Серпис 2022

Червневий ранок застав мене у ліжку легкою прохолодою. День обіцяв бути сонячним, спекотним, але метеорологи прогнозували під вечір грозу.

Цілу ніч я не могла склепити повік. Екзамен з диригування насувався шаленим темпом, лякав своєю близькістю, невідворотністю, масштабністю. Треба було диригувати живим хором, а не віртуальним десь у класі. Так, дівчата всі мене добре знали, бо я п’ять років з ними двічі на тиждень співала в одному колективі, часом вони покладалися на мій абсолютний слух, чим собі заслужила авторитет, іноді просили мене набрати нотний матеріал в редакторі, чи зняти хор під час концерту на камеру, якщо мені не вдавалося з ними виступити. Атмосфера тут була невимушена, доброзичлива… Та це не стосувалося диригування.

Кажуть, що талановита людина – талановита у всьому. Не вірте. Брехня! Всі таланти ховаються, коли в діло йде маханина руками. Вони не слухаються, втрачають міцність, не вірно відбивають такт у просторі, не чітко дають ауфтакти та взагалі часом вказують не тим партіям не ті емоції.

З першого курсу я намагалася донести думку до оточення, що незряча людина має проблеми з орієнтуванням у просторі, не зможе подивитися в очі кожному учаснику хору, щоб налаштувати на спів, а тому не буде нормально диригувати. Та всі мої аргументи розбивалися об стінку «Це закладено програмою».

Ось вже державний іспит, знову треба виходити, і цього разу за потугами будуть спостерігати не тільки приймальна комісія, але й учасники двох хорів та взагалі сторонні люди. Можна лише уявити, які емоції вирували у мені. Страх заважав спокійно мислити, блокував здоровий глузд, скручувався десь у горлі тугим вузлом.

До резиденції Митрополитів ми доїхали швидко. Кілька хористок вже чекали переодягнені в костюми. Мої одногрупники ходили як сновиди, мабуть, відчуваючи те, що і я. Ми всі рік готувалися до цього іспиту.

Дві години репетицій, очікувань, технічної підготовки й концерт почався. Кожен охочий міг потрапити у мармурову залу Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, щоб насолодитися хоровим співом двох провідних хорів кафедри музики. Лише молоді диригенти п’ятикурсники сприймали все по-іншому.

Перша частина завершилася. Змішаний хор пішов до сусідньої блакитної зали, а на сцені з’явився жіночий хор і оголосили його диригентку. Руки спітніли, почали труситися, серце впало в п’яти, але довелося посміхатися і з високопіднятою головою йти до центру, вклонятися спочатку комісії, і потім приступати до праці.

Мої твори з технічної сторони не були важкими. Перший акапельний справді потребував деякої незначної майстерності, а другий естрадний, що виконувався під фонограму був надзвичайно легким. Чого таїти: викладачі любили мене, і прекрасно усвідомлювали що я можу, а що не дано, тому підібрали варіант, який підходив і для хору, тобто був вже вспіваний, і для мене.

Спочатку належало показати акапелу. Я зосередилася, відчула, що дівчата всі як одна стихли й чекають на мій будь-який рух, комісія сіла за спиною в очікуванні. Лише дехто з глядачів не знав усієї ситуації й дозволяв собі злегка перешіптуватись.

Руки в позицію, теки відкрилися. Ідеальна тиша, і ауфтакт до співу. Хористки взяли до-мажорний акорд «Радуйтеся правиднії…»

Права рука чітко відтактовувала чотирьохдольний розмір, ліва вказувала на динаміку й емоції, та щось мені ніби заважало. Мій костюм вишневого кольору був достатньо зручний для диригування. Довга спідниця приховувала ноги, що несамовито трусилися, корсет підкреслював фігуру, а легка приталена накидка слугувала для того, щоб не були відкриті руки. Диригувати обов’язково з довгими рукавами, але не занадто. Тут потрібно слідкувати, щоб нічого не заважало кистям та свободі рухів.

На третьому такті твору я краєм свідомості зауважила, наче ліворуч від мене в тій самій позиції стоїть ще один диригент і його рука, ніби час від часу зіштовхується з моєю. Повернутися, аби поглянути хто мені заважає можливості не було, тому я продовжувала свою справу як могла, не розмахуючись сильно. З боку це виглядало як ще більша скутість.

Дві пісні пролетіли як одна. Присутність додаткової невидимої руки не зникала. Я чітко відчувала, що коло мене хтось є, але дівчата реагували тільки на мій диригентський жест і більше ні на кого.

Останній приспів пісні "Ти" Гамми Скупинського звився під стелю й опав тишею. На секунду руки зависли у кінцевому положенні, щоб потім плавно опуститися до низу. Я повернулася до зали, ще раз вклонилася й пішла до свого місця, а дівчата вже готувалися співати ще два твори моїй подрузі.

По завершенні концерту розпитувала маму чи раптом коло мене ліворуч нікого не було під час виступу, та вона казала, що перед дівочим хором я була одна. Дивно. То чия ж рука мені причулася? Неможливо було просто вигадати собі чужу присутність, і так сильно її відчувати…?

Такі речі вже не вперше трапляються. Часом моя інтуїція надзвичайно тонко відчуває світ, та й один твір був духовного значення. Можливо це просто емоції зіграли злий жарт, або справді якась невидима рука таким чином допомагала скерувати хор.

Концертна частина іспиту завершилась. Нам дали час перепочити, щоб потім приступити до складнішого етапу — диригування з інструментом перед віртуальним хором, але це зовсім інша історія.

Гроза таки добралася в Чернівці. Небо вкрилося спочатку білою пеленою, вітерець розвівав моє гофроване розпущене волосся і дарував хоч на кілька митей свіжість. З півночі з-за резиденції насувалася страшна чорна хмара, здалеку гриміло. Ми ще трішки пофотографувалися на балконі мармурової зали, а потім розбіглися хто куди, щоб не потрапити під дощ.

Я сиділа у своїй кімнаті, витягнувши ноги й слухала буйство стихії. Такої сильної грози моє рідне місто того літа не бачило. Блискавки розгалужувалися по всьому небі, а грім гуркотів так, аж шиби дзеленькотіли.

Погода зображала повністю мій внутрішній стан. Всі емоції ще бурхливою річкою перекочувалися всередині, думки скакали як навіжені, а треба було готуватися до завтрашнього державного іспиту по вокалу.