Мир і Мара

В Мира не було жодного бажання вставати з ліжка. Крізь штори пробивалося тепле травневе сонце, за вікном чулося щебетання птахів, але все, чого йому хотілося - просто втулити обличчя в подушку і лежати так доки сон знову не прийде.

Як його зустрінуть однокласники? До нього добре ставилися, його цінували вчителі, можна сказати, що він навіть дружив з деякими дітьми... Але чи захистить це його від насмішок з їхнього боку?

Або ненависті.

Найгірше було усвідомлювати, що це все чула Юля. Як вона ставитиметься до нього тепер? А може, вона зовсім не зверне на це уваги - у неї ж бо щасливі стосунки з Ксав'єром...

Мир лежав, бездумно втупившись в стінку навпроти, де фарба вже потроху починала злущуватися. Вставати не хотілося. Навіть більше - рухатися теж.

Погляд раптово впав на незавершену картину, що стояла на тумбочці. Простий натюрморт - ваза з квітами. Він обіцяв подарувати її тітці на день народження. Малюнок був уривком з її київської квартири.

І ще одна картина. І ще одна. З верхівки шафи, складені в пакети, обперті об стінку - на нього зусібіч дивилися його полóтна.

Зітхнувши, він сів, звісивши ноги з ліжка, й критичним поглядом обвів кімнату.

Не завадило б пропилососити...

Підвівшись, Мир повільно почав одягатися.

В кухні його зустріла сердитим сопінням кузина, яка, схоже, щойно посварилася з тіткою. Чи-то через математику, чи-то через брудний посуд - втім, Мирослав навіть не вслухався. Йому було байдуже.

Буркнувши щось на привітання, він підійшов до плити з рішучим наміром уперше за кілька днів поснідати чимось нормальним.

Побачивши на плиті маленьку каструлю з гречкою, Мир ледь помітно посміхнувся, відчуваючи, як всередині миттєво розливається тепло. Мама потурбувалася про те, щоб в нього був сніданок.

- Уявляєш, він поставив сердечко під моїм повідомленням! - збуджено зашепотіла Сонька з коридору, притискаючи телефон до білявих косичок. - Іноді мені здається, що насправді я йому подобаюсь, просто він це приховує...

Мир пирхнув собі під ніс. Соньці було чотирнадцять, і здається, пубертат усе ж наздогнав її. Хоча, він не сумнівався що вона сидітиме і чекатиме того самого аж до старості. Він з легкістю міг уявити, як через років тридцять вона так само сидітиме на кухні, оточена десятком котів, і розповідатиме про велике майбутнє кохання.

Мир теж любив котиків - якби не сильна алергія на шерсть, він би тягнув додому кожну покинуту тваринку, - але на відміну від Соньки твердо знав чого хоче від життя.

І від протилежної статі, само собою.

Мир відчув як на губах розтягується меланхолійна посмішка. Майже два роки тому, на вечірці в честь дня народження Ярика, він поцілував дівчину на ім'я Ксюша. Їм було по чотирнадцять і вони відчайдушно хотіли відчути себе дорослими, і почуттів між ними ніяких не було - тільки пристрасть. Йому сподобалося, їй ніби теж; але після тої вечірки вони вже більше не бачилися. Початок війни і переїзд в Польщу остаточно поставили крапку на будь-якому «а раптом».

Закінчивши розмазувати по тарілці залишки гречки, Мир підвівся й поніс посуд до раковини.

***

Мир йшов до школи, мов на суд або середньовічне аутодафе, де його мали спалити на вогнищі за відьомство. Він боявся, що щойно він переступить поріг школи, всі погляди спрямуються просто в нього - або навпаки, всі старанно відводитимуть очі. Але на Мира звертали стільки ж уваги, скільки й зазвичай - тобто, майже ніколи.

І все ж він не міг не помітити, що щось не так. Однокласники були тихішими, ніж зазвичай, а на обличчях багатьох читалася дивна суміш подиву та невіри.

- Привіт, - поздоровкався він, підходячи до хлопців і Тосі. - А чого ви всі такі похмурі, якщо не секрет?

Куба і Тося обмінялися короткими напруженими поглядами. Зрештою дівчина заговорила :

- Ти бачив, що сьогодні замість історії нам поставили хімію? Так от... вранці знайшли тіло пана Генрика. Кажуть, це було вбивство.

Мир вражено на неї подивився, але ніхто не спішив кричати : "жарт!" і сміятися. Навпаки, всі були як ніколи серйозними.

- Це... жахливо, - врешті решт вичавив він.

