Космічні Авантюристи: У пошуках частинки Бога

Вони увійшли в місто. Кам’яні споруди заросли мохом і товстими переплетеним корінням, Скульптури й статуї перекосилися, вкрилися тріщинами, але все одно зберігали свою холодну, майже лякаючу велич. Повітря було густим та вологим. А у глибині безперервно шелестіло листя, верещали невидимі істоти, що десь ховались у заростях

— Тут моторошно, — прошепотіла Рокі. — Наче джунглі за нами спостерігають.

— Ага чекають, коли ми зробимо дурницю, — додав Боб. — Звична ситуація.

Вони наближалися до храму, коли попереду з туману показався старий мотузковий міст. Вузький і пошарпаний він гойдався над глибокою ущелиною.

— Схоже, це єдиний шлях, — промовив Мазур.

— Чудово, — зітхнув Абрахам. — Моє коліно вже в захваті.

Мазур перевірив ліани які поскрипіли, але витримали.

Він ступив перший. Дошка під ногою загрозливо скрипнула, але не зламалась.

— Так всі за мною по одному і без фокусів. — махнув команді Мазур

Рокі рушила слідом, тримаючись за мотузки.

— Якщо впаду, — крикнула вона, — вважай це своєю провиною!

— Як завжди, — відгукнувся Мазур.

Під ними розкривалася темна ущелина — глибока, майже бездонна. Десь унизу клубився туман, повільно стелючись між скелями. Час від часу знизу прірви долинав глухий гуркіт води. Міст скрипів і хитався, натягнуті мотузки тихо стогнали під вагою кожного кроку.

Через деякий час Мазур,Чапі та Рокі дісталися іншого боку. За ними йшли Абрахам із Бобом обережно ступаючи на кожну дошку.

— Тьху… та цей міст пережеве ще не одну тисячу років — Сказав це Мазур як раптом неподалік від Боба та Абрахама щось різко тріснуло.

— Обережно! — вигукнув Мазур. Міст здригнувся, і кілька дощок під колесами Боба зламалися. Дроїд провалився униз, хапаючись за пальто Абрахама, який ішов попереду. Той не втримав рівноваги й теж полетів у низ, але встиг вчепитися за свою тростину, яку миттю схопив Мазур.

— Тримаю! — прохрипів Богдан, — але не на довго!

Рокі кинулася до краю, схопила Мазура за ремінь, Ланцюг із людей і дроїда виглядав як химерна скульптура дружби й паніки.

— Підтягай! — скомандував Мазур.

— Якщо виживу, усиновлю тостер, — прокричав Боб.

— Заткнися — хором крикнули всі.

З останнім ривком Абрахама та Боба витягли на землю. Всі лежали, задихаючись, але живі.

— Лорд не падає, — промовив хрипло англієць, поправляючи капелюха. — Він просто спускається з гідністю.

Боб глянув на нього і буркнув:

— Тоді, наступного разу падайте без мене.

Вони стояли, вдихаючи гаряче повітря. Позаду лишилася прірва, попереду — храм, що здіймався крізь зелень. Чапі принюхуючись попрямував у бік кам’яних сходів, що заросли мохом. Стіни будівлі вкривали рельєфи з обличчями істот і символів, схожими на давні мантри.

— Ну, якщо Чапі туди направився, то небезпеки не має,— пожартував Мазур

— Ага, а виглядає як вхід до потойбіччя — буркнув Боб.

— Мовчи, — кинула Рокі, — все буде добре.

Вони піднялися сходами до велетенських вхідних дверей, що були оздоблені химерними барельєфами — невідомих істот - богів і знаків, які світилися тьмяним золотим відблиском, коли на них падало світло.

Мазур уперся плечем і штовхнув їх і ті зрушилися з важким гуркотом сиплючи пил та дрібне каміння зверху.

Усередині стояла глуха тиша. Повітря було холодним і спертим. Від кожного кроку здіймалися хмари пилу. Павутина звисала з колон, а в центрі залу стояли кам’яні статуї в медитативних позах.

— Це не люди, — тихо мовив Абрахам. — Подивіться на пропорції.

— Вражає, — прошепотіла Рокі. — І це явно не людська раса.

Абрахам провів пальцями по кам’яному обличчю: — Ми розселилися по всій галактиці, але ніде не зустрічали нічого подібного. Ні слідів, ні інших розумних видів. — Він зробив паузу, вдивляючись у рельєф. — І, судячи з архітектури, перші люди, які сюди прибули, поклонялися їм як богам.

Боб тихо клацнув оптикою:

— Не збагну, навіщо їм поклонятися. Вони ж просто трохи більші, а так схоже як і всі люди, тільки з гіршим почуттям стилю.

Рокі всміхнулася:

— Може, колись вони справді творили дива.

— Або просто добре піарилися, — буркнув дроїд.

