Мир і Мара

Її кроки безшумно торкалися старої бруківки. Мара йшла лісистим схилом, за яким витончені будинки старого міста переходили в придорожні напівзанедбані хатини. Немов межа. Там деінде все ще були ліхтарі, нічний вітер доносив відгомони міста, але один зайвий поворот, не та вулиця - і ти вже у володіннях темряви та її мешканців.

Їй подобався Бидгощ. Настільки, що вона навіть купила тут квартиру, без зайвої совісті розрахувавшись грошима своїх жертв. І здобичі тут було більше - хоч і треба було бути обачнішою.

Мара завмирає, помітивши вдалині його. Порожньою вулицею йшов нетверезим кроком худорлявий молодик в спортивках. Вночі ці провулки були геть безлюдними, що було їй на руку.

Крок. Ще один.

Ставши в стійку, мов мисливська собака, Мара блискавичним рухом метнулася вперед, притискаючи жертву до стіни найближчого будинку. Той сіпнувся, відкрив рота, щоб закричати, але не зміг видушити ні звуку. Очі стриги не відпускали його, підкорювали, змушували тонути в гіпнотично-чорних глибинах; доки жіноча рука міцно стискала за горло.

Мара нахилилася, розкошуючи вишуканим запахом страху. Для людей була глуха ніч, яку ледь розсвічували тьмяні ліхтарі, проте вона бачила все. Опухле від алкоголю обличчя, кількаденну щетину, кирпатий ніс-картоплину. Геть інший, не зважаючи на певну... подібність.

Мара злісно вгризлася в його шию, жадібно всмоктуючи гарячу життєдайну вологу, спокусливішу і бажанішу за все, що тільки є на світі. З кожним ковтком вона відчувала, як по її мертвих жилах струменіє тепло, розтікаючись по всьому тілу; кольори на мить стали яскравішими, а звуки - гучнішими; немов сама ніч промовляла до неї - це життя, життя, життя...

І навіть не думаючи, що вперше за весь час свого існування вона завагалася - через те, що в жертви теж було біляве волосся.

***

Облизавши губи, Мара гидливо припідняла непритомне тіло й поволокла в кущі. За кілька годин опритомніє... Скоріш за все. Доки вона в Бидгощі, їй не треба зайві трупи.

Переконавшись, що на одязі не лишилося слідів скоєного, вона перейшла на сусідню вулицю.

Наближався світанок.

Мара не боялася сонця, як інші діти ночі, та довге перебування під його променями спричиняло опіки та запаморочення. Це була одна з причин, чому вічно затягнутий хмарами, північний Бидгощ був для неї ідеальним містом.

А ще — при денному світлі її могли впізнати. Саме тому вона рідко виходила надвір удень, а якщо й виходила, то, як зараз, в темному непримітному одязі, що приховував і обличчя, і фігуру.

Її роздуми перервало витончене й геть не характерне для цих місцин цокання підборів.

Жінка, що вийшла з-за рогу, була її повною протилежністю. Коротка сукня малахітового відтінку провокаційно стискала її граційні форми, густі темні коси з дивовижним смарагдовим полиском спадали на тендітні плечі, а повні губи були яскраво нафарбовані криваво-червоною помадою. Можливо, щоб приховати їх мертвотний синій колір.

- Кого я бачу! - ледь не проспівала жінка, з насмішкою вдивляючись в закрите каптуром мішкуватої толстовки обличчя Мари. - Невже це сама Мара, кровожерлива бестія з Куяв?

- Та сáма, - процідила стрига, зупинившись. - Йди краще своєю дорогою, шльондро.

- Мене просто зацікавило, - хихикнула Мавка, манірно прикривши долонею вуста, однак її очі залишалися порожніми й холодними безоднями. - З яких це пір вона вагається, перш ніж вкусити? Може, як почала плутатися з людським виродком...

Вона не договорила - Мара різким рухом схопила її за шию, схиливши над бруківкою.

- Як що це не так, то, може, зоставиш його мені? - вишкірилася Мавка, змушуючи Мару стиснути хватку ще сильніше. - В мене давно не було когось такого юного і невинного...

- Ти залишиш його в спокої. - люто виплюнула Мара. - Він мій, і якщо ти хоч пальцем зачепиш його, присягаюся, я вб'ю тебе. Повір, я знайду спосіб.

***

З зусиллям запхавши останній зошит у свій невеликий рюкзак, Мир плюхнувся на ліжко. Поруч лежав недочитаний жахастик, але він потягнувся до телефона. "Лише на п'ятнадцять хвилин" - сказав він собі. - "Я ж маю перевіряти, що постять мої однокласники?.."

Він швидко прогорнув стрічку Facebook. Один новий пост.

Серце Мира завмерло.

Spaghetti777.

Він тицьнув на анімешну аватарку і про всяк випадок одягнув старі дротові навушники.

"Тільки зараз я зрозуміла, що більше ніколи не побачу його, коли повертатимусь зі школи. Ми більше не приготуємо разом вечері, не підемо разом на ковзани. Я більше не зможу його обійняти... Цього разу він не прийде до моєї кімнати, щоб побалакати про всякі дрібниці..."

Мир відчув віддалене співчуття, і гонимий імпульсом, почав гортати далі.

"Я відкрутила лезо від стругачки і з силою провела по руці..."

"Щоразу, коли я різала себе, я мала докори сумління, що недостатньо сильно..."

Серед милих малюнків і відео з азійською музикою з'являлися пости... Дуже дивні. Тривожні.

Чому він мав перейматися проблемами людини, яку навіть не знає?

Можливо, вона теж ходила до його школи. Можливо, він навіть бачив її поруч з Насткою Ковальською, під постом якої він натрапив на цей профіль. А може, вона жила в іншому місті. Чи навіть іншій країні.

Хто ж вона?