Мир і Мара

Мирові часто снилися яскраві та сюжетні сни. Деякі з них були віщими - за свої шістнадцять років і пару місяців він вже навчився їх тлумачити; деякі ні, але він усе одно намагався їх запам'ятовувати : їхній зміст міг стати ідеєю для якоїсь повісті.

А деякі сни були такими реалістичними, що здавалися правдою. Такі, як цей.

Він сидів під розлогим старим дубом, притуляючись спиною до нагрітої сонцем кори. Навколо простягалися безкрайні пшеничні поля, мов золоте море, де-не-де помережане одинокими деревами. Вдалині виднівся сірий дах, вкритий старим єврошифером - то був їх дачний будинок, що належав ще його прадідові...

Поруч - тепле округле плече, яке перетинає лише тонка полотняна смужка.

- Мірек, лови!

В яскраво-блакитне небо злітає паперовий літачок, але Мир лише кидає короткий погляд на нього, щоб за мить схилитися над дівчиною. Довгі травинки полоскотали його руки, коли вона зі сміхом потягнула його за собою на землю. Мир обережно обхопив руками її обличчя, вимогливо накриваючи її губи своїми, відчуваючи, як починає тягти внизу живота...

... і прокинувся. Телефон на тумбочці бадьоро наспівував мелодію Was wollen wir trinken, а за вікном вже сяяло тепле травневе сонце.

Все ще з заплющеними очима, Мир сів на ліжку й навпомацки вимкнув будильник. Спати хотілося до жаху, але натомість він схопив рушник й попрямував до дверей. Варто було встигнути заскочити в ванну, перш ніж Сонька застрягне там на півгодини.

В'яло привітавшись з тіткою, що порпалася біля газової плити, він швидким рухом зачинив за собой двері в ванну і, скинувши з себе піжаму, переклав її на пральну машину.

За хвилин десять він виповз з ванної, з відчуттям фізичного полегшення та ледь вологим чубом. Двері за його спиною моментально захлопнулися - кузина вже стояла неподалік з рушником напоготові.

- Гей, Мире, - гукнула тітка з кухні. - Ти будеш макарони?...

- Та ні, дякую, - натягнуто усміхнувся Мирослав, відчуваючи короткий укол десь в грудях : мама вже пішла на роботу. Вона працювала вчителькою підтримки в початковій школі неподалік і їй доводилося вставати раніше за нього.

Нашвидкоруч нарізавши кубиками помідор і змішавши з рештками творогу в узорчастій піалí, він сів за стіл.

- Невдовзі Квітковий Місяць, Мирчику, - поважно сказала тітка, опускаючись на стілець навпроти. Перед нею апетитно парували спагетті в м'ясному соусі.

- Е... Що? - стрепенувся Мирослав, виринаючи з думок. Квітковий Місяць? Квітень вже ж наче минув...

- Травневе повнолуння, - пояснила родичка, а її блакитні очі за скельцями прямокутних окулярів засяяли, як завжди, коли мова заходила про щось містичне. - Так його називали корінні народи Америки. Кельти називали його Молочним Місяцем, адже саме тоді корови давали більше молока; європейці - Заячим, а скандинави - Сяючим, адже ночі стають усе світлішими. Цього року воно буде від знаком Скорпіона. Це гарний час для звільнення від залежностей і страхів, глибокого самоаналізу, прощення, завершення чого-небудь...

- Мг, - промимрив Мир, закушуючи свій сніданок шматком хліба.

***

До кабінету він підійшов за п'ять хвилин до дзвінка. Галас ударною хвилею вдарив по барабанним перетинкам, що за вихідні відвикли від шкільного гармидеру. Мир кинув тоскний погляд ліворуч - там стояла Юля, така ж далека й прекрасна, як і завжди...

Продзвенів дзвінок, вузькі коридори потроху почали порожніти. В сусідньому кутку Брайан і Єжик голосно обговорювали ключові битви польської армії у Другій світовій - про всяк випадок, раптом буде раптове опитування. Мир вже хотів було до них приєднатися, аж тут здалеку з'явилася висока фігура вчителя.

