Ласкаво просимо до селища «Хоспіс».

Віктор Аркадійович стояв біля вікна, і світло призахідного сонця підкреслювало кожну глибоку зморшку на його обличчі. Аркуші в його руці ледь помітно тремтіли. Текст на папері був не просто звітом чи статтею — це були живі спогади про Петрівку, яку він намагався стерти, законсервувати під шаром наказів та парканів.

Красивий почерк, що так вразив його, належав людині, яка бачила в селі не «об’єкт», а «дім».

Він перечитав останній рядок: «Палац — це не стіни, це ми. Якщо ми мовчимо, камінь холоне. Якщо ми говоримо, він починає дихати».

— Робочі місця... — знову повторив він під ніс, намагаючись повернути собі звичну сухість і прагматизм. — Семен хоче заповнити цей простір людьми. А Андрій... Андрій хоче заповнити його змістом.

Він подивився на вежу, де графіті тепер горіло у вечірньому світлі. Раніше він назвав би це вандалізмом, але зараз, після прочитаного, він бачив у цьому маніфест. Під вікном пройшов Захар зі своїми друзями. Вони палко щось обговорювали, і Віктор вперше не відчув роздратування від їхнього сміху.

Він повільно повернувся до столу, поклав аркуші на саму середину і замість того, щоб викинути їх, накрив важкою мармуровою папкою. Це був жест визнання.

Віктор Аркадійович повільно відійшов від вікна. Аркуші з каліграфічним почерком, залишені Тетяною, ніби досі палили йому долоні. Він поправив піджак, розправив плечі — звичка старого прокурора тримати фасад була сильнішою за втому — і вийшов із кабінету. Господар вирішив привітатись із друзями онука й відвідати «бранку» оранжереї.

Він відчинив двері.

Всередині було чути голоси. Молоді. Невпорядковані. Живі.

Сміх Захара прорізав простір, як ножем стиглий плід.

Захар першим помітив діда.

— Дідусю?...Дозволь представити тобі моїх друзів. Сподіваюсь, ти не проти, я розпорядився подати обід.

Віктор Аркадійович зупинився на порозі, і на мить у просторій вітальні запала та сама тиша, якої він зазвичай домагався силою свого авторитету. Але цього разу вона була іншою — не напруженою, а скоріше очікувальною.

— Обід — це добре, Захаре, — спокійно промовив дід, злегка кивнувши молодим людям. — Гостинність завжди була візитною карткою нашого роду, хоч ми про це трохи й підзабули за високими парканами.

Макс і Кріс збентежено переглянулися, не очікуючи такої м'якості від «грізного прокурора». Захар же, відчувши зміну в настрої діда, підійшов ближче.

— Це Макс, він займається медіа, Кріс — фотограф, а Вал... — Захар кивнув у бік Валерія, який саме намагався непомітно згорнути вікно з тепловізійною картою на ноутбуці.

— Вал — технік, я вже зрозумів, — перебив Віктор Аркадійович, переводячи погляд на Валери. – Що ж, гості неочікувані – прошу до їдальні.

Він зробив кілька кроків вглиб маєтку.

Друзі Захара ніяково прослідували за ним. Хтось кивнув, хтось усміхнувся. Хтось розглядав внутрішнє убранство.

Коли всі повсідались за довгий стіл господар маєтку не став чекати із темою розмови, а перейшов одразу до справи:

-То, кажете, що вас привело сюди сьогодні, шановні Кріс, Макс та Вал?

- Ам, як Вам сказати, пане… - відволікаючись на страви, які почали подавати, взяла на себе сміливість мовити Кріс. – Ми були занепокоєні, чому наш кращий друг не відповідає кілька днів у меседжері.

-Так, так. – поклавши на стіл лікті Аркадійович підпер підборіддя кулаками. – І чому ж мій онук не відповідає? – з іронією в очах він дивився на Захара.

-Та, я…якось забувся. – спантеличений відвертістю розмови виправдовувався юнак. – Тут все так стрімко закрутилось.