З дзвінком коридори почали порожніти. Хтось вимкнув світло, і тепер лише їхній клас скупчився під кабінетом географії, сперечаючись і перебиваючи одне одного.

- І жив же в квартирі в центрі міста! Хто зна, може, його вбивця досі вільно блукає вулицями? - вигукнув хтось ззаду.

- А якщо він мав борги? - озвався інший голос. - Його могли замочити якісь кримінальні типи... Ну, не просто ж так.

- У нього обличчя завжди червоне було. Бухав, мабуть. Серце не витримало - а тепер просто наганяють страху, - припустив хтось скептично.

- Та це якийсь школяр його прибрав! - примирливо озвався Куба, його гучний голос перебив загальний гомін. - Він же оцінки занижував, принижував перед усіма. І ще ці його плакати, ребуси... Може, хтось зірвався.

Мир слухав ці теорії зі змішаними почуттями. Він і сам недолюблював пана Генрика, але... вбивство? В Бидгощі, цьому тихому, трохи занудному містечку, де більшість будівель не перевищували п'яти поверхів? Порівняно з шумним багатомільйонним Києвом, де він жив до війни, Бидгощ здавався оазою спокою та монотонності, де дні зливалися в суцільну хмарно-сіру кашу, а на Різдво щороку вивішувалися одні й ті самі прикраси.

Втім, він не хотів про це думати. Про те, що його власне життя знову виходило з-під контролю.

Поява вчительки географії в кінці коридору змусила клас затихнути.

Коли двері відчинилися, Мир пройшов разом з іншими учнями в кабінет, займаючи своє звичне місце біля вікна. За склом поволі накрапав дрібний, майже непомітний, грибний дощик. Колись Мир любив таку погоду - однак тепер він не відчув нічого, крім втомленого роздратування. Це просто було фактом.

- Всі встаємо-о! - протягнула пані Йоланта, стаючи біля дошки. Від мап і плакатів, розвішаних на блідо-жовтих стінах, аж зарябіло в очах. - Дзень до-обрий!..

Видавши дежурне привітання, Мир знову опустився на місце. Розкривши зошит і поклавши на нього чернетку, він машинально почав малювати щось на полях, краєм вуха вслухаючись в голос вчительки.

- ...сьогодні ми вивчатимемо населення та урбанізацію Америки. Оскільки я ще не перевірила ваші контрольні, я зроблю це підчас уроку, поки ви будете виконувати завдання з теми.

Серед однокласників почулися зітхання і в'ялі протести. Мир відкрив підручник на потрібній сторінці, здивовано поглянувши на перелік завдань. Шістнадцять питань, третина з них - з картинками, тут треба дописати інформацію... І що тут важкого?

Захопившись розв'язуванням завдань, Мир не одразу помітив, як дрібна морось за вікном перетворилася на справжнісіньку зливу. Краплі забарабанили по підвіконнях, немов відбиваючи бойовий марш. На небі згустилися темні хмари, вкриваючи приміщення пеленою сірого напівмороку.

Раптом до нього долинув приглушений шепіт :

- Псс, Мірек!

Мир повернув голову праворуч - і зустрів погляд Юлі. Вона лукаво усміхалась, прикусуючи нафарбовану губу, і не зводила з нього очей.

Іноді Мирові здавалося, що розлюбити її - це щось неможливе, поза межами фантастики. Розумом він усвідомлював, що мав би давно її відпустити, і що Юля з її вечірками та напоями вище 5 градусів - не найкраща компанія, і що вони надто різні, але...

Коли вона дивилася на нього, зі своїми очима, темними, немов космос, з диявольськими вогнями в зіницях, він розумів - не може.

- Ти знаєш що в номері шість? - прошепотіла вона.

- Так, - усміхнувся не своєю посмішкою Мир, вдивляючись в її обличчя, її риси - не самі витончені і правильні, навіть навпаки; вслуховуючись в ритм дощу, що шелестів за вікном. - Найбільший мегалополіс у США - БосВош, але також варто згадати Південнокаліфорнійський та ЧіПіттс.

- Дякую, - опустила очі Юля, починаючи заповнювати рядки в зошиті. Гонимий імпульсом, Мир спитав :

- Слухай, а ти знаєш?..

Десь за вікном спалахнула блискавка. Гримнув грім, періщив дощ, змиваючи з дахів будинків весь той бруд, що ховався за людськими обличчями та словами, якими вони бездумно розкидувалися без причини.

Дощ приносив спокій, навіть якщо десь поблизу і бродив вбивця.