Бунтівник. Частина 1: Пекло без Бунтівниці

Посеред покинутого приміщення стоять двоє чоловіків. Вони б'ють один одного кулаками. У повітрі висить груба, дика енергія, наче натягнута струна. Натовп навколо них підбадьорює, вигукує, верещить, роблячи ставки. Мабуть, тут приймають ставки на одного із бійців. Все це схоже на щось із фільму, але відбувається прямо тут і зараз — реальне, брутальне.

— Макс, — шепочу я, тягнучи його за футболку, не в змозі відвести очей від цієї варварської сцени, але в той же час відчуваючи, як все всередині стискається від страху й розгубленості.

— Ми майже на місці, — він відповідає спокійним тоном, наче все це цілком нормально.

І справді, ми вже на місці. В одному з імпровізованих бійцівських кутків стоять і з хижим зосередженням спостерігають за боєм лідери цього міста. Їхні постаті виділяються впевненістю та силою. Ми стаємо поруч із ними, наче випадкові гості в чиємусь небезпечному світі.

— Тіме, — кличе його мій коханий. — Зараз почнеться бій, і я хочу попросити тебе про послугу, як друг.

— Так, звісно. Що ти хочеш? — спокійно відповідає Тім, наче це звичайна розмова перед вечерею.

— Ти знаєш характер моєї Катрін, — починає він.

Слово «моєї» вкупі з моїм ім'ям викликає посмішку на моєму обличчі. Теплу, тиху, щиру — наче спалах світла в цій пітьмі. На мить все всередині мені відтало. Але ненадовго.

— Більш-менш.

— Вона захоче це перервати і зіпсувати всім нам веселощі.

Які веселощі? Бійки — це для вас веселощі? Авжеж, каже та, що колись сама брала в них участь, її голос гіркий, ледве стримуючи тремтіння, що прокочується тілом, наче холодний вітер із минулого.

Боляче чути, як він називає веселістю все те, що залишило шрами на моїй душі. Наче він ігнорує те, через що мені довелося пройти. Наче мої страхи, мої безсонні ночі, крики в голові і стиснуті від розпачу кулаки — все це нічого не значить. Наче ще не загоєні рани для нього — лише частина гри, розвага, про яку він може говорити з легесенькою посмішкою. І в цю мить я відчуваю, як всередині підіймається хвиля образи, зливаючись із гіркотою спогадів, які я так довго намагалася забути.

— Я прошу тебе, під час мого бою тримати її. Вона не повинна вирватися на ринг, поки все не закінчиться, інакше вона пораниться.

І тоді до мене нарешті доходять причини, чому ми тут. Максим збирається брати участь у цих нелегальних боях. Усвідомлення того, що я знову побачу його побитим, зламаним, в крові — змушує мене тремтіти всередині. Дрож пробігає тілом, серце стискається від жаху та безсилля. Хочу кричати, зупинити це, втекти, але стою, наче вростаю в підлогу.

— Звісно, братан. Можеш розраховувати на мене, — відповідає Тім з посмішкою, явно не надаючи ваги моїм почуттям.

— Але за жодних обставин не нашкодь їй. Вона моя, і я сприйму це як напад на мою власність.

Я не впізнаю Максима. У ньому знову той Бунтівник, якого я ніколи не хотіла знати. Це він видумує ці дурні розваги. Цей незнайомець з холодними очима і різкими словами. Хочу вбити того Бунтівника всередині нього і повернути мого колишнього Макса. Того, що пригортав мене і обіцяв ніколи не давати плакати. Того, що, якщо й бився, то лише заради мого захисту, а не для розваги. Я боюся не за його тіло — а за його душу. Бо, можливо, я вже назавжди його втрачаю.

Бій закінчується, і люди починають тішитися, їхні голоси здіймаються в повітря, наче грім у чистому небі. Натовп несе в собі суміш радості, збудження та напруженого очікування. Я ж хочу плакати — сльози палять очі, важко тиснуть у грудях. Це означає, що зараз почнеться новий бій, і в ньому візьме участь мій коханий. Серце стискається від страху, передчуття болю та невідомості. Бунтівник починає знімати футболку та кросівки, як того вимагають правила. Це не та картина, яку я хочу бачити — знову бачити його напівроздягненим, вразливим перед усіма. Але я не можу відвести погляд. Хлопець гарний, наче втілення сили та рішучості. Видно, що з того часу він став більш мускулистим, м’язи різко вимальовуються під шкірою, наче зброя, готова до бою.

Я підходжу до нього й обережно кладу руку на його серце, наче намагаючись вкласти в цей жест усю свою любов, страх і надію.

— Будь ласка, не роби цього. Не бийся, — починаю благати я, мій голос тремтить, слова здаються останньою ниткою, за яку я можу вчепитися, намагаючись зупинити неминуче.

— Не бійся, я виграю швидше, ніж ти думаєш. Тож чекай біля Тіма і не смій виходити на ринг, ти мене зрозуміла? — каже він спокійно, його погляд уперто впивається в мої очі. Макс не рухається і не відштовхує мою руку, наче вимагаючи відповіді, впевнений і непохитний.

— Так, — відповідаю я, сама забираючи руку, хоча серце благає залишитися поруч. Я розумію, що не переконаю його не робити цього, що його рішення вирізане в камені.

— Нехай бій розпочнеться! — гукає Тім по всьому приміщенню, і луна його крику б’є по серцю, змушуючи його тремтіти й боятися одночасно.

