ніби це була його улюблена гра.

— Ліворуч! — крикнула Рокі. — Там ущелина!

— Ти впевнена?

— Ні! Але це краще, ніж померти стоячи!

— Біжіть без мене! — задихаючись крикнув Абрахам. — Тільки пригляньте за Чапі!

Він зупинився важко дихаючи

— Гей, стариганю, вмієш кататись на моноколесі? — запитав його Боб.

— У молодості тільки так і їздив! — Відповів Абрахам

— Тоді тримай і не відставай! — Боб відстібнув колесо від своїх ніг і простягнув йому.

Вони кинулись між кам’яних брил. Позаду гримнула вибухівка, уламки сипонули вслід.

Боб, біжучи позаду, пробурмотів:

— Прекрасно. Ще трохи — і це буде найкоротша втеча в історії.

Вони вискочили з ущелини просто в джунглі. Серед дерев, ліан та кущів, стояла “Джульєтта” — трохи нахилена, з подряпаним корпусом.

— Ти не зачинив двері! — крикнула Рокі.

— Та я бачу! — гаркнув Мазур, ковзаючи по вологому схилу. — Забув! Але, здається, цього разу нам пощастило!

Вони вскочили всередину.

На ходу знімаючи рюкзак, Мазур підбіг до панелі управління. Грюкнув по кнопках живлення, корабедль не зреагував, потім додав ногою.

— Вмикайся, красуне, не час для істерик!

Кілька секунд була тиша. Потім двигуни кашлянули, засвітилися індикатори.

— О! — вигукнув Мазур. — Вона прокинулась!

— А я вже думав, що ми помремо естетично — серед флори, — буркнув Боб.

— Заткнись, Боб! — хором гаркнули всі.

Ззаду гримнув вибух. Металевий корпус задрижав.

— Підйом через двадцять секунд! — відзвітував Мазур. — Якщо виживемо.

Він увімкнув головний гравітаційний двигун. “Джульєтта” здригнулася, корпус загуркотів, у кабіні запахло озоном.

— Взлітаємо! — крикнув він.

Корабель рвонув угору, прорізаючи густу завісу дерев. Листя летіло врізнобіч, а дрони внизу вибухали від ударної хвилі.

— Ми піднялись! — вигукнув Абрахам, хапаючись за ремінь безпеки. — І, здається, навіть усі цілі!

— Поки що, — поправила Рокі.

Мазур відкинувся на спинку крісла, витер чоло й натиснув кілька перемикачів, стабілізуючи курс.

— Тепер залишилось розібратись із нашою пасажиркою, — буркнув він, глянувши на рюкзак.

Артефакт світився дедалі сильніше. По його гранях побігли золоті лінії — ніби всередині хтось дихав.

— Ну що, міс богине, пора прокидатись, — тихо промовив Мазур і поставив піраміду на пульт.

Щойно вона торкнулася металу — корабель здригнувся. Двигуни замовкли, а гул зник.

— Що за…

Мазур не встиг договорити бо його відірвало від крісла. Він повільно піднявся в повітря разом із дрібними предметами, що попливли кабіною.

— Чудово… просто ідеально… — пробурмотів Боб, намагаючись вхопитися за панель.

Піраміда сяяла вже нестерпно яскраво. З неї вирвалися тонкі промені світла й розповзлися по кораблю, мов живі. Вони шукали щілини,щоб проникнути у систему. Екрани згасли, а потім спалахнули знову. По дисплеях побігли чужі символи, складаючись у незнайомі структури. Раптом їх струсонув різкий удар. Двигуни ожили з ривком і гравітація повернулася.

Мазур глухо впав назад у крісло, важко видихнувши.

— Якого біса? — піднімаючист з підлоги матюкнулася Рокі.

Кабіну залило м’яке, тепле світло. У повітрі перед ними з’явилася вона. Пролунав її голос — трохи розгублений, ніби після сну:

— Де я?..

— Удома, — відповів Мазур. — І, здається, ти наша нова сусідка.

Світло на пульті спалахнуло тепліше.

— Я... пам’ятаю… Армаїті, — мовила вона розгублено. — Але тут усе інше. Цей корпус, ці системи… вони живі. Я… інша.

Кілька секунд була тиша. Потім її голос став чіткішим, уже з ноткою усмішки:

— Мабуть, тепер я — Джульєтта-Армаїті.

— Подвійне ім’я? — підняв брови Боб. — Як у старих оперних зірок.

— Так, але можете називати мене просто Джульєттою, — лагідно сказала вона. — Це гарне ім’я. І, здається, воно мені пасує.

Рокі обмінялась поглядом із Мазуром.

— Клас, — зітхнула вона. — Тепер у нас корабель із характером і бог у бортовій системі.

— І ще він красивіший за нас усіх, — буркнув Боб

— Дякую, — відповіла Джульєтта м’яко. — І… дякую вам усім. Але особливо тобі, Мазуре.

Вона зробила коротку паузу:

— Ти дав мені другий шанс. Нове життя!

Мазур на мить замовк, потім коротко кивнув:

— Та не дякуй. Ми просто рятуємо все, що світиться.

— Тоді, мабуть, мені пощастило почати саме з вами. — З легкою усмішкою відаовіла Джульєтта

— Тоді вперед, до “Темряви, що світить”, — мовив Мазур, упершись руками в кермо. — Джульєтто… веди нас.

Світло на пульті спалахнуло. — Із задоволенням, капітане, — відповіла вона.