Ласкаво просимо до селища «Хоспіс».

Аркадійович не просто вимагав тиші — він її колекціонував. У його кабінеті стояв старий німецький годинник, який він навмисно зупинив, щоб навіть цокання не нагадувало про плин часу. Коли Семен пішов, прокурор ще довго сидів у темряві, стискаючи підлокітники крісла. Він чув, як за вікном шелестить лиман, і цей звук заспокоював його своєю безконтрольністю.

Прокурор заплющив очі, вслухаючись у цей монотонний шелест води. Лиман був єдиним сусідом, якого він терпів, бо той нічого не вимагав, не пропонував «терапій» і не намагався зазирнути в душу. Для Аркадійовича природа була ідеальною саме тому, що вона була позбавлена людської моралі та наївності, якою так тхнуло від Семена.

Він відчував, як у будинку встановлюється його власна, рукотворна тиша. Тепер, коли замки заклацнулися, він знову став господарем свого вакууму.

Наступного дня Віктор Аркадійович прокинувся від того, що хтось... співав. Це був голос Любові. Вона розвішувала білизну в саду, і її пісня, підхоплена ранковим вітром, легко перелетіла через високий залізний паркан маєтку.

Прокурор різко сів у ліжку. Його тиша була розбита. Він встав, накинув халат і підійшов до вікна. Він різко смикнув штору, але замість того, щоб сховатися, побачив Йосипа. Той стояв якраз біля хвіртки маєтку. Але він не дзвонив. Він просто... змащував петлі.

Йосип приніс із собою маслянку і тепер зосереджено працював над тим скрипом, який прокурор вважав частиною своєї системи безпеки.

Аркадійович не витримав. Він відчинив вікно.

— Нестеренко! Ти що собі дозволяєш? Я ж наказав — не турбувати!

Йосип навіть не підвів голови, витер руки об ганчірку і спокійно відповів:

— Так я і не турбую, Аркадійовичу… - Він приміряв петлю. — Я не до вас, а до вашої хвіртки. Вона скрипить на все село, заважає моєму батькові спати. Я прибираю шум. Ви ж платите за тишу? От я вам її і роблю — справжню, професійну. Тепер ваша хвіртка буде мовчати так само, як і ви.

Прокурор застиг. Він хотів щось вигукнути про приватну власність, про протокол, але слова застрягли в горлі.

— Забирайся!

— Сидіть собі в хаті. Я закінчу й піду. До речі, Семен планує відкрити друкарню, перший наклад випустить. Стефа про вас статтю написала. Каже, «Будинок мовчання». Селяни вже в черзі стоять, щоб почитати, що ви там за стінами ховаєте.

У будинку запала тиша. Йосип знав, на що тиснути. Для прокурора «громадська думка» завжди була чимось, що треба контролювати або придушувати. А тут — неконтрольована газета, де про нього пишуть як про частину експозиції.

За хвилину двері маєтку відчинилися. На ґанок вийшов Віктор Аркадійович. Він був у дорогому халаті, блідий, але з випрямленою спиною.

— Яку ще статтю? — процідив він.

Йосип усміхнувся, витираючи руки об ганчірку. — Та там про те, що ви доплачуєте за самотність. Стефанія Іванівна вивела цілу теорію: мовляв, ви так звикли судити інших, що тепер самі себе засудили до довічного в чотирьох стінах. Називає це «найвищою мірою покарання».

Прокурор спустився на одну сходинку. Він виглядав розлюченим, але в глибині його очей промайнув той самий вогник інтересу, який Йосип бачив учора у батька. Це була злість живої людини, а не холодної скелі.

— Дай мені цей папірець, — наказав він.

— А в мене немає, — Йосип знизав плечима. — Семен сказав, що ви просили вас не турбувати новинами. Тож ми вирішили, що вам воно не цікаво. Хочете — йдіть до майбутньої друкарні. Тільки там черга. Всі хочуть розповісти свої історії, стати частиною чогось більшого на старості років. – Молодий чоловік усміхнувся й склавши інструменти пішов у напрямку Палацу.