"Нарешті," - подумки закотив очі Мир. - "Прийшов вождь аборигенів".

Пан Генрик наближався пружною ходою, тримаючи в одній руці чашку з кавою. Його очі - на Мирову думку, дещо безумні - весело оглядали четвертокурсників.

Мир пройшов до свого місця за другою партою. На першому році навчання він сидів разом з Владиком, веселим хлопцем і своїм співвітчизником, але той згодом повернувся в Україну. Спочатку вони ще переписувалися; Мир ділився новинами зі школи; Владик надсилав фотки з Черкас. Та потім їхнє спілкування чомусь заглохло. Чи-то номер у Владика змінився, чи-то ще якась фігня, але відтоді Мир сидів один на постійній основі.

- Дзень добрий, діти! - гучно привітався пан Генрик, перекрикуючи гомін і заодно демонструючи нерівні жовті зуби. - Ахназарян!

- Єстем*! - прогундосив з передніх парт Антон, а його сусід Вовка радісно вишкірився.

- Деркач!

- Єстем. - ледь чутно озвалася тиха Аліса, ще більше згорбившись.

- Яблоновська!

- Єстем! - вигукнула Тося, намагаючись непомітно дописати домашнє завдання прямо на колінах.

Мира перекосило.

Домашка. Аби тільки він її не забув...

Він пірнув під парту, намагаючись розгледіти в темних нутрощах портфеля потрібний зошит. Як на зло, той був напханий майже до тріщання у швах, а зошити в нього були всі однакові - з гуманітарної допомоги Юнісеф два роки тому.

З головою поринувши в пошуки, він не одразу помітив, що щось змінилося. Приголомшений раптовою тишею, Мир винирнув з-під парти й озирнувся. В цій дивній, неприродній мовчанці лише чувся гучний голос пана Генрика і дзижчання одинокої мухи.

- ...Я розумію, що в нашому класі є різні діти, - підвищив голос вчитель, стискаючи волохаті кулаки. - Але це - частина шкільної програми. І, на мою думку, ми зобов'язані її пройти! Багато хто нині каже: «не треба тривожити минуле», але я з цим не згоден!

От чорт.

Мир підозрював, до чого веде пан Генрик. Останніх місяці три він морально готувався до цього моменту. Підручник з історії-то він прочитав ще на початку року, тож для нього не було таємницею, що рано чи пізно вони проходитимуть Волинь.

Мир нервував. Мир малював графіки і таблички з підписами "поляки", "УПА", "совіти" і "німці". Мир передивився з десяток відео братів Капранових і безрезультатно намагався завантажити книжку одного з польських істориків; але зрозуміти він нічого так і не зрозумів - хіба що те, що нічого не зрозуміло.

- Звісно, я намагатимусь розповідати максимально нейтрально...

Доки Мир безуспішно копався в портфелі, пан Генрик встиг відкрити на великому екрані в центрі класу ютуб і відшукати якесь відео.

"Wycięte języczki, wydłubane oczka"* - прочитав Мир назву. До горла підкотився клубок нудоти.

На екрані з'явилася бабуся й почала щось розповідати, а Мирові стало зле. Він намагався не слухати; він знав, що це неправда, але паніка все одно проривалася назовні.

"В костьолі спалили, тих - розстріляли, жінок ґвалтували, немовлят на язики до столу підвішували і лишали помирати..."

- Так, ворожнеча була з обох сторін! - вигукнув вчитель, перебиваючи бабульку. - Але ніколи, повторюю - ніколи! - вона не приймала таких жахливих форм, яких їй надавали українці! Зокрема, - пан Генрик усміхнувся, повертаючись до класу, - одного разу польські партизани підвісили жінок догори ногами, так, щоб було видно спіднє! Але бандерівці вдалися до тортур - вони розрізали животи вагітним жінкам, виймали дитину - і зашивали всередину котів...

Мир більше не міг це слухати. Його трусило - чи-то від холодного протягу, чи-то від противно-слизького жаху. Відкритим ротом він хапав повітря, яке вперто відмовлялося потрапляти назад в легені. Слова вчителя набатним дзвоном вдаряли по вухах.