-Добре, добре, не пояснюй – прийшов йому на допомогу Макс. – Ми вже все зрозуміли самі. Ту така природа й місцевість, що будь хто з міста забувся на якому світі відчувши всю її красу.

Віктор Аркадійович посміхнувся повівши однією бровою й розпочав свій обід.

-А, що? Захаре, тут певно лиман теж файно виглядає – приєднався до розмови Вал.

-О, лиман! Так! – зачаровано відкинувся на спинку м’якого стільця прокурор зі столовими приборами в руках – Так, вам необхідно туди навідатись. Я, навіть, заради цього розпоряджусь приготувати вам кімнати на пару днів, щоб ви, так би мовити, провідчували всю красу цього села. – решту трапези він поглинав мовчки із загадковим виглядом замріяної зосередженості.

Захар не знав що й думати. Але в глибині душі він здогадувався, що будівництво друкарні не залишило байдужим навіть його діда. За столом ще щось жваво обговорювала молодь, а господар маєтку вже думками був далеко. Особливо їх цікавила тема Палацу – колись розкішного, а зараз стоячого ледь на плаву. Та ще й те графіті замайоріло на одній з його стін.

-Хіба ж так можна. – переймалась Кріс. – Це ж пам’ятка архітектури.

Закінчивши прийом їжі дід вибачився, що покидає присутніх.

-Мені потрібно пройтись. Якраз і подивлюсь, що там за гармидер Семен влаштував. - Й відкланявся.

Невдовзі друзі наслідували його прикладу в бік лиману. Дорогою Захар запропонував Мар’яні приєднатись до них. Вона з радістю погодилась але якщо її супроводжуватиме хоча б одна з покоївок. Онук не забарився із виконанням прохання.

За пів години вся команда була готова до чудового насичення дня. Захар під руку із Мар’яною, захоплений місцевістю Макс який не випускав руки Кріс й Вал, який енергійно зі стільцем на плечі йшов між двома молодими й симпатичними покоївками.

***

Шлях до лиману пролягав через стару частину села, де паркани були низькими, а сади — розлогими. Ця процесія виглядала надзвичайно контрастно: сучасний одяг містян, професійні камери Макса та Кріс поруч із витонченою, ніби з минулого століття, Мар’яною.

Мар’яна йшла, ледь торкаючись ліктем руки Захара. Вона вперше за довгий час залишила стіни оранжереї не для того, щоб перебігти в іншу будівлю, а щоб просто бути. Повітря лиману, насичене сіллю та запахом полину, змушувало її дихати глибше.

— Поглянь, — прошепотіла вона Захарові, вказуючи на дзеркальну гладь води, що вже почала підсвічуватися вогнями вечірнього сонця. — Лиман сьогодні тихий. Він наче знає, що в селі нарешті перестали кричати.

Макс, попри свою любов до «хайпу», раптом затих. Він не вмикав стрім. Натомість він просто дивився, як Кріс ловить у свій об’єктив відблиски води на обличчі Мар’яни. Це був кадр, який не потребував фільтрів — чиста, справжня Петрівка.

Вал, оточений Катею та Тетяною, був у центрі місцевого «інфоцентру». Покоївки, відчувши свободу від суворого погляду господаря, щебетали, розповідаючи йому легенди про затоплені підвали Палацу та про те, як колись тут влаштовували бали, на які приїздили навіть із Одеси.

Хлопець поставив стілець трохи в затінку. Так просила літня жінка. І вже за мить він скинув все зайве та побіг до води. За ним помчав Макс. Кріс наздогнала їх трохи стриманіше. Все ж таки вони були на лимані не самі. Тут було повно місцевих різного віку. Залишивши бабусю доглядати покоївкам приєднався до друзів роблячи великі бризки занурюючись у воду.

Денне серпневе сонце припікало. Зазвичай в таку пору не радять виходити під його прямі промені, але іншої нагоди побавитись із друзями, як в дитинстві навряд станеться.