Мазур відвів погляд від статуї

— Гаразд, філософи, — сказав він, — а куди тепер? — Вони оглянулися. Кімната не мала ні дверей, ні проходів — лише стіни, вкриті дивними ієрогліфами.

— Глухий кут, — буркнула Рокі

— Або випробування, — поправив Абрахам, вдивляючись у стіни. Мазур підняв ліхтар, освітлюючи візерунки.

— Боб, може, ти щось у цьому розбереш?

— Звісно, — сухо відповів дроїд. — Я ж універсальний перекладач, історик, археолог і ваш безкоштовний психолог. Дайте мені хвилину... і доступ до обчислювальних ресурсів “Джульєтти”. Без неї я — як ви без кави.

— Та роби вже, — коротко кинув Мазур.

Боб нахилився із його голови виїхала маленька антена-сенсор, засвітилися й просканувала тонкою лінією усе приміщення.

— Ці символи старші за всі відомі культури… — Він тихо буркнув, й додав — Спробую прогнати через “Космонет”. Може, знайду хоч тінь чогось схожого.

Сенсори на голові замерехтіли.

— Хм… “давні руни невідомого походження”, щось про “богів до експансійної ери”… — бурмотів він, гортаючи результати. Раптом Боб притих. — О, ось це вже цікаво, — сказав він повільно. — Знайшов фрагмент старого архіву. Судячи з дати, це звіт першої колонії, що висадилась на цій планеті. Запис пошкоджений, але… — він нахилив голову, аналізуючи дані. — Автор явно був релігійним фанатиком. Пише, що “творці світла” спустилися з неба, і ті, хто торкнуться їхнього сяйва, осягнуть віру, що веде до вічності! Ось! Послухайте но лишень …

Боб клацнув сенсорами й відкрив пошкоджений фрагмент. Глухий, спотворений голос луною пролунав із динаміка: — "Коли промінь сяйва впаде в серце твоє, відкриються двері віри нашої, і шлях до храму Творців стане світлом серед темряви". — Динамік замовк.

— І що це має означати? — спитав Мазур, нахмурившись. — Де тут те “сяйво”?

Боб помахав антенами:

— Не знаю, — відповів дроїд, — але у тому старому фільмі про Індіано Джонса, після схожих фраз починається або чудо, або вибух.

Не встиг він договорити, як із коридору долинув віддалений гуркіт. Потім ще один — гучніший. Проятжний вітер подув із дверей, і стало чути голоси, металевий брязкіт. — Вони нас наздогнали, — прошепотіла Рокі. — Це Кемпбелли.

Абрахам різко обернувся:

— Ми тут у пастці, нам нікуди тікати!

— Паніка — марна, — прокричав Боб. — Хоча, якщо чесно, я вже в паніці.

Шум наростав — кроки, вигуки, відлунювались геть близько.

У цей момент Чапі, гавкнувши, стрибнув на центральну статую. Обнюхав камінь,і загарчав

— Чапі, вниз! — крикнув Абрахам, але пес не зреагував. Старий підійшов ближче, витер пил із кам’яного серця і завмер.

— Тут… лінза, — прошепотів він.

— Богдан! Посвіти сюди! — вигукнув він, поки гуркіт позаду ставав дедалі гучнішим.

Мазур підняв ліхтар і спрямував промінь просто в центр грудей статуї. Лінза спалахнула й від неї хвилею покотилося яскраве голубе сяйво відбиваючись від стін. Каміння задрижало, а підлога під ногами почала обертатися, підіймаючись угору у вихорі світла й пилу.

— Я ж казав — після таких фраз або диво, або вибух! — закричав Боб, намагаючись утриматися на колесах.

— ЗАТКНИСЬ, БОБ! — одночасно гаркнули всі.

Храм здригнувся. Камінь заскрипів, пил посипався з тріщин, і платформа, на якій вони стояли, почала підніматися вгору. Спершу повільно, потім швидше. Стіни навколо закрутилися гуркотячи стародавніми механізмами.

— Що відбувається?! — вигукнула Рокі, хапаючись за Богдана.

— Пастка, — буркнув Мазур. — Зараз нас просто розчавить до стелі.

Платформа рухалася вгору невпинно, пил посипався їм на голови. Кам’яні блоки тріщали, скреготали, ніби храм хотів стерти непроханих гостей.

— Нарешті! — вигукнув Абрахам, розкинувши руки. — Я помру, як личить лорду — під тонною каменю, в оточенні друзів і з думкою про свою покійну дружину! Олівія, люба, я йду!

Чапі, злякано заскавчавши, вистрибнув просто на маніпулятори дроїда.

— Гей! Відвали, шерстяний холодильник! — крикнув Боб, але пса не відпустив.

Світ навколо гудів, скреготів, сипався, — Якщо це кінець... — прошепотіла Рокі, тремтячи від напруги, — я рада, що він з тобою. Обійнявши Мазура вона притиснулась до його грудей.