Ласкаво просимо до селища «Хоспіс».

Маркіян сидів у своєму улюбленому старому кріслі під розлогим горіхом. Поряд на низенькій лавці мостилася Аліна, його донька, яка щойно прибрала зі столу після обіду. Софійка ж розляглася на траві, розглядаючи комах, що поспішали у своїх справах перед сутінками.

— Тату, — Аліна м’яко торкнулася руки батька, — ти сьогодні такий замислений.

Маркіян глибоко зітхнув, дивлячись на свої натруджені руки.

— Знаєш, доню, коли Софійка почала записувати мої розповіді, я думав — це просто розвага. А сьогодні, коли вона віддала ті листки Мар’яні, я раптом відчув... полегшення. Наче я нарешті передав ключі від дверей, які тримав зачиненими сорок років.

Він, раптом підвівся й пішов у бік Андрійової хати:

-На вечерю не чекайте… хочу сповідатись.

Аліна зі страхом і подивом провела батька поглядом. Вона знала, що коли Маркіян говорить про «сповідь», мова йде не лише про церковне таїнство. Це було щось важче, щось, що він ніс у собі десятиліттями, як камінь у кишені, що врешті-решт почав рвати тканину душі.

— Мамо, — тихо покликала Софійка, підводячись із трави. — А дід не заблукає? Він так рішуче пішов...

— Ні, сонечко, — Аліна притиснула доньку до себе. — Він зараз бачить дорогу краще, ніж ми всі разом узяті.

Маркіян йшов повільно і впевнено. Дійшовши до «сповідальні» він не рішуче постукав у двері.

— Дядьку Маркіяне? — з’явившись на порозі Андрій витер руки об фартух.

— Ти кажеш — «Слово зцілює». То послухай моє слово, бо воно мені дихати заважає.

-І Вам доброго дня, пане. – посміхнувся проповідник, - прошу, проходьте.

Маркіян зупинився. Його очі, зазвичай добрі й трохи затуманені віком, зараз горіли гострим, майже лихоманковим блиском.

— Доброго вечора вашій хаті, — тихо промовив він, коли побачив Орисю. — Я проходив повз, почув ваші голоси. Вибачте, якщо завадив.

Орися підійшла до Маркіяна і поставила кошик на лаву.

— Тут пиріжки з маком, ще теплі. Пригощайтеся. – і вона зникла у саду граючись з дітьми.

Андрій мовчки вказав на глибоке дерев’яне крісло біля столу, де ще лежала розгорнута книга. Він відчував, що Маркіян прийшов не за пиріжками й не за світською бесідою. Повітря навколо старого було густим, наче перед сухою грозою.

— Сідайте, Маркіяне. Орися знає, коли треба залишити простір для великої розмови, — Андрій сів навпроти, нахилившись вперед. — Кажіть. Я слухаю не вухами, а серцем.

Маркіян важко опустився в крісло. Його пальці нервово перебирали край вишитої скатертини.

— Ви будуєте друкарню, Андрію... Семен ставить машини. Ви хочете, щоб Палац заговорив, — старий підняв очі. – рано чи пізно це мало статись. Тож, перш ніж я прочитаю про свою історію в інтерпретації Стефи… хочу очистити душу на упередження.

Андрій приготувався уважно слухати, присівши навпроти.

-Як всі знають, моя жінка рано померла. Не всі пам’ятають що вона була сестрою Віктора, нашого чванливого прокурора відлюдника. - Маркіян подивився на Андрія так, ніби вперше побачив.

За вікном дзенькнула дитяча ложка, сміх Орисі перекотився садом. Життя не зупинялося — і це було найважливіше.

Маркіян повільно видихнув.

-Ще до АТО, COVID, та повномасштабного вторгнення, ми з ним були не розлий вода. Але…виявилось ділили не лише дружбу, а й кохання однієї дівчини.

-Мар’яни… - здогадався співбесідник.