Віктор Аркадійович залишився стояти на ґанку. Ранкове повітря, яке він зазвичай старанно відфільтровував зачиненими вікнами, тепер безцеремонно заповнювало його легені. Хвіртка, яку Йосип щойно змастив, більше не чинила опору вітру — вона зачинилася з ледь чутним, шляхетним клацанням, наче сейф, у якому щойно змінили код.

«Найвища міра покарання», — ці слова Стефанії пекли його гірше за сонце, що підіймалося над лиманом. Він, людина, яка все життя оперувала статтями кодексу, раптом сам став фігурантом «справи», яку розглядало все село.

Аркадійович глянув на свої руки — тонкі, з блідою шкірою. Потім на порожню вулицю. Йосип уже зникав за поворотом, його кроки були впевненими, а ящик з інструментами ритмічно побрязкував, відбиваючи такт нового життя Петрівки.

Прокурор повернувся до кабінету. Зупинений німецький годинник на стіні раптом здався йому не символом вічності, а зламаним мотлохом. Він підійшов до столу, взяв фото хлопчика на велосипеді й засунув його в шухляду, але через секунду витягнув назад.

Звичне крісло тепер здавалося йому незручним, а тиша — не вакуумом, а порожнечею, яку хочеться чимось заповнити. Слова Йосипа про «чергу» і «статтю» подіяли як повільна отрута, що роз’їдала його випещену самотність.

Він підійшов до великого дзеркала у фоє. У відображенні стояв чоловік, який звик, що його бояться або поважають за посаду. Але зараз він побачив лише втомлену людину в дорогому халаті, чия хвіртка більше не скрипить.

— «Найвища міра покарання», кажете? — пробурмотів він, поправляючи комір. — Подивимось, хто тут насправді виносить вироки.

Він піднявся на другий поверх. Руки, що звикли гортати лише кримінальні справи, тепер тремтіли, коли він витягав із шафи свій старий, але бездоганно випрасуваний костюм-трійку. Він одягався повільно, ритуально, наче на останнє судове засідання. Взяв тростину зі срібним набалдашником — не стільки для опори, скільки для статусу. Став біля великого дзеркала біля вікна та став гортати контакти у старому смартфоні так, наче переглядав список свідків, які мали підтвердити його алібі перед самим собою. Нарешті знайшов: «Зять».

У місті, в кабінеті з видом на центральну площу, Арсеній — помічник судді, який уже бачив себе в чорній мантії, — здригнувся від звуку вібровиклику. Голос тестя завжди діяв на нього як холодний душ, що змушував миттєво застібати всі ґудзики на піджаку.

— Арсенію, слухай уважно, — почав Аркадійович, і його голос, підкріплений жорстким комірцем «трійки», зазвучав із тією самою прокурорською металевістю, якою він колись громив захист у судах. — Захар має бути в Петрівці в суботу. Канікули — це не час для байдикування. Хлопець бовтається в повітрі, як непідшита справа. Я хочу особисто почути звіт про його плани. Юридичний напрям не терпить пауз, а він у тебе занадто розслабився.

— Вікторе Аркадійовичу, — Арсеній миттєво випрямив спину, хоч тесть його й не бачив. — Ми якраз обговорювали підготовчі курси... Але ж ви знаєте, Захар зараз... він трохи в іншому вимірі. Комп’ютери, дизайн...

— Я не розумію слово «вимір», — відрізав прокурор. — Я розумію слово «регламент». Відправ його першим же автобусом. Я сам проведу з ним атестацію. Тут, у селі, зараз такий рух, що йому корисно буде побачити, куди приводить відсутність дисципліни. І зазнач, що тут є підлітки його віку.

Почулися гудки й Арсеній одразу передзвонив дружині.