"Це не може бути правдою!" - з відчаєм подумав він, вчепившись в цю думку, наче за рятівне коло. Але інший голос в голові вже заперечував : "Якщо це неправда, то чого ж навколо стільки доказів? Чому не віриш? Ти що - такий самий, як ті пенсіонери, що до останнього вірили в непереможний Радянський Союз?.."

"Українці підняли немовля на вила й носили його по селу, горлаючи, що це - польський орел летить... Українці вигадали триста шістдесят п'ять способів тортур, аби щодня мати щось нове..."

Він так і не зрозумів, в який момент пролунав дзвінок і пан Генрик вимкнув відео.

- Прошу пана! - озвався Олек Цебуля з останньої парти. Він був найнижчим у класі, загалом - непоганим хлопцем, і Мир часто давав йому списувати домашку з хімії. - А чому ми тоді їм допомагаємо, якщо вони робили нам таке?

- Тому що зараз Україна дуже потребує нашої допомоги, - повчально відповів учитель. - І, крім того, діти не винні...

Мир відчув, що знову може нормально вдихнути повітря, але тривога не полишала. Що якщо тепер однокласники будуть ставитися до нього по іншому? Що, як вони теж почнуть казати ті самі речі, що й алкоголік пан Міхал з сусіднього під'їзду?..

"Спєрдалай* до Украіни!"

"Понаїхали, а пенсіонери тепер голодають!"

"Їздять до себе на канікули, а з нас насміхаються!"

Намагаючись вирівняти дихання, Мир роззирнувся. Антон і Вовка все ще шкірилися, але в їхніх очах з'явилася ледь помітна непевність. Аліса здавалася ще сумнішою, ніж зазвичай.

- Все добре, Мирославе? - нахилився до нього пан Генрик. Краєм ока Мир помітив, що однокласники вже збирають речі, а дехто навіть виходить із класу. - Не надто жорстко було?..

Мир хотів було щось відповісти, але не зміг вичавити ні слова. Та й не треба було - вчитель уже втратив до нього інтерес.

Тремтячими руками він запхнув підручник у портфель і попрямував до дверей, благаючи усіх богів, щоб не розридатися перед всім класом.

***

Решта дня минула ніби в тумані. Мир машинально переписував нотатки з дошки, кілька разів ловлячи на собі стурбовані погляди вчителів. Здається, він ніколи ще так пристрасно не бажав закінчення шкільного дня.

Йдучи вулицею вздовж задбаних двоповерхових будиночків та вузької проїзної частини, він чув, як вдалині прощаються, сміючись, однокласники. Від відчуття власної ізоляції було настільки тоскливо, що аж хотілося завити в похмуро-сіре небо, що нависало над ним стелею гігантської психлікарні.

Повернувшись додому, він закинув портфель у кімнату і вже збирався зачинити за собою двері, коли почув мамин голос.

- Привіт, Мире! - дещо змучено посміхнулася родителька, піднімаючись з дивану. Денне світло, що пробиралося крізь дешеві ікеївські фіранки, не приховувало втоми в її очах, під якими залягли темні кола.

Мир відчув короткий укол провини. Це через нього вона переїхала до Польщі. Це він розлучив її з татом.

- Привіт, - силувано посміхнувся він, прямуючи до неї. - Як день?

- Ой, дуже добре! У нас сьогодні був апель на честь дня школи... - пожвавилася мама, починаючи оповідати про своє вчителювання.

Мир, роззувшись, зайшов на кухню, мимохідь кинувши погляд на ганчірку біля дверей. Двох пар взуття бракувало.

"Отже, ми вдома самі," - з полегшенням подумав він.

- Тож загалом, день хороший, - закінчила мама. - А в тебе як?

Мир зам'явся.

- Та... теж.

Про що йому було розповідати? Про однокласників, для яких він усе одно залишався інакшим? Про Юлю, що весь час посміхалася до Ксав'єра? Про день, що минув у стані вегетативної апатії після невдалого уроку?.. Про останнє він точно не хотів говорити. Він знав, що подібні історії лише засмутять маму, не хотів показувати, що в ліцеї все не так райдужно, як він оповідав.

Але...

