Мир і Мара

Бар - а точніше, клуб - "Фата-моргана" був прибудований до старого, обмальованого графіті будинку; і розташовувався на самісінькій окраїні села. За ним майже одразу височіла лісосмуга.

"Офіційно - повій там немає," - лунав у голові Мира Яриків голос. - "Але насправді більшість дівчат у клубі саме так і підробляє. Дивись уважно, не переплутай, ги-ги... У них у підвалі є кімнати, якщо що - спитаєш бармена. Чим хороша ця "Фата-підморгáна"? Тим, що ніхто не звертає уваги й не просить документи.".

Всередині було людно і душно. Темне приміщення, що пахло потом, алкоголем і нав'язливими, приторно-солодкими парфумами, ледь освітлювали кольорові промені софітів. По вушних перетинках відчутно била гучна іноземна музика. Під стінами стояли невеликі, пошарпані дивани та округлі столики зі стільчиками.

Стримуючи дрижаки, Мир пройшов повз танцпол, що займав центр зали, прямуючи до барної стійки. Від хвилювання нудило, а через незвичне освітлення паморочилось перед очима.

Барна стійка була вщент заповнена. Серед натовпу траплялися відверто одягнені дівчата, та Мир ними не спокусився. Можливо свою справу зробив надмір косметики, або позбавлений вдумливості погляд, чи просто якась дрібничка - на кшталт кривого носа чи гієноподібного реготу. Наче й маячня, але він не зміг ними зачаруватися. Жодну з них не хотілося зобразити.

Задумавшись, Мир несподівано зіштовхнувся з кимось.

- Перепрошую, - вичавив він, ледь не впустивши папку з усім необхідним : розкладним міні-мольбертом, фарбами й пензлями (дещо з гуманітарної допомоги для біженців, а решта - подарована турботливим паном Вітеком), листами паперу для акварелі та не тільки.

- Дивись, куди преш! - буркнув ламаною польською смаглявий молодик близькосхідної зовнішності, після чого різко розвернувся й пішов до одного зі столиків.

Мир залишився стояти, однією рукою тримаючи папку, а другою - потираючи забитий лікоть. Він роззирнувся, відчуваючи, як зростає всередині тихе бажання плюнути на це все і поїхати назад у Бидгощ.

З раптової задуми його вирвав спалах чорних кучерів.

Мир завмер, на мить відчувши непереборне бажання пригладити своє неслухняне пшеничне волосся або хоча б поправити футболку.

На самому краю барної стійки сиділа дівчина. Надзвичайно приваблива дівчина. Її бліде обличчя не було вкрите густим шаром макіяжу, як це було прийнято в Мирових однокласниць, а риси не були бездоганно-ляльковими, як цього вимагали глянцеві журнали і телепередачі; але на думку Мирослава вона була набагато вродливішою, ніж ці новомодні жертви Бухенвальда.

Вона пригортала погляд : лискучими чорними кучерями, що водоспадом спадали на округлі плечі; рисами обличчя - виразними, різко-контрастними, немов єгипетська статуя, немов привид полотна Врубеля чи Котарбинського. Її розкішне, жіночне тіло було лиш частково прикрите темним атласом, що вигідно підкреслював білосніжний колір шкіри.

Чорна перлина. Він її знайшов.

На негнучких ногах він підійшов до неї.

"Ще не пізно розвернутися і піти геть" - підступно нашіптували йому думки. - "А якщо хтось дізнається? А якщо Вона дізнається? Подумати тільки - відмінник, чемний хлопчик Мирослав плутається з продажною дівкою!.."

Та Мир рішуче відігнав такі думки геть. Ніхто й не мав дізнатися - для всіх він поїхав на зустріч з Яриком, та й не звик він здаватися після стількох зусиль. Спогади про карі очі та неспішну польську вимову все ще намагалися наздогнати його, та й вони зникли, варто було незнайомці підняти на нього очі.

Довгі чорні вії стрепенулися й Мир глибоко та безнадійно затонув у бездонній темній каламуті її очей.

- Доброго вечора, - сухо привітався він, намагаючись здаватися спокійним. - Можна... - він затнувся, й, перевівши погляд на високий стілець біля неї, запитав : - Можна присяду?

