Бунтівник. Частина 1: Пекло без Бунтівниці

Дзвенить мій телефон і пробуджує мене. Різкий звук розтинає ранкову тишу, ніж лезо розрізає оксамитовий спокій. Я миттєво відчуваю, як хвиля роздратування піднімається з грудей до горла, тисне зсередини.

Це не час для розмов – мої дівчата сплять поруч, такі теплі, спокійні, такі знайомі. Їхнє дихання – легке, рівне, немов шелест листя у теплий вечір – наповнює кімнату затишком, який дзвінок безжально руйнує, наче хтось зриває з мене тонку ковдру щастя й спокою.

Неохоче простягаю руку до телефону, ще повністю не розплющивши очі, і з глухим зітханням відповідаю, намагаючись не розбудити Катрін і Мері. Шукаю екран; пальці ковзають по холодному склу, і в ту ж мить я виходжу зі спальні, тихенько зачинивши двері, наче захищаючи їх від галасу та свого роздратування.

Залишки сну заплуталися в голові, наче туман, важкий та липкий. Думи не складаються у зв'язні ланцюжки, а роздратування у грудях досі не відпускає, сверблячи під шкірою, вимагаючи виходу.

Ступаю босоніж на підлогу, відчуваючи під ступнями прохолоду – вона трохи протверезує, повертає до реальності. Сподіваюся, що на тому кінці дроту щось важливе – інакше не втримаюся. Ця думка пульсує всередині, наче попередження.

— Так? — відповідаю, не дивлячись на ідентифікатор виклику, сподіваючись, що розмова буде короткою. Мій голос сухий, напружений, але під ним ховається ледь помітне тремтіння – інтуїція підказує, що цей дзвінок нічого доброго не обіцяє.

— Привіт, сину. Це я, мама...

Я зітхаю. Глибоко. З зусиллям. Відразу відчуваю, як роздратування набирає сили, наче гарячий грудку в грудях.

Чому я завжди так реагую? Чому навіть її голос, теплий і знайомий, викликає у мені щось – не злість, ні – а виснаження? Вона просто хоче поговорити... А я, як завжди, не готовий.

— Зараз впізнав. Я щойно прокинувся, — вичавлюю, позіхаючи в трубку, наче підтверджуючи слова. Усе тіло ніби провалюється у важкі кайдани ранкової втоми, і навіть говорити важко. Голос хрипкий, зламаний, наче чийсь чужий.

— Як справи? Давно не спілкувалися. Не хочеш заїхати до мене? — Її голос звучить м'яко, майже ніжно. Але я ловлю ледь помітні ноти туги, заховані під знайомою маскою буденності. Це прохання, справжнє, живе – і мені не по собі від того, як легко я міг би його ігнорувати.

Після тієї розмови я не можу сконцентруватися на ній. Давно не спілкувалися, і провина, наче стара рана, нагадує про себе – пече, свербить під шкірою, змушує опускати погляд. Але водночас... Я просто не знаю, як почати розмову. Як пояснити їй, що моє життя не таке, як їй здається? Що я сам не розумію, що відбувається, і боюся у цьому зізнатися. Я не готовий знову відкриватися перед нею. Або, можливо, просто не хочу.

— Нормально. Катрін повернулася, точніше, я її повернув, — кажу, і слова зриваються несподівано швидко, наче тікають ізсередини, перш ніж я встигаю їх зупинити. Голос рівний, занадто рівний – наче хтось намагається приховати бурю, що лютує всередині.

— Що?! — вона кричить у трубку. Не просто крик, а вигук. Її голос прорізає тишу, немов грім серед ясного дня. Я відчуваю, як мене проймає поштовх. Серце замирає, долоні спітнілі, а в грудях ноє від передчуття – я знаю, вона не очікує цього почути. І тепер мені доведеться пройти крізь її реакцію, стримуючи свою власну.

— Так, і не сама, — додаю, і щось всередині мене здригається, болюче стискаючись.

Слова вже вислизнули, і я відчуваю, як вони зависають у повітрі, наче незворотне рішення. Мабуть, варто було бути обережнішим, підібрати м'якші формулювання... Але дороги назад немає. Я зробив крок – і тепер мушу йти далі.