Спостерігаючи за веселощами онука та його друзів Мар’яна розглядала пейзаж та відпочивальників. Вона приготувалась закарбувати цю картину у свідомості прикривши очі, аж раптом відчула чиюсь тінь.

Жінка розплющила очі й побачила перед собою юну Софійку, яка схилилась над нею затіняючи гру світла уяви. Це була дівчинка років 10-ти із веснянками на переніссі й ясними сірими очима. Її темно-русяве волосся було зібрано у два високих хвостики, а посмішка видавала відсутність кількох зубів за віком. Старенька впізнавши в ній онуку Маркіяна - одного з мешканців «Хоспісу», й посміхнулась їй:

-Ой, привіт Софійка! Рада тебе бачити. Ти так підросла з моменту коли ми в останнє бачились.

-Так! – Весело відповіла дівчинка. – Я теж дуже рада Вас бачити, пані Мар’яна. – вона обняла стареньку. – А Ви сьогодні писатимете пейзажі, як тоді, коли навчали й мене цьому?

-О?! Гадаю – писатиму, та не картини.

-А що ж? – зацікавлена дівчинка присіла поряд старенької.

-Сьогодні я просто відпочиватиму й просто карбуватиму в пам’яті ці миті. А, може, завтра чи іншого дня, я про це напишу.

-О, зрозуміло. Ви теж пишете тексти?

Жінка зацікавлено подивилась на дівчинку. Та простягла їй прозору теку із рукописами:

-Я записую дідові історії.

-О, як цікаво. – жінка прийняла теку й захопленням почала розглядати листки списані дитячою рукою. – Ммм, це ти сама захотіла записувати?

-Та не зовсім. Дід наполягав спочатку, а потім це стало моїм щоденним обов’язком. Крім всього іншого.

-Як так?!

-Він постійно приходив побажати мені доброї ночі й розповідав не звичайні казки. Потім я попросила його розповідати правдиво, мені було цікаво чим він займався в дитинстві, де тоді мешкав. А там, далі вже й хочу не хочу це стало нашою вечірньою традицією й я подумала, що можна це записувати. Проте, він став повторюватись. Щось плутати в одній і тій самій історії. «Ну, що, сьогодні знову про зеленооку бестію Карину в мереживній сукні, яку вона загубила під час танцю, чи то під час плавання», сміялась я з нього, а він серйозно замислювався над цим. Тоді мама попросила просто записувати те, що він розповідає, а якщо повторюється, то просто звірятись із попереднім текстом.

-Он, воно що. – з розумінням похитала головою Мар’яна. – Твоя історія мене заінтригувала. Зараз я всього не прочитаю – забула «очі» вдома. Якщо ти мені дозволиш це взяти із собою – я зможу краще увійти в твоє положення.

-Добре. Тільки повернете, бо це дідова пам'ять. І ще..

-Так, так. – уважно поглянула жінка на маленьку співрозмовницю. – що ти хотіла?

-Можна я зайду до Вас по свої рукописи сама?- Софійка пальцями крутила пов’язки свого купальника.

-Звісно! А чому? Дозволь запитати.

-Хочу подивитись на Ваше мистецтво.- крізь зуби процідила дівчинка опускаючи голову.

-Ой, нене! – сплеснула старенька руками. – Ну звісно! Звісно заходь! У будь-який час, мила.

Дівчинка посміхнулась й обійнявши стару художницю побігла привітатись із Захаром та познайомитись із його друзями.

-Це ж треба таке… - шепнула сама собі жінка й вже за секунду гукала покоївок, які на переконання Захара теж пішли скупнутись.

Катерина побачила її сигнали руками й миттю вибігла з води. Жінка забажала повернутись до маєтку й дівчина поквапилась за Тетяною.

Всі троє попередили гостей, що мають ще справи вдома й за кілька хвилин вже мандрували назад лишаючи Захара в оточені його гостей. На останок Катерина додала, що вечеря о 19.00