- Звісно! - коротко кивнула головою дівчина, переводячи дещо знуджений погляд на свій порожній келих. В напівтемряві клубу Мир уважним оком художника встиг підмітити, що в неї довгі, вигнуті брови та ніс з горбинкою. І мила родинка біля краю вуст.

Мир обережно опустився на стілець, поставивши папку біля ніг. На мить між ними запала мовчанка, яку переривала лише гучна музика.

- Я... - почав він, відкидаючи назад однією рукою чуба. - Це трохи дивно, але я шукав... когось. На одну ніч. І ви здаєтесь мені ідеальною для цього.

Дівчина зміряла його довгим оцінюючим поглядом, і, відклавши келих, врешті решт відповіла :

- Пішли.

Вона підвелася першою. Мир схопив папку і рушив за нею, наче зачарований.

Кілька п'яничок біля стіни провели їх зневажливим свистом, та дівчина не удостоїла їх навіть поглядом. Вона мовчки кивнула барменові, наче старому знайомому, і той буденно поклав на барну стійку ключі з яскраво-рожевим пластиковим брелком.

- Кімната номер 6, плату сама знаєш.

Вони рушили в глиб зали, до розхлябанних дверей, що вели у підвали. Там, за словами Ярика, повії обслуговували приїзжих.

***

Стриги. Їх називали по-різному: штриги, естри, стригої, упирі.

Легенди зшивали їх образ із клаптиків людських страхів : наче це душі померлих, одержимі нечистою силою, що вночі повстають з могил, щоб пити кров; що насилають хвороби на людей та тварин; що мають здатність перекидатися на сов та нічних метеликів - щоб зручніше було потрапляти в дім жертв. Щось з цього було правдою, щось - ні, людські вигадки не мали кінця й краю. Але були й винятки.

Такі, як вона.

Перші кілька десятиліть свого існування вона жила, як дикий звір - переховуючись в лісах, керована лише інстинктами, лише жадобою людської крові. Мара погано пам'ятала ті часи.

Та згодом люди почали вирубувати ліси. Вони розбудовували міста і разом з цим прийшла свідомість. Мара почала жити, як людина. Вчилася маскуватися, не викликати підозр - і непомітно здобувати їжу.

Чоловіки, які приходили сюди - в цей дешевий бар із пафосною назвою «Фата-моргана», були легкою здобиччю. Вони часто були втомленими й під впливом алкоголю, крім того - приїзжими, що приховували зустрічі з повіями від дружин та рідних.

Хлопець, що йшов за нею, був інакшим. Зовсім юний - ледве повнолітній, з по-дитячому чесним та відкритим поглядом. Ще й волочив за спиною здоровенну папку.

За інших умов вона б не спокусилася б на такого. Але вона не їла понад тиждень, тож не змогла встояти перед запахом молодої, свіжої крові.

Хоча, треба зізнатися, вона була дещо розчарована. В такі місця, як цей бар, не ходили просто так. І цей юнак, вчорашній хлопчисько, теж вже ступив на криву стежку.

Скрип дверей вирвав її з задуми.

- Прошу, - юнак, злегка схиливши голову, притримав для неї двері.

- Дякую, - відповіла вона з мимовільним смішком. Ще й ввічливий, виявляється.

Кімната була невеликою й погано освітленою, з квітчастими, ще радянськими шпалерами й широким ліжком в центрі. Половиці заскрипіли під ногами, варто було переступити поріг, надто гучно, як на її тонкий нелюдський слух.

- Я, доречі, Мирослав, - привітно заговорив хлопець, стаючи навпроти неї. Вищий за неї, по-підлітковому худорлявий, та в його очах був якийсь ледь помітний, дорослий сум.

Кожен удар його серця гулом відбивається в неї у вухах. Мара сильніше стискає ікла, але не відчуває ні болю, ні присмаку крові на язиці.

- Мара, - відповідає вона, подумки лаючи себе за зволікання. "Давай, - сказала вона собі, - Поки він не почав здирати з себе - і з тебе - одяг. Поки він не здогадався, що щось не так..."

Тим часом Мирослав сів на край ліжка, і, розкривши папку, почав шукати щось в її нутрощах. "Презервативи?.." - задумалася Мара. Але замість того він витягнув розкладний мольберт. Слідом на ліжко опустилися листи паперу, фарби - здається, акварельні, наповнена водою банка з-під маринованих огірків та кілька ледь загострених олівців.

