Ласкаво просимо до селища «Хоспіс».

Тримаючи колишнього учня під руку Стефанія насолоджувалась вранішніми променями сонця. Вдихала аромат червневого повітря. Вона вдихала аромат червневого повітря — густу суміш висушеного полину, квітучої маслини та ледь відчутної солі, що долинав від лиману.

— Знаєш, Семене, — тихо промовила вона, ледь сильніше стиснувши його лікоть, — у такі моменти мені здається, що «Петрівка» не просто перейменована на «Хоспіс». Вона стала чимось на кшталт чистилища, де все несправжнє відсікається цим пекучим сонцем, залишаючи тільки суть.

Семен підлаштував свій широкий крок під її неквапливу ходу. Вони якраз проходили повз стару школу, де колись він, намагаючись сховатися від «скісних» поглядів однокласників, шукав порятунку в її кабінеті.

— Ви тоді теж так казали, — всміхнувся Семен. — Тільки тоді ви називали це «фільтром літератури». Казали, що книги допомагають відсіяти дурнів від друзів. Я досі пам’ятаю той день, коли ви знайшли мене на руїнах вежі. Я тоді думав, що світ закінчується за межами мого малюнка на камені.

— А виявилося, що він там тільки починався, — Стефанія зупинилася, поправивши окуляри. — Дивись, як Денис виставив світло на горищі. Він теж шукає свою вежу, Семене. Як і ти колись. Тільки замість ракушняку в нього пікселі.

Вони дійшли до повороту на Лиманну вулицю. Попереду виднівся будинок Сергія — та сама точка на мапі Панаса, де «залізна логіка» щодня стикалася з незбагненним.

Стефа зупинилась, запропонувала присісти на найближчій лавці.

-Тебе щось бентежить, синку?

Семен опустився поряд із сусідкою. Полегшено зітхнув. Опустив очі.

-Не те, щоб сильно але …

Жінка приготувалась уважно слухати.

-Я намагався зробити ідеальний проміжок часу для доживання його літніми людьми.

— Семене, уява — це не втеча. Це спосіб розширити реальність, яка стала затісною. Ти боїшся, що ти диктатор, який нав’язує свою казку?

-Я прагнув віддячити. – Чоловік помітив, як брови співрозмовниці поповзли вгору. – Вам. Так, пані Стефо, я хотів Вам подякувати за те, що намагалися створити для мене безпечний простір.

-А ти, в свою чергу, хотів створити безпечний простір для мене….

-Так. Але…на днях, я замислився. – Він подивився в даль. – Коли перша мешканка нового комфортного середовища померла…

Стефанія дивилася на нього з невимовною ніжністю. Вона пам’ятала його таким самим розгубленим, коли він колись прийшов до неї з розбитим серцем, бо «найкращий друг» не прийшов до нього на вежу.

— Семене, подивись на мене, — вона змусила його повернути голову. — Ти думаєш, що безпечний простір — це місце, де не помирають? Ні. Це місце, де не страшно бути собою до самого кінця.

-Моє бажання продиктоване вдячністю. Я, мабуть не всього врахував.

-Твій проект працює. Дай йому час. Держава погодилась включити село в реєстр, як хоспіс, тому, поки все йде чудово. – Вона поклала руку на плече Семена. – До того ж, молодь тут себе чудово почуває. Поглянь на відхід Ганни з іншого боку. Вона нарешті возз’єдналась із коханим. Її небога не продає будинок, а запрошує свою сестру для стажування. Сергій поїде перезавантажитись, моя стаття комусь сподобається – село стане відомим. Не думаю, що хтось тепер погодиться відвести своїх стареньких в інші будинки для пристарілих й платити за це, замість того, щоб отримувати за це зарплатню й розвивати свої вподобання.

— Ви праві, Стефо. Я занадто зосередився на самому акті зникнення, забувши про те, що залишається після.

Він розправив плечі, і до його голосу повернулася та впевненість, яка дозволила йому свого часу переконати чиновників змінити статус цілого населеного пункту.

Стефанія лагідно всміхнулася.

— Саме так, Семене. Ти створив не просто «будинок для пристарілих». Ти створив економіку змісту. Тут люди не чекають кінця — вони зайняті стажуванням, статтею, городом, пікселями Дениса. Вони зайняті буттям.

Голова села підвівся й запропонував просуватись далі. Жінка прийняла його запрошення й додала:

-Я завжди знала, що ти досягнеш висот на благо.

-Так, мабуть це Ваш особливий внесок в переформатуванні підліткового булінгу у вірне гирло.

Семен зупинився на мить, і в його очах промайнула вдячність, яку важко було вдягнути у слова. Він згадав ті дні, коли кожен шепіт за спиною в шкільному коридорі здавався йому вироком, а руїни палацу Курісів — єдиним місцем, де його не судили.

— Ви навчили мене, що енергію образи можна переплавити в енергію творення, — тихо відповів він, міцніше стиснувши її руку. — Якби не ваші уроки літератури й те вміння бачити «героїв» там, де інші бачили «диваків», я б просто збудував паркан навколо свого життя, як це робить Сергій. А натомість... я збудував ціле село без парканів.

Стефанія задоволено кивнула.

Вони нарешті порівнялися з будинком, де за великими вікнами центральної зали вже вгадувався силует Меланії, тієї самої героїні першої статті про мешканців села «Хоспіс».