-Так, друже, так. Ми з нею були щасливі, принаймні я так вважав. Але підчас АТО, я повертався на ротацію. В один з таких випадків, років через два, я повернувся й не був цьому радий…

-Вони Вам чи Вас, зрадили…

-Так, синку, саме так. Це стало ударом для мене й з того часу я став…став гульвісою. Розумієш, війна загострює почуття. Кожному військовому хочеться, щоб на нього чекали…

-Вона не дочекалась…

-Очевидно. Тоді, я дуже занепав духом, а одного разу, до мене в парку підсіла вона…вже не маленька дівчинка. За вісім років вона, сестра мого колись найкращого друга, вона розквітла. Тоді мені хотілось…ну, ти розумієш.

Андрій кивнув й слухав далі.

-От ми й побрались. Але…кілька місяців насолоди промайнули. Вона народила на Аліну, але почуття до неї я мав удавані. Сарра це знала. Це її гнітило й невдовзі її це звело в могилу. Я лишився сам, із дворічною дитиною.

Маркіян замовк. Його плечі опустилися, ніби разом із цими словами він нарешті дозволив собі постаріти.

Андрій не поспішав. Він знав: після таких зізнань людині потрібен не вирок, а витримка тиші.

— Сарра помирала повільно, — заговорив Маркіян знову, вже рівніше. — Не від хвороби тіла. Від знання. Вона знала, що я з нею — не до кінця. Що серце моє застрягло десь між війною, зрадою і соромом. Я був поруч… але не був із нею.

Він зціпив пальці.

— Аліна росла тихою. Надто тихою для дитини. Вона дивилась так, ніби весь час щось відгадувала. Мене — відгадувала. І що старшою ставала, то менше ставила питань. Це страшніше за будь-які докори, Андрію.

-Через це ви із Віктором Ланкендорфом не спілкуєтесь?

-Ланкендорф…- Маркіян посміхнувся, мабуть вперше за день, - я і забув, що він має прізвище. – Він зітхнув. – Так, через передчасну смерть сестри, через те, що я не дозволяв спілкуватись із племінницею й через те, що я не догледів дитину, через що вона вийшла не за того хлопця. Він «кинув» її на великі гроші й втік. Аліна стала заглядати в пляшку.

-Зрештою, Софійка все виправила.

-О! Моя онучка. Так, вона, як ти стверджуєш, з’явилась в необхідному місці в потрібний час.

-В цьому переконує мудрість Соломона.

-Так, так, синку. Саме вона.

-Ви так і не одружились наново, пане.

-Не бачив сенсу. Тепер весь мій сенс це – спогади й Софійка. Вона чудово цим маніпулює.

Він кивнув у бік вікна, де все ще лунав дитячий сміх.

— Коли люди кажуть, що мовчання — золото, вони ніколи не мовчали з вини. Мовчання з’їдає повільніше, ніж крик, але надійніше.

Андрій обперся ліктями об стіл.

— Ви боїтеся не того, що Стефа напише, — сказав він після паузи. — Ви боїтеся, що Аліна колись прочитає.

Маркіян не заперечив.

— Я не хочу, щоб вона дізналася про мене з чуток чи з чужого тексту, — тихо сказав він. — Якщо Палац заговорить… я мушу заговорити раніше. Своїм голосом. Навіть якщо він буде хрипким.

Андрій кивнув, цього разу вже відкрито.

— Тоді почніть не з гріха, — сказав він. — Почніть з відповідальності. Бо сповідь — це не перелік провин. Це рішення більше їх не повторювати.

Маркіян повільно випростався у кріслі.

Орися зайшла у будинок, приносячи із собою шлейф дитячого сміху й невимушеного галасу.

-Чаю? – мило посміхаючись запропонувала вона.

Маркіян подивився на Орисю так, ніби вона щойно врятувала його від падіння у глибоку прірву. Її проста пропозиція — випити чаю — повернула його з темних коридорів минулого до світлої хати Андрія.

— Чай — це добре, Орисю, — промовив він, і його голос справді вже не тремтів так сильно.

ДАЛІ БУДЕ...