Серпис 2022

Кажуть, що сни – це ігри нашої свідомості. Те, що ми не можемо збагнути вдень, прийде до нас уночі. Іноді вони бувають віддзеркаленням прочитаних книг, де спостерігач виступає в головній ролі, а іноді сюжети з’являються нізвідки й показують майбутні події.

Незадовго до нового року, в кінці двадцятого, коли «Творчій майстерні» було лише пару місяців, і якоїсь активності поки там не спостерігалося, я жила одним побутом. Мені страшенно не вистачало творчої реалізації, але де ж її взяти, коли півтора року як переїхала у величезне чуже місто. Мене ніхто тут не знає, я ні з ким не знайома, співати чи концертувати нереально, адже тут музичні вподобання в людей кардинально різняться від чернівецьких. Моя тонка душа не витримувала наруги над музикою та поезією, яку спостерігала в Мінську. Як не крути, та Буковина має кращий культурний смак, бо впливу росії там дуже мало. Зате в столиці Білорусі цей вплив розцвів буйним цвітом.

З невеселими думками про власний творчий розвиток я лягала спати ледь не щовечора.

Та однієї ночі сниться мені сон. Я була в довгій сценічній білій сукні, нафарбована, із чудовою зачіскою. Навколо мене одна розкіш, пишність, позолота. Приміщення оформлене в біло-червоних тонах викликало враження, ніби я десь як мінімум у філармонії, а як максимум в якомусь замку. Дорогі люстри, колони, сходи до зали, що були вкриті червоною доріжкою, різьблені темні двері та золотисте поруччя, ліпнина на стінах – справляли глибоке враження. Наче, я бачила таке приміщення десь в Одесі, чи Києві, коли відвідувала онлайн оперні театри.

У фойє зібрався натовп із гарно вбраних людей. Всі вони чекали на концерт. Мій концерт!

Підсвідомість волала, що такого бути не може, адже я в житті ще не дала жодного сольного концерту.

Раптом серед купки чоловіків, я вгледіла свого покійного викладача з естради – дуже шановану людину в музичних колах, відому без перебільшення на всю Україну. А це взагалі на грані фантастики. Він мені майже не сниться, а якщо приходить, то обов’язково каже щось дуже важливе, що стосується моєї музичної кар’єри.

Я підбігла до композитора, радіючи від думки, що він поруч, і запитала:

- Доброго вечора. Скажіть, чого ці люди чекають?

- Привіт, Маринко. Ти чому тут, а не за кулісами? За п’ять хвилин розпочнеться твій вечір, а ти розводиш теревені!

- Не може таке бути! Я взагалі не в Україні, втратила форму, бо півтора року не співала, забула як писати пісні, втратила можливість складати і музику, і вірші, з розпачу сльози з’явились на очах.

- Не говори дурниць. Ти ще не знаєш, що тебе чекає. Потерпи трішки, і побачиш, твоя творчість розквітне. Не сумуй, і не хвилюйся. Це місто ще дізнається про тебе. Та що там місто… Ти станеш дуже відомою, і про твій талант заговорять у різних країнах.

Я усвідомлювала, що сплю, знала, що так може гратися зі мною підсвідомість, розуміла – такого ніколи не станеться, а все, що говорить мій шанований викладач лише гарні патетичні слова.

- Дайте, будь ласка, пораду як вибратися з цієї ями? Як почати писати? Мені дуже страшно…

- Нічого не бійся, а решта станеться у свій час.

Раптом люди заспішили до зали, у повітрі матеріалізувалося передчуття чогось грандіозного, світло засяяло яскравіше і я прокинулась з відчуттям втрати, пустки, розпачу.

Сон довго не йшов з голови. Кілька днів ходила сама не своя.

Двадцять п’ятого грудня в ансамблі незрячих «Легата», де я допомагала захистити звання народного, відбувся корпоратив. Так склалося, що дійство перенесли в нашу з чоловіком квартиру, бо поряд не було жодного кафе, аби посидіти. Ми чудово провели час, а по завершенні керівник запросив мене прийти на одну з репетицій ансамблю української пісні та обряду «Ватра», де він також керує. Там як раз потрібно було концертувати з колядною програмою.

Дві тисячі двадцять перший рік відкрив нову сторінку життя. Вже п’ятого січня вперше я познайомилася з колективом і співала разом із різновіковою компанією. Так, це не те чого мені хотілося, але за можливість виступати час від часу сольно гріх було не вхопитися.

А далі закрутилося: вперше за півтора року я вийшла на сцену з авторською піснею на початку лютого, потім через тиждень, і ще раз через тиждень. Ще у січні ми з чоловіком прибилися до поїздки колективу в місто Ліда, у березні я вже поїхала в Могилів у складі солістів ансамблю, у квітні мали сольний вечір керівника в Заславлі… Так об’їздила пів Білорусі, підтягнула співацьку форму, згадала як пишуться вірші, пісні…

До того ж «Творча майстерня» почала сипати ідеями, які в лютому ми взялися реалізовувати, і це частково дозволило вийти з кризи.

Сьогодні моє життя настільки насичене, що часом я не маю коли згадувати про чуже велике місто, чи, що ні з ким тут не знайома. Вже знають мене, мої можливості, авторські пісні, аудіожурнали, звукорежисерську працю.

Про сон згадую частенько, адже там було багато сказано. І хоч про країни трохи захмарно, але про мегаполіс та вихід із творчої ями таки справдилося. От тепер не вір у віщі сни.