— Я ж казала тобі, що вона вже з кимось! — її голос раптом стає тріумфальним, наче вона виграла маленьку битву, яку вела в тіні всі ці роки. Перемога в її тоні майже відчутна.

Я відчуваю, як її слова ріжуть мене зсередини. Та фраза – не просто реакція, це захист, підтвердження її правоти. Ніби вона нарешті знаходить привід самоствердитися і змити всю провину.

— Ні з ким. Вона народила від мене доньку, — кажу спокійно, майже холодно.

Я знаю, що зараз зруйную її "перемогу". І справді, її голос змінюється миттєво – я чую, як здивування та злість змішуються, наче вихор емоцій прокотився з того боку дроту. Я, здається, вибив ґрунт з-під її переконань, і це її злить. Голос тремтить, наче натягнута струна.

— Брехня! Не вір їй, це брехня, щоб ти знову повівся на неї. Хто ж її візьме з таким тягарем? А такий, як ти, дурень, повірить, — мама знову атакує. Гострі, колючі слова ллються з трубки, кожне ранить. На серці важко. Її лють майже лякає – тут немає сумнівів, ніякої емпатії. Лише непробивна стіна. Для неї немає "якщо" – лише її правда, в якій я знову слабкий, дурний, наївний.

— Мері – моя донька, і ти приймеш її як онуку. До речі, я б хотів, щоб ти з нею познайомилася, — видихаю.

Ідея, можливо, не наймудріша – це розумію навіть я. Але мені потрібно за щось чіплятися, хоча б спробувати збудувати міст між нами. Боюся, вона відмовить навіть у цій можливості... і все повністю розвалиться.

— Ти хочеш привести їх у мій дім? — її голос сповнений неприхованого невдоволення. Глухого, важкого, наче удар у груди. Більше, ніж просто незгода – тут і втома, і роздратування, і страх перед змінами. Я відчуваю, як її досада зростає, наче буря, що наближається небом. Її слова – наче холодний душ, і всередині усе горить від надії. Я ще вірю, що вона може передумати.

— Мамо, вже час помиритися. Ти ж хотіла онуків; ось тобі онука. Вона найкрасивіша дівчинка у світі, така ж, як і її мама, — кажу майже шепотом, з якоюсь дитячою надією на диво. Ніби її прийняття може зцілити всі старі рани. Ці слова – не просто спроба, це благання, заховане під маскою спокою. Я відчайдушно хочу, щоб вона почула не мої слова, а моє серце.

— Краще не треба, — різко обриває вона мене. Її голос – ніж ніж по склу – холодний, рівний і остаточний. Я відразу розумію – ні. Цього не буде. Усе моє зусилля, мої переконання, мої надії – все руйнується вмить. Щось всередині мене тріскається. Щось важливе й вразливе, наче тендітна нитка, на якій тримається моя віра в примирення.

— Тоді і мене не чекай, — видихаю, і миттєво розумію, що це маніпуляція. Слабка, прозора, майже дитяча. Але з нею вже по-іншому не вийде. Я знаю, вона теж це розуміє. Це остання соломинка, за яку я чіпляюся, сподіваючись, що щось, хоч трохи, може змусити її переглянути своє рішення. Хоч на мить.

— Добре, чекатиму тебе будь-коли, — нарешті погоджується вона. Але це не перемога. В її голосі – дивна, важка байдужість, наче вона поступається не з бажання, а від втоми. Це поразка. Але всередині мене піднімається слабка, ледь помітна хвиля полегшення. Принаймні щось спрацювало. Принаймні один крок уперед.

— Прийдемо сьогодні, — кажу, намагаючись не думати, що це може бути помилкою. Не дозволяю собі сумніватися. Просто треба діяти.

Ще трохи поговоривши, ми закінчуємо розмову. На дроті западає тиша, але вона не несе спокою. Я відчуваю себе трохи легше – наче в легенях більше повітря – проте напруга не відпускає, сидить десь глибоко всередині, готова спалахнути в будь-яку мить. Тепер мені треба переконати Катрін приєднатися до цієї авантюри.

І це здається ще складнішим викликом.