Мир і Мара

- Ти як там? - лунав зі слухавки бадьорий голос Ярика.

- Нормально, - збрехав Мир, обпершись спиною об стовбур сосни. Не дивлячись на початок травня, погода була вогка і прохолодна. За густими сірими хмарами не видно було неба, блакитного шатра якого йому так бракувало. Буяла зелень, природа оживала разом з весною, та на відміну від неї Мир з кожним днем почувався все більш і більш виснаженим. Можливо, через спустошливу підготовку до іспитів. - Ти приїдеш на Івана Купала?

З іншого боку слухавки Ярик стурбовано гмикнув.

- Збираюся, але сам знаєш, навчання...

- Знаю, - глухо відповів Мир, відсторонюючись від дерева й прямуючи далі.

- А як там з... нашою справою? - змінив тему Ярик, - Вдалося зняти проститутку... ой, тобто натурщицю?

- Так... - протягнув Мир, мимоволі пригадуючи події того вечора, - Випереджаючи твої запитання, я почав картину. І ми домовилися про наступну зустріч в цю неділю.

- Ва-ва-вау! - здивовано вигукнув Ярик і двозначно додав : - Ти будеш малювати її чи...?

- Трахати не збираюсь, - спокійно відповів Мир, переступаючи через повалений стовбур. - Хоча, варто сказати, вона гарненька. Я міг би зараз завалити тебе великою кількістю епітетів та метафор, але скажу коротко : чорнява, полька і третій розмір.

Ярик присвиснув.

- А ти досі сохнеш по тій шльондрі з четвертим?

- Ні, вже давно ні, - завчено відбарабанив Мирослав, але згадка про Неї все одно лишила гіркий присмак на вустах.

"І те, що вона зп'яну поцілувала мене рік тому на вечірці, нічого не значить," - подумки гмикнув він, а вголос сказав :

- Сорі, Яр, мушу бігти. Однокласники організовують тусу, просили допомогти...

- Гаразд, бувай, - відізвався Ярик, - Ти, цей, тримайся там...

- Дякую, ти теж, - коротко попрощався Мир, скидаючи дзвінок і кладучи телефон до кишені.

Чесно кажучи, в нього не було ні сил, ні бажання йти на тусовку, але він знав : якщо не ходитиме, його не запрошуватимуть взагалі.

Він надто дорожив своїм хитким положенням у класі. До нього ставилися добре - не діставали, не закидували дурними жартами. Вважали ботаніком, але не настільки, щоб уникати. Він намагався влитися в колектив : спілкувався з ними - іноді; ходив на тусовки; завжди допомагав, якщо міг. Та й часті похвали від вчителів не дозволяли цілком забути про його існування.

Але все ж Мир відчував, немов між ним та його однокласниками стояла невидима перегорода. Можливо, через культурні різниці, хоч за два з половиною роки Мир говорив польською незгірш від місцевих. А може тому, що почуваючи себе нещасним, він не міг тішитися життям на рівні з ними.

На лісову галявину поволі стікалися однокласники. Куба, Єжик, Брайан і Тося вже розставляли на столиках пакети з чипсами, пляшки газованих напоїв та дешеве пиво. Мир, натягнувши на себе дружелюбну посмішку, привітався з ними і почав допомагати ставити невеликі розкладні столики.

- А з історії нічого нового не було? - пропихтів товстий кучерявий Єжик, намагаючись випрямити ніжки стола. - Знаючи пана Генрика...

- Цей чмошник задав новий проект по Другій Світовій, - відмахнувся Брайан, поправляючи однією рукою окуляри, а другою непомітно присуваючи до себе одну з пляшок. - Щось там про поляків на фронтах світу. Уявляєте, замість того, щоб готуватися до матури, доведеться знову щось йому вигадувати...

Мирослав подумки пирхнув. Його проект досі лежав незакінченим, похований десь між речами.

"Якщо послухати цього історика, то вони і піраміди побудували, і Балтійське море викопали, і Запорізьку Січ заснували... Богообраний народ, як казав батюшка Товянський."

- Гей, народ, гляньте туди, - перебив Брайана Куба, киваючи кудись вбік, - Наші курви прийшли.

- Куба, ну серйозно... - спробувала втрутитись Тося, але її не почули.

На лісовій стежині показалася групка дівчат з їхнього класу - всі як один густо нафарбовані, напахчені і по-травневому напівоголені. Тося, як завжди, побігла до них першою, радісно обіймаючи кожну.

"Тримайся, козаче," - подумав Мир, відводячи очі, - "Зараз буде твоя Голгофа."

Мирослав ледве вичавив з себе привітання, яке одразу потонуло в гучному вигуку Куби.

- Ха, я так і знав що ви прийдете розмальовані як японські демони!

- А ти - як послідовник Якуба Вендровича? - підколола його Юля, найвища серед дівчат. Погляд її карих очей, бісики в яких танцювали запальну лезгинку, зупинився на Мирі, і той відчув, як його щоки обпікає жар. - Де гумаки і самогон забув?

- Самогон всередині! - гордо заявив Куба, викликаючи нестримний вибух сміху серед однокласників.

- Ну гаразд, ще зустрінемося, - змахнула нафарбованими віями Юля, закинувши руку на плече одній із подруг. — Тут Марта одного пацана шукає...

— О-о-о-о... — дружно протягнули хлопці, проводжаючи поглядами дівчат, що попрямували до іншої частини галявини, де вже скупчилися підлітки з паралельних класів.

Мир на мить затамував подих, коли Вона походила повз, залишаючи за собою шлейф ванільно-медових спогадів.