- Чекай... - раптово озвалася Мара, сама від себе цього не очікуючи. - То ти намалювати мене хотів?

- Так, - погодився юнак, встаючи з ліжка й пересуваючи до стіни старе, частково підбите міллю крісло. - Прошу, сядь ось сюди... ні, трохи лівіше. Так більший контраст...

Він допоміг Марі сісти, а сам розташувався навпроти неї з мольбертом.

- Не рухайся, - попросив він, наносячи на холст перші лінії.

Рухатися були не можна - це Мара знала, інакше художник зіб'ється. Тіло не затікало, хоч і крісло було не надто зручним, але було нудно, тож, щоб відволіктися, вона почала роздивлятися Мирослава.

Його вилицювате обличчя було непоказним, та світлі, чи-то сірі, чи-то блідо-зелені очі, що сяяли натхненням і внутрішньою силою, надавали йому якогось благородного, одухотвореного вигляду. Але він ні разу не посміхнувся, - раптом подумала вона, - Ні разу.

- Напевно, це нудно так сидіти, - раптом промовив Мирослав.

- Зовсім ні.

Мир помітив, що навіть у відповідь вона намагається не ворушити губами.

- Можеш говорити, - дозволив він. - Я ж не фото роблю. Крім того, мені буде легше створити портрет, якщо я буду знати трохи більше про модель.

Мара мовчала, зважуючи кожне слово, а тоді відповіла з навмисною жорсткістю :

- Це не входить у плату.

- Вибачте, - покаявся Мир, дивлячись не на неї - на холст. Її холодна відповідь неприємно зачепила його. І нащо йому було допитуватися про життя повії? Ще б запитав, як часто в неї клієнти.

Його запах манив, вабив ароматом теплої чоловічої шкіри, трав'яного мила та свіжих фарб. Мара силою волі відвела погляд від його шиї. Кров Мирослава досі спокушала її, та вона вирішила, що ще встигне.

Врешті решт, ніхто й ніколи ще не намагався намалювати її портрет.

За малюванням непомітно промайнула година. Портрет був ще не завершений, та крізь полотно вже виднівся тонкий жіночий профіль. Вона сиділа, мов на троні; горда, наче княгиня; а погляд темних очей пронизував глядача наскрізь.

- Не встиг, - стиснув плечима Мирослав, відкладаючи олівець. - Але... Потім завершу.

Він відкрив гаманець і витяг кілька зім'ятих, зароблених в кав'ярні купюр.

- Дякую за твій час.

Мара спершу навіть не глянула на гроші.

- Навіщо? - пирхнула вона. - Я... не так зазвичай працюю.

- Це справедливо, - заперечив Мир, пересікаючи подальшу суперечку. - Ти присвятила свій час, крім того, я можу собі це дозволити.

Закотивши очі, Мара таки взяла гроші і, не глянувши, заховала в дамську сумочку. "І нащо вони мені?" - зі зверхністю подумала вона, - "Втім, якщо хоче пограти в джентльмена, то хай йому буде."

Запала мовчанка. Користуючись нагодою, Мир обережно склав мольберт й почав збирати художнє приладдя. Гучні стогони, що доносилися з сусідньої кімнати, змусили його спалахнути рум'янцем. А також задуматися про подальше.

- Може... зустрінемося ще раз? На наступних вихідних. Я хотів би закінчити цю картину.

Мара завагалася, та цікавість, що колючими паростками проростала всередині, завадила їй відмовити. А може це була та щира надія в очах Мирослава?

- Добре. Я зможу в неділю.

Такі сліди, як портрет, могли б нашкодити їй в майбутньому. Але хто сказав, що вона не зможе через певний час його знищити? Можливо, разом із його творцем - позування могло бути гарною нагодою, щоб пити кров.

- Може зіткнемося в скаутському парку в Бидгощі? - запропонував Мир. - Там є тихі місця, де нам ніхто не заважатиме.

- Гаразд.

Вона встала з крісла, і вони обоє попрямували до виходу. Мирослав відчинив перед нею двері - як і тоді, коли вони заходили.

- До зустрічі, - тихо сказав Мир.

- До зустрічі. - луною озвалася Мара.