Космічні Авантюристи: У пошуках частинки Бога

Ремонтний ангар з вивіскою “Рубі Моторс” гудів, наче перегрітий дизельний генератор. Під стелею миготіли LED панелі, пахло мастилом і гаром, іскри сипалися з автомеханічних кранів, а внизу снували десятки працівників, з деталями, ключами та дронами.

— Люблю це місце. Пахне спогадами, — протягнув Мазур, вдихаючи на повні груди.

— І боргами, — додав Боб.

На другому рівні, за скляною стіною, у своєму кабінеті сиділа Рубі — у сірому комбінезоні, з рукавами, засуканими до ліктів, і білявим волоссям, зібраним у недбалий вузол. Вона одночасно пила каву, відповідала у комунікатор і слідкувала за двома ремонтниками, які, схоже, щойно зібрали гравітаційний двигун навпаки.

Раптом знизу почувся знайомий, рідний голос:

— Рубііі!

Вона завмерла. Серце тьохнуло, погляд з острахом ковзнув униз

— …Богдан? — прошепотіла майже беззвучно. Живий…хвиля тепла прокотилась тілом, а потім швидко змінилася іншим відчуттям — гірким і пекучим! Її образою. Два роки мовчання. Два роки чекання і жодного слова. Її щелепа стиснулася і двері її офісу з тріском розчахнулися.

— МАЗУР!!!

Вона злетіла сходами, як лавина. Робітники інтуїтивно розбіглися в боки.

— Ти… паразит міжзоряний! — Крикнула вона ще здалеку й шпурнула гайковий ключ. Той просвистів біля його вуха. — Де тебе носило два роки?! Жодного сигналу, жодного слова, жодного лайку в мережі! Я думала, ти здох десь на орбіті!!

— Рубі… — невинно підняв руки Мазур.

— Іди до біса зі своїм “Рубі”! Ти навіть не попрощався? Просто взяв і зник!

— Я…

— Два роки тиші! І ти вирішив з’явитися просто ось так?! — Схопивши першу-ліпшу деталь зі столу й пожбуривши в нього.

— Не кидайся, тут же люди! — озвався Боб з-за ящика.

— Замовкни, іржавий зраднику! — гаркнула Рубі. — Міг би хоч ти озватися!

— Не міг, — виправдався дроїд. — Він попросив мовчати.

— О, прекрасно. То ви обоє змовились!

Мазур зробив крок уперед, нахилив голову:

— Рубі, я винен. І не лише кредити. пробач…Дай усе поясню!

Вона зупинилася важко дихаючи:

— Говори швидко, поки я не передумала!

— Тоді, два роки тому… Ми випили. Забагато. І я прокинувся, а ми обидва голі …от я і подумав, що… ну…

— Що, що між нами щось було? — Вона ще була роздратована, але її губи вже поплили в посмішці — О, Боже, Мазуре, ти ідіот! Ми просто заснули! Ти хропів у мене на плечі, а я прокинулася з онімілою рукою! — Мазур застиг.

— Ти серйозно?..

— Абсолютно. Без усяких “романтичних вторгнень”, на жаль….

Боб, не втримавшись, буркнув:

— Два роки самокатування через відсутність події… Геніально. Люди це єдина раса, здатна зламати себе без інструкції.

— Замовкни, Боб! — водночас гаркнули обоє.

— Ти не уявляєш, як я радий це чути! Два роки мук совісті! — Він підскочив до Рубі, підхопив і закрутив її в повітрі: — Постав, йолопе, — засміялась вона, — Комбінезон брудний!

— Рубі, сестричко моя!

— Богдан, ще раз так мене назвеш — і вилетиш з вікна!

— Я так за тобою скучив, — всміхнувся він, ставлячи її на місце.

Вона хитнула головою, глибоко вдихнула:

— Добре, що живий. Я також сумувала.

— За мною, — єхидно запитав він.

— За “Джульєттою”! — Вона легенько пнула його в плече, — До речі як вона?

— Як завжди: дим, бах і стабілізатори згоріли. Вона застрягла в багнюці за три кілометри від моста. До речі можеш зиркнути одним оком?