Він був вже два роки закоханий в Юлю. Іноді йому здавалося, що це було з ним завжди - почуття до неї настільки вросли йому в душу, що стали частиною його самого. Саме вона - Вона була причиною, чому він досі боровся. Чому йому було так важливо бути частиною класу - навіть так.

Це почалося невдовзі після його переїзду в Польщу. Тоді він був тихим, розгубленим підлітком з розхитаною психікою, що ледь розумів польську мову. А Юля - яскрава, дотепна, майже до зухвалості впевнена в собі - одразу привернула його увагу. І це початкове захоплення з часом переросло в глибше почуття.

Його закоханість в Юлю була його найбільшою таємницею. Про неї знав тільки Ярик, але й той, здається, не здогадувався, наскільки сильно вона подобалася Мирові.

Змирившись з тим, що доведеться помучитися ще кілька годин, Мир, наслідуючи приклад однокласників, присів поруч з вогнищем, над яким ліниво шкварчали сосиски. Вони смачно пахли топленим жиром, та Мирові не хотілося їсти.

Дріб'язкові нісенітниці, які обговорювали його однокласники, діяли на нього як заспокійливе. Розслаблений і умиротворений, Мир неуважно слухав їх розмови, час від часу вставляючи коротке : "угу", "ага" і "нічого собі!"; чи віджартовуючись щодо підготовки до іспитів.

Так тривало, аж доки Куба несподівано не підвівся, і, обтрусивши руки з землі об власні штанів, сказав :

- Що ж, люди, з вами добре сиділося, але я піду, бо, як знаєте, пити лише з хлопцями є прямим шляхом до гомосексуалізму...

Супроводжуваний веселими вигуками хлопців і Тосі, яку ті сприймали за "свою", Куба попрямував до високого бука, біля його стояли, розмовляючи, дівчата.

Мир замислено спостерігав, як однокласник безсоромно шепче щось на вухо одній із них, як, закинувши руку на плече, веде до однолітків, що подригували в такт лінивій музиці з колонок.

Чи зміг би він так просто взяти й підійти до Юлі? Чи зміг би він, як Куба, під виглядом танцю притиснути її до себе, відкрито торкатися сідниць?..

Розумом він усвідомлював, що навряд чи, але серце й збуджена цим хвилюючим вечором уява шептали : так.

З кожною миттю, відчуваючи, як теплі травневі сутінки огортають все навколо, з кожним ковтком пива, в ньому зростала наполегливість. Що він втрачає? Рік тому вона сама його поцілувала, хоч і була тоді напідпитку, тож, може й потанцювати не відмовить?..

Зім'явши в руках пластиковий стаканчик, він рішуче піднявся з місця і кивнув однокласникам.

- Я зараз прийду.

Пробираючись крізь натовп, він кілька разів ледве не зіштовхнувся з людьми, але невдовзі таки помітив Юлю, що стояла недалеко від столиків, розмовляючи з дівчатами з паралельних класів. Мир з зачаруванням спостерігав, як вона активно жестикулює, театрально закочуючи очі; як розігрує цілі діалоги, щоб за мить залитися звучним реготом.

Мир зупинився, відчувши, як в горлі пересохло. Просто підійти і запитати. Всі це роблять, чому він так не може?..

Не встиг він підійти, як поруч з Юлею зупинився кремезний білявий хлопець в зеленій толстовці. Він щось їй сказав, змахнувши рукою, і тоді Юля його поцілувала.

Чари цього затишного вечора розбилися вщент, прихопивши за собою Мирове серце.

Коли вона відсторонилася від нього, хлопець взяв її за руку і повів в сторону танцюючих парочок.

Усе ще не вірячи в побачене, Мир розвернувся й побрів до столиків. Це був Ксав'єр Ярошевський - Мир одразу впізнав його міцну статуру й білявий чуб. Він був непоганим хлопцем, веселим та дещо бездумним. Вони навіть спілкувалися іноді.

І те, як він цілував Юлю, виглядало до біса правильним. Це він, Мир був зайвим. Не до місця.

Раптом його погляд зупинився на розкритій упаковці, з якої частково висипалися білі таблетки. "Екстазі називаються," - згадав він.

Здається, хлопці з класу Б їх приносили - про них давно ходили чутки, що вони зв'язалися з чимось нехорошим. А може, Каська Заремба - він чув, що вона не гребує зустрічатися з чоловіками по-старше.

Мир обережно взяв одну таблетку, попередньо озирнувшись. Він не хотів псувати свою репутацію. І своєї країни теж.

"Та яка різниця," - зверхньо буркнув його не дуже тверезий розум. - "Це нічого не змінить. Яким би ти не був, для них ти завжди будеш не таким. Чужинцем."

На мить він замислився, чи швидко мине дія таблеток. Але він і так лишиться до ночі. До того часу, може, все й вивітриться.

Головне, щоб не дізналася мама.

Не вагаючись ані хвилини довше, Мир підніс долоню до вуст. І саме в цю мить щось — хтось — різко підскочило до нього, вибиваючи таблетку з руки.

- Ти що, здурів?! — вигукнула дівчина, але її крик розчинився у музиці та гаморі, що лунав звідусіль.

Мир остовпів, вдивляючись в знайоме, розгніване обличчя перед ним.

- Маро? Що ти...

Не встиг він договорити, як дівчина розвернулася й рвонула геть. Мир кинувся слідом, шукаючи дівочу постать в натовпі, та його таємнича натурщиця немов розчинилася в повітрі.