Мир і Мара

Мара стояла у покинутій шахті метро, знудьговано поглядаючи в бік іржавілих колій. Звідкилясь монотонно капала вода, гулко барабанячи по плитці; над головою чувся гуркіт транспорту, що проїжджав по автостраді. Аж раптом її тонкий слух вловив шум чужих кроків.

За мить з-за рогу показалася зсутулена чоловіча постать у брудній та полатаній куртці. Накульгуючи, він прямував вздовж занедбаного перону.

- Давно не бачилися, - голосно сказала Мара, ступаючи йому назустріч.

Старий зупинився. На перший погляд він здавався звичайним безпритульним, чий вік стерли злидні та пияцтво. Проте варто було придивитися уважніше, як в очі кидалися дивні, синювато-фіолетові плями на одутловатій сірій шкірі, та очі, що дивно блищали у темряві.

- Давно, ой давно... - вишкірився чоловік, демонструючи нелюдські зуби. - Радий тебе бачити, дорогенька.

- Я теж рада, Упире.

На відміну від нього, вона так і не усміхнулася.

- Ти як? Не голодуєш ще на своїх болотах? - з вдаваною турботою поцікавився він, та Мара не обманювалася його фальшивими інтонаціями.

- Ні, ще ні, - сухо відповіла вона.

- Наступна зустріч в суботу вночі, - додав Упир, відганяючи від своєї залисини зграйку надокучливих мух. - Привезуть наступну партію. Приходь, не пошкодуєш.

Мара міцно стисла губи.

З одного боку пропозиція була спокусливою - останнім часом в барі було обмаль їжі, але з іншої... Це було відразливо. Цей живий товар, який постачав на своїх зустрічах Упир, викликав огиду; ці брудні, смердючі тіла з безумними очима, що одержимо бурмотіли позбавлені сенсу слова. Безхатьки, маргінали, наркомани - вона вдосталь таких бачила, щоб незлюбити.

Може, саме це спонукало її на той божевільний вчинок на вечірці однокласників Мирослава.

Вона не хотіла цього, не планувала : збиралася після вечірки прослідкувати за хлопцем, щоб опісля вкрасти - або ж знищити - власний портрет.

Але тоді вона побачила Мирослава. В ту ж мить Мара з жахом зрозуміла, що не хоче, щоб цей талановитий юнак з незвично серйозним поглядом став таким, як ті занедбані волоцюги з непритомними очима. Як ті, чию кров вона пила на Упиревих зустрічах.

- Ні, дякую, - врешті решт відповіла вона. - А зараз вибач - у мене є справи.

***

Мир сидів на покривалі, розстеленому посеред найбільш віддаленої галявині парку; тримаючи в руках остогидлий томик "Пана Тадеуша", контрольну з якого вчителька погрожувала дати вже другий тиждень поспіль. Чекаючи натурщицю вже котру годину поспіль, хлопець ледь стримувався, щоб не почати нервово відбивати пальцями чечітку по обкладинці.

Навколо нього вже стояв розкладений мольберт; скинуті в безладну кольорову купу лежали коробочки з фарбою. Недалеко від них на світ байдуже споглядала вимита до чисто-білого кольору палітра й тріпотіли причавлені банкою кілька серветок для витирання пензлів.

Тепла й гожа погода була в сам раз до живопису. Навіть важкі хмари, що вічно нависали над головою, розійшлися, поступаючись місцем лагідному весняному сонцю й яскравій блакиті неба.

Мир в черговий раз поглянув на екран телефону. Мара запізнювалася. Дуже запізнювалася, навіть якщо враховувати відстань між Бидгощем та Білими Болотами.

Врешті решт, коли почало сутеніти, а охайні циферки на скляній поверхні склалися в ідеально рівне дев'ятнадцять-нуль-нуль, він не витримав і почав складати фарби назад в торбу.

"Якщо таки прийде - знову розкладу," - похмуро подумав він.

Втомлений і розчарований, Мир повільно побрів парковою стежкою. Де-не-де виднілися одинокі спортсмени й собачники зі своїми чотирилапими улюбленцями.

"Чого ще чекати від повії," - подумки пирхнув він, проводжаючи поглядом родину, що проходила повз. Маленька дівчинка, років п'яти, їхала на чотирьохколісному рожевому велосипедику, а за нею, не поспішаючи, йшли її батьки. У грудях стиснулося від приглушеної заздрості: молодий батько тримав на руках меншу дитину, а іншою рукою ніжно обіймав жінку.

"Вони живуть своїм прекрасним життям, поки життя інших - розбито назавжди," - зі злісним розпачем подумав він, пришвидчуючи крок. - "Чому вони не помічають цього? Чому їм байдуже? Чому вони щасливі, поки у нас..."

Заспокойся.

Заспокойся.

Заспокойся.

- Гей, Мiрек!

Знайомий голос наче вивів його з трансу. Він стояв на виході з парку, де величаві сосни переходили в затишні вулички з пастельними п’ятиповерхівками. Мир глибоко вдихнув і озирнувся, намагаючись виглядати спокійним та усміхненим.

Йому на зустріч поспішала Юля. Її радісне обличчя змусило його серце стиснутися сильніше.

Позаду неї виднілися інші однокласники - він з легкістю впізнав руду чуприну Куби й помітні габарити Єжика. Здається, з ними було ще кілька дівчат, але з такої відстані вони здавалися однаковими.

- Хочеш пограти з нами в волейбол? - крикнула вона, пригладжуючи каскад короткого каштанового волосся. Повні груди помітно колихалися від швидкої ходи.

Мирослав завагався. Довге очікування виявилося втомливим, ремінь папки боляче врізався в плече, та все ж він не хотів відмовляти Їй.

- Гаразд, але, нажаль, я не зможу довго...

Раптом з гучним дзенькотом вікно будинку, біля якого стояла Юля, розлетілося на друзки.

Юля скрикнула, ухиляючись від гострих уламків, що летіли в її сторону.

Мир теж відскочив убік, ледь не перечепившись через бордюр. В вухах шуміло, серце калатало так, наче хотіло вирватися назовні.

Балкон. Небо в крові. Вибух. До підвалу. Тікати. Крізь вулицю.

Тікати. Тікати. Тікати.

- Якого біса?... - безпомічно запитала Юля, торкаючись щоки, на якій кривавою смугою багряніла подряпина.