завершення історії 6
Поки Захар розбавляв самоізоляційний режим колишнього прокурора, його служниці мали час для власного відпочинку. Катя, Тетяна й Оля прийшли до церковної будівлі де двічі на тиждень проводилась, так звана «терапія в’язанням», а по факту осередок обміну останніми новинами.
Церковна прибудова зустріла жінок запахом сухої лаванди, воску та домашнього печива. Орися вже була там. В оточені десятка стареньких, які ще доволі добре бачили, а тепер вчили рукоділлю місцевих дівчат. Вона сиділа на своєму звичному місці біля вікна, і її спиці рухалися з такою швидкістю, що здавалося, ніби вони самі знають наступний петлю-крок.
Коли двері прочинилися і на порозі з’явилися служниці Віктора Аркадійовича — розмови в кімнаті на мить стихли, а потім вибухнули з новою силою. У кожної жінки був свій кошик із нитками, але сьогодні «пряжа», яку вони принесли з маєтку, була особливо гострою.
— Ну що, — зітхнула Тетяна, вмощуючись ближче до вікна, — кажуть, Палац знову дихає.
— Він ніколи й не припиняв, — відповіла Оля, не підводячи очей від спиць. — Просто тепер хтось вирішив його слухати.
Катя криво всміхнулась.
— А хтось — розмалювати, — кивнула вона в бік вежі, яку було видно навіть звідси, крізь вузьке вікно. — Коти зранку сиділи, як на поминках. Я такого не люблю.
Тетяна перехрестилась — швидко, майже машинально.
— То не коти. То ми так сидимо. Просто не всі це визнають.
Спиці дзенькнули гучніше, ніж треба.
На мить у приміщенні запанувала тиша — не порожня, а наповнена. Та сама, що буває перед грозою або перед рішенням, яке вже прийняте, але ще не вимовлене.
Катя раптом підвела голову.
— Дівчата… а вам не здається, що сьогодні всі говорять пошепки? Навіть ті, хто зазвичай кричить.
Оля кивнула.
— Бо коли щось велике прокидається, кричати — марно. Воно все одно чує.
Вони знову взялися до роботи.
В’язання йшло далі. Нитки перепліталися, утворюючи візерунки, які ніхто з них не планував заздалегідь.
За вікном дзенькнув дзвін — не на службу, а так, ніби хтось перевіряв: чи ще чують.
Цю тишу розірвав спокійний, але впевнений голос Орисі. Вона не відривала погляду від ультрамаринової нитки, яка в її руках поступово перетворювалася на складний візерунок, що нагадував чи то морські хвилі, чи то обриси вежі Палацу.
— Ми не просто сидимо, — мовила Орися, і старенькі вчительки рукоділля синхронно закивали сивими головами. — Ми готуємо ґрунт.
Вона нарешті підняла очі на служниць.
Служниці переглянулися. Тетяна, найстарша з них, ближче підсунула свій плетений кошик.
-А це правда, що можна свої історії подавати до друку? – поцікавилась вона.
Орися посміхнулась й кивнула не відриваючись від своєї роботи. Вона дбайливо в’язала светр для пана Панаса. Хоча він і жив із механічними помічниками замість родичів чи служниць, яких майстрував її брат і міг запрограмувати для будь якої роботи, все ж ручна робота, певною мірою свідчила про турботу.
-У вас є якісь таємниці чи спостереження, дівчата? – спитала вона.
-У мене є. – Зауважила сусідка Валентина. – Але, може дівчата хочуть поділитись першими?
-Я, наприклад. – Відгукнулась Тетяна. – Не зовсім маю свої історії але і приховувати чужі теж не хочеться. – Вона відклала сплутане в’язання яке у неї не йшло сьогодні. – Краще я записуватиму.
-Я вже тут, для цього. – Повідомила Стефа, показуючи що в неї блокнот на колінах.
-Що ж, тоді я замальовуватиму. – не втрачала надії дівчина.
-А для цього тут я. – Посміхнулась Мар’яна, роблячі перші мазки графітом на фанерній дошці.
-Ох, помилуйте. – Зітхнула Тетяна. – А мені що ж тоді робити?
-Не засмучуйся. – Змовницьки переглянулись Стефа з Орисею. – Дублюватимеш, а потім…а потім залишиш в кабінеті прокурора. Так, наче не навмисне.
-Може тоді він зрушить кригу власного мовчання. – Підхопила колишня ветеринарка Марта.
-До шпигунства спонукаєте? – примружила очі Тетяна. – І все то ви знаєте, хто на що годний.
Жінки засміялись й продовжили в'язати. Періодично до них заходив Андрій із маленькими непосидами, справлявся чи не потрібно їм чого.
Перед вечерею служниці повернулись в маєток Віктора Аркадійовича. Ольга поралась на кухні, Катерина допомагала їй, паралельно завантажуючи прання. Тетяна прибирала в його кабінеті. Коли господар увійшов до кабінету, вона спішно покинула його на одинці.
Віктор Аркадійович підійшов до столу. Зібрався вести нотатки але помітив неохайно кинуті листки із текстом написаним від руки. Він давно не бачив такого гарного почерку. В епоху друкарської майстерності почерк, як йому здавалось, канув в лєту. Тому його зацікавило саме те, що на листках хтось писав, а не те, яким чином вони тут опинились.
Владною рукою він взяв їх, пробіг по тексту очима й підійшов до вікна.
-Що ж, - шепотів він сам до себе, вдивляючись у робочий процес навколо Палацу – робочі місця це- добре, з рештою, Семене.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!