Вона глянула на нього, потім зітхнула:

— Добре. Подивимось, що можна зробити. Але цього разу — без боргів і без втеч.

— Домовились, — серйозно кивнув Мазур.

А на іншому кінці міста на мокрому асфальтові неоном відбився напис “космомаркет - АТB”. Місто гуділо дронами, роботами й людьми.

— Майже як мій Лондон, — Заходячи в середину пробурмотів Абрахам. — Тільки тут більше реклами й менше манер.

— Як скажете, лорде, — усміхнулася Рокі, ковзаючи пальцем по голографічному меню. — Що беремо?

— Їжу, воду, пляшку чогось міцного… і каву. Натуральну. Із Землі, — сказав він.

Рокі аж підняла брови.

— Вона коштує, як збитий зорельот.

— Не переймайся, — Абрахам витер краплі з тростини. — Гроші є. Знаєте є такі речі на яких не економлять.

Вона знизала плечима і відмітила замовлення: пайки, вода, віскі, чай, кава та консерви для Чапі.

— Готово. Доставка на “Джульєтту”. Через тридцять хвилин все буде на борту.

Пес стояв поруч, весь мокрий і схожий на велетенську швабру з очима.

— Твій друг виглядає не дуже, — підмітила Рокі.

— Це не “не дуже”. Це вишукана депресія англійської породи, — серйозно відповів Абрахам.

Вони рушили крізь дощ. Неонове світло блимало на мокрому склі, а калюжі віддзеркалювали рекламу зі штучними усмішками.

— І все ж, — сказала Рокі, — чому ви так любите цей дощ?

— Бо під цим шумом не чутно самотності., — спокійно відповів він.

На півдорозі Рокі зупинилась. Одним рухом витягла з кишені перехожого гаманець і відразу ж подала назад: — Гей! Ви це впустили!

— О, дякую! — чоловік подивився на неї з подивом і пішов далі.

Абрахам лише похитав головою:

— Це була спокуса чи рефлекс?

— Рефлекс, — усміхнулась вона. — Старі навички не іржавіють.

— Куди далі? — запитав Уістлер.

— Ось сюди — Рокі підняла руку і поглянула на комунікатор. Вони звернули у вузький провулок, де по переду було лише тьмяне світло і вивіска з написом “Швидко гроші”.

— Гарне місце, — пробурмотів Абрахам, стискаючи тростину. — Ідеальне, щоб нас пограбували або продали в рабство.

— Спокійніше, лорде, — усміхнулась Рокі. — Якщо нас хтось і спробує пограбувати, то на такий випадок я маю аргумент.

Вона злегка підняла край куртки, показуючи руків’я бластера.

— Надійний, швидкий і переконливий.

Раптом Чапі зупинився й глухо загарчав.

— Що там, хлопче? — нахилився Абрахам.

Із-за рогу почулося гупання, потім брязкіт металу й короткий вигук.

— О, чудово, — прошепотів лорд. — Аргос вирішив почати шоу з перестрілки.

Рокі вже потягнулася до пістолета.

— Не поспішайте міс Рокі, — шепнув він. — Якщо нас уб’ють — я принаймні хотів би знати, хто саме.

За мить звідти вийшов Мазур — мокрий до нитки, але з тією самою самовпевненою усмішкою. За ним котився Боб, і щось нерозбірливо матюкався.

— Ви жартуєте… — видихнув Абрахам, опускаючи тростину. — Я думав, це розбійники.

— Майже вгадали, — хмикнула Рокі, і її обличчя розтануло в теплій усмішці. — Привіт, пілоте.

Чапі кинувся вперед, загавкав і, на подив усіх, почав виляти хвостом, облизуючи корпус Боба.

— Гей! Відчепись, мокрий монстр! — буркнув дроїд. — У мене корпус не солодкий!

— Вочевидь, не тільки я йому подобаюся, — сухо прокоментував Абрахам.

Рокі тихо засміялася, підняла погляд на неон над дверима й кивнула:

— Ходімо! Колекціонер чекає.

Дощ продовжував бити по бруківці, змішуючи шум, сміх і гуркіт дронів, коли двері зачинилися за ними.