Серпис 2022

Якось в десятому класі восени, чи навесні вже не пам’ятаю, бо сірі дні частенько бувають схожі один на одного тоді, я злегка нездужала. До школи мама не пустила, а мені й не дуже хотілося, бо на інклюзії взяла забагато тем наперед.

Я сиділа в комп’ютері, тільки вчилася писати музику в програмі й так захопилася, що спочатку не зрозуміла що ж то за звук. Скинувши навушники, прислухавшись, усвідомила, що у двері хтось стукає. Дивина… Я не була попереджена, що когось чекаю.

Якраз на тижні неподалік від нашого дому бачили двох наркоманів, а потім на додачу ще й циганів. Відчиняти двері без попереднього телефонного дзвінка було небезпечно для здоров’я, тож, проігнорувавши стукіт без мук совісті, я продовжила свою захопливу справу.

По обіді, коли прийшла мама з розповідями куди ходила, що бачила чи про що домовилася, задзвонив її телефон. Раптом вона перемінилася в обличчі, глянула на мене й запитала:

- А де ти була?

- В якому сенсі? Дома. А що?

- Дядько Захар приїжджав. Ти чому йому двері не відкривала? Він двічі повертав до нас на машині, і двічі не було відповіді, хоча знав, що ти вдома.

Ось так виявилося, що ніякий то був не наркоман, а просто гра занадто бурхливої уяви однієї школярки.