- Мамо, - тихо сказав він, - Сьогодні на уроці говорили про Волинську різанину, і...

Він замовк, відчуваючи, як на очі проти волі навертаються сльози.

- Це правда? Тобто... звучить як абсурд, але я просто хочу знати...

Мама без зайвих слів підійшла й обійняла його. Вона була нижчою на сантиметрів десять, але Миру завжди здавалося, що вона набагато сильніша за нього. Вона знала й пережила більше, ніж він, і попри все зуміла зберегти свої незламні принципи та віру в краще майбутнє.

- Пан Генрик казав, що бандерівці катували всіх підряд, - пробурмотів він, притиснувшись обличчям до її шиї. - І що немовлят за язики вішали... 365 способів тортур вигадали...

Він почув, як мати важко зітхнула.

- Я не там була, свічку не тримала, тож не знаю. - твердо сказала вона, відсторонюючись. - Але подумай сам - якби таке було, хіба ми б про це не знали? Ми ж дивилися лекцію братів Капранових - це були обопільні етнічні чистки. Саме тому поляки й мають до нас ці претензії - тому що ми не здалися, не хотіли жити під їх окупацією. А мирне населення, нажаль, завжди страждає в зоні бойових дій. Можливо, тортури і були - щоб добути інформацію, але не в такому масштабі і точно не такі, як розповідає цей ваш... Лунатик.

Мир розтяг губи в посмішці, відчуваючи, як з очей досі течуть сльози, проте на душі з'являється полегшення.

***

В верхніх вікнах все ще горіло світло, відкидаючи теплі жовті відблиски на асфальт. Повітря було по-нічному свіже й пряне; наповнене монотонним співом цикад і солодкими пахощами бузку.

Мара стояла під п'ятиповерхівкою - такою ж самою, як і десятки довкола, з облупленим під'їздом, суцільно заклеєними оголошення дверима й дерев'яною лавою в оточенні чорнобривців. Старенькі стіни були дбайливо пофарбовані в морельовий колір, приховуючи справжній вік будівлі.

Вона простягнула руку вперед і потягла за дверну ручку, що жалібно скрипнула під нелюдським натиском. Задоволена собою, Мара рушила вгору сходами, на мить зупинившись, щоб відпрацьованим за довгі роки існування рухом виламати камеру відеоспостереження.

Біля непримітних дверей з коричневою обивкою вона зупинилася. Схилившись, Мара напружила пальці, змушуючи коротко підстрижені нігті видовжитися й вигнутися. В липкій, безлюдній тиші сходової клітки пролунало ледь чутне клацання - замок піддався.

Затамувавши подих, Мара ступила в квартиру.

Вона не тямилась від люті. Бачити страх в очах Мирослава було нестерпно, а коротке "хочу щоб усе закінчилося", сказане на самоті, остаточно переконало її.

Вперше за довгі десятиліття в неї з'явився хтось, за кого вона могла боротися.

Він ще не спав, коли вона безшумно ввійшла до кімнати. Єдиним джерелом світла в темних покоях було синювате мерехтіння екрану комп'ютера, перед яким, втомлено потираючи скроні, сидів чоловік середнього віку. М'ясисті губи беззвучно рухалися, повторюючи навчальний матеріал.

До зустрічі з Мирославом вона не жила - існувала. Не замислювалася. Не відчувала. Не ненавиділа - бо не було кого.

І чоловік перед нею ніколи її б не зацікавив - хіба що як легка здобич; бо жив сам.

Мара зробила ще один крок, навмисно зачіпаючи сумку на підлозі. Чоловік здригнувся; підвів очі; шоковано застиг, побачивши її.

Мара посміхнулася йому - майже урочисто.

Кинувшись уперед, вона занурила ікла йому в горло, вигризаючи шмат плоті.

Прим. автора : була довга перерва у розділах через екзамени, але зараз вони виходитимуть частіше. Дякую всім, хто читає❤️

Словничок :

*Єстем (пол. jestem) - «я є», стандартна відповідь про присутність на уроці

*"Wycięte języczki, wydłubane oczka" - вирізані язички, виколоті очі

*Спєрдалай (пол. spierdalaj) - іди нахуй