— Привіт, кохана, твій батько щойно дзвонив, — почав він заспокійливо, так само, як діяв на нього голос дружини — Він ультимативно вимагає Захара в Петрівку. Каже, проведе йому «атестацію».

-Зберу йому речі. Не можливо конфліктувати з батьком, - на іншому кінці зв’язку почувся врівноважений голос Марини, - Обрадуємо спадкоємця за вечерею. До речі, може маєш побажання, щодо страв, любий?

-Щось просте, не вишукане, якщо можна. Ти знаєш, як впливають на мене дзвінки від твого батька.

***

Автобус «Березівка — Петрівка» пахнув соляркою та пилом. Захар закинув рюкзак, де поряд із футболками лежали порти, перехідники та графічний планшет — його «набір виживання». Коли автобус рушив, він написав у чаті друзям: «Мене етапують до прокурора. Якщо не вийду на зв'язок за два дні — шукайте в камишах».

Коли Захар зійшов на зупинку, він одразу відчув різницю. Повітря було не просто гарячим — воно було густим від ароматів трави та солі.

Віктор Аркадійович сидів у своєму кабінеті визираючи у вікно. Бездоганна біла сорочка, жилетка, штани зі стрілками, які можна було використовувати замість леза, і тростина зі сріблом.

— Прибув, — констатував дід, замість привітання. — Регламент порушено на сім хвилин. Автобус запізнився? – пробурмотів він сам собі й продовжив спостерігати за онуком.

Хлопець поправив лямку рюкзака й рушив до масивних воріт. Він знав, що дід не вийде на ґанок зустрічати його з обіймами. Для Віктора Аркадійовича приїзд онука був не «сімейним святом», а «процесуальним заходом», до якого він підготувався з усією ретельністю.

Аркадійович спостерігав, як Захар зупинився біля хвіртки. Хлопець провів ногою по металу, хвіртка відчинилася безшумно. Дід у кабінеті ледь помітно стиснув пальцями срібний набалдашник тростини.

Захар зайшов у двір. Він виглядав у цьому степовому пейзажі як деталь від іншого конструктора: яскраві кросівки, навушники-лопухи на шиї та смартфон, який він крутив у руках.

Віктор Аркадійович нарешті відійшов від вікна. Він повільно, карбуючи кожен крок, вийшов до вітальні. Срібний наконечник тростини глухо відбивав такт по паркету: тук-тук-тук.

— Вітаю, Вікторе Аркадійовичу, — сказав Захар, навмисно уникаючи слова «діду», щоб підіграти цій атмосфері офіційності.

Вони посміхнулись один одному. Прокурор розпростер обійми для онука. Прокурор, чия постава зазвичай нагадувала сталевий стержень, раптом став просто дідусем, який щиро скучив за єдиною людиною, котра не боялася дивитися йому прямо в очі.

Захар відповів на обійми, відчуваючи під руками жорстку тканину костюма. Від діда пахло дорогим одеколоном, старим папером і тією самою «тишею за гроші», яку він так дбайливо охороняв.

— Твій батько каже, що ти привіз із собою цілий рюкзак «вимірів». Занось речі. Я розпорядився приготувати обід. Обговоримо твої успіхи... або їхню відсутність у сфері цивільного права.

-Дякую, діду, але я спершу хочу привітатись із бабусею. Вона у себе?

Прокурор зітхнув, опустив плечі, розтулив обійми ховаючи руки за спиною.

-Так, звісно, - його очі змарніли, - вона у себе. – Він демонстративно вказав напрям онукові тростиною.

Юнак посміхнувся, похлопав старого по грудях та плечу. Зі скинутого наплічника він дістав маленьку гарно упаковану коробочку й жваво попрямував до задніх дверей будинку. Там знаходилась колишня оранжерея, яку кілька років тому переробили на кімнату студію для «навіженої» художниці, пані Мар’яни.