Мир і Мара

Мир біг з усіх ніг, майже задихаючись від нестачі повітря. В боці закололо, а серце гупало, немов збираючись вистрибнути з грудей.

Тільки б встигнути.

Проте на повороті він завмер від жаху.

Не дивлячись на повну відсутність ліхтарів, він бачив усе з убивчою точністю. Біля огорожі одного з будинків стояла Мара, майже зливаючись з темрявою доокола. Однією рукою вона тримала за горло Юлю, притискаючи дівчину до стіни і схиляючись над її шиєю. Куди там отим вампірам з американських фільмів - всі її зуби були іклами.

- Відпусти її! - закричав Мир, підбігаючи до них.

Мара різко обернулася, мов сполоханий звір. Її очі блищали у темряві - світилися, неприродними плямами виділялися на блідому обличчі. Сірі губи ледь зворухнулися, коли вона озвалася.

- І знову ми зустрічаємося, Мирославе.

- Відпусти її, - повторив Мир, панічно перебираючи в голові всі можливі варіанти розвитку подій. Може, кинутися до одного з приватних будиночків і покликати на допомогу? Але за той час Мара встигне зробити з Юлею все, що завгодно.

Хто вона? Що вона?

«Може, прочитати "Отче наш"?» - ця думка була абсурдною й викликала нервовий смішок, але Мир вчепився в неї, наче в рятівну соломинку. Що ще зазвичай робили в таких випадках у народних казках? Чекали сходу сонця? Погрожували лепехою та любистком (яких у нього взагалі не було)? Давали гребінь?.. Ні, то проти мавок. А може, знайти щось залізне? Накинутися на неї голіруч?..

- Чому? - Мара пирхнула, немов розлючена кішка. - Ти ж сам цього хотів, чи не так? - Юля сіпнулася, коли Мара сильніше стисла її шию. З вуст дівчини вирвався жалюгідно-переляканий схлип. - Вона завдала тобі болю.

- Ні, Маро - відповів Мир, роблячи крок вперед. - Я не хотів цього. І ніколи не хотітиму. - В голові знову спалахнули страшні заголовки з новин, і він не втримався : - Не тобі вирішувати, кому жити, а кому ні.

Мара мовчала.

- Будь ласка, - тихо додав Мир. - Відпусти її. Заради мене.

Він намагався звучати впевнено, хоча й сам не вірив, що це спрацює.

Проте Мара повільно відступила, розтискаючи пальці. Юля враз відсахнулася, торкаючись синців на шиї.

З розпачливим криком Мара розправила руки, наче крила для польоту й здійнялася в повітря. Вона стрімко зменшувалася в розмірах, покриваючись коричневим пір'ям, ще мить - і в темну височінь злетів самотній птах.

"Сова," - зрозумів Мир. - "Вона була совою".

Ще кілька митей він стояв на місці, вдивляючись у порожню ніч. Безлюдний провулок мовчав, ніби нічого й не сталося. Всередині відлунювала дивна пустка. Наче на душі щось зникло, залишаючи за собою дивний присмак гіркоти і байдужості.

- Що це було? - нарешті порушила мовчанку Юля. - Це... неможливо. Такого ж не буває.

Мир мовчав, і його мовчання було красномовнішим за будь-яку відповідь.

- Мірек, - її голос зірвався на благальний шепіт. - Будь ласка, скажи, що я забагато випила і мені це все наснилось.

Мир поглянув їй в очі - втомлені й налякані, сповнені невіри.

- Я не знаю, що сталося і ким була та дівчина, - збрехав він, прочистивши горло. Не стримавшись, він нерішучим рухом приобійняв її за плечі. - Але на майбутнє краще не тинятися цими провулками. Пішли, проведу тебе додому.

Юля мовчки кивнула.

Вони йшли повз сонне місто, мов тіні - не торкаючись одне одного, але й не віддаляючись. З часом приватна одноповерхова забудова замінилася типовими для Бидгоща оселями. Над дахами будинків почало світлішати.

- Мірек, - тихо озвалася Юля, коли вони вже майже дійшли до її під'їзду. - Я хочу сказати, що... ти був правий. Вибач.