Бунтівник лише ступає на ринг, а сльози вже котяться по моєму обличчю — мимовільні, гарячі краплі, що зраджують усю мою тривогу і страх. Серце стискається в грудях, наче хтось безжально стискає його руками, і здається, що ось-ось воно розірветься від напруги й хвилювання. Я намагаюся побігти за ним, але відразу відчуваю, як хтось міцно обхоплює мене за талію. Тім, не даючи зробити жодного кроку, тримає мене близько. Його дотик міцний, але не жорстокий — у ньому є щось заспокійливе й водночас стримувальне.

Максим, повернувши голову, перевіряє, де я. Його погляд швидко зустрічається з поглядом Тіма, і я бачу, як лідер киває йому — все під контролем, він мене тримає. Цей кивок відчувається, наче нерозказана обіцянка безпеки, незважаючи на небезпеку, що наповнює повітря.

Я залишаюся стояти, затаївши подих і вдивляючись у бій. Тім міцно тримає мене, але його хватка не болить — наче тиха броня, що захищає мене від усіх штормів. І навіть попри те, що наші тіла близько, він не дозволяє собі жодного зайвого руху, ніякого флірту, ніякого натяку. Лише суворе виконання прохання — саме так, як його просили.

— Дивись, бій починається, — шепоче Тім мені на вухо, його голос рівний, спокійний, наче якір у цьому вирі емоцій.

Я бачу суперника Максима — високого, могутнього чоловіка, набагато більшого за мого хлопця. Він виглядає важким і суцільним зовні, його постать випромінює страх і повагу. Серце замирає: боюся, Макс не впорається з цим велетнем. Досі він бився з хлопцями своєї статури, але цей явно сильніший і небезпечніший за всіх трьох разом узятих.

— Сьогодні б’ються двоє чоловіків на ім’я Максим та Андрій. Панове, робіть ставки! — лунає чоловічий голос, наче голос ведучого. Його слова розрізають повітря, підіймаючи шум та азарт у залі. Натовп починає метушитися, вигукувати, робити ставки, наповнюючи простір азартним трепетом і напруженим очікуванням.

— Ти не хочеш зробити ставку? — питає мене Тім, у його голосі легкий дражливий відтінок.

— На що? На те, скільки він протримається живим? Чи на те, що буде зламано і які органи залишаться цілими? — знизуюся я, намагаючись приховати свій страх за маскою сарказму.

— Катрін, ти занадто недооцінюєш цього хлопця. Це не його перший бій, тож він залишиться не тільки живим, але й неушкодженим. А ось про його суперника я того ж сказати не можу, — відповідає лідер, сміючись, у його очах іскорка впевненості.

— Можна поставити питання? — обережно, з надією, питаю я.

— Поки бій не почався — прошу. Як почнеться, мені вже не буде до того часу, — відкрито відповідає Тім.

— Скільки він уже б’ється? Ти сказав, що це не перший його бій.

— Це я вперше привів його сюди. Це було більше ніж два роки тому, — говорить Тім, у його голосі чути тиху гордість.

— Як часто він бере участь тут? — хочу зрозуміти, наскільки все це серйозно.

— Не так часто саме тут. Частіше — в іншому місці в місті, — каже він спокійно, наче це найзвичайніша річ.

Я знаю, що таких місць декілька — секретні арени, де відбуваються ці бої. Вони змінюють локації, щоб правоохоронці не могли їх закрити. Учасники та глядачі завжди одні й ті самі, а місце розкривається в останній момент, наче таємниця, яку не повинен розкрити ніхто. Все це додає напруги, роблячи атмосферу ще більш загадковою та небезпечною.

— Я питаю не про місце. Я маю на увазі загалом — як часто, наприклад, за рік чи за місяць, він б’ється? — наполягаю я, відчуваючи, як тривога все міцніше стискає груди, слова вириваються, наче розпачливий крик душі.

— Ти мене дратуєш своїми питаннями, — напружується Тім, його голос загострюється, наче з кожним питанням він повинен змушувати себе терпіти мене. — Гаразд, відповім. Залежить від того, наскільки він зайнятий протягом місяця. Але за рік він проводить близько двадцяти боїв. І Макс успішний у цьому, — з гордістю говорить він, наче гірка правда для нього є і приводом для похвали, і важким тягарем на серці.

Я ледве можу уявити, що без мене він пішов би такою темною дорогою — повною безнадії, болю та саморуйнування. Невже це я зробила його таким? Невже моя відсутність стала тріщиною, крізь яку в нього просочилася пітьма? Думки кружляють і мучать мене, наче темний вихор, не даючи дихати, не дозволяючи заспокоїтися. Вони стукають у скроні важким кроком тривоги: раптом це я стала його зламом, його слабкістю?

Цікаво — Ві знає про це? Чи відчуває він, що насправді відбувається? Чи він справді, усвідомлено, дозволяє йому робити таке? Ні… мені здається, що Макс не розповів йому про це, приховуючи тіні свого внутрішнього світу за звичною потайливістю та відстороненістю. Приховуючи біль, наче майстер маскування, під байдужістю, наче сподіваючись, що якщо не говорити про рани, вони зникнуть. Але я бачу. Я відчуваю. І від цього ще страшніше.

— Чому він це робить? — питаю я, витираючи сльози, мій голос тремтить від слабкості, від надії почути щось світле в цій темряві.

— Я багато разів питав його. Але він відповів мені лише раз. Мабуть, тому що я дістав його, — Тім ледь усміхається, але в його очах мелькають смуток та втома.

— І що він сказав?

— Через біль. Такою була його відповідь, — тихо говорить він, наче вимовляє щось священне і водночас жахливе.

— І що це означає? — не розумію, не можу осягнути глибину цих слів.

— Точно сам не знаю. Але він сказав, що це допомагає йому відволіктися від внутрішнього болю і хоча б на короткий час знайти спокій, — пояснює Тім, у його голосі вага безсилля та жалю.

Я мовчу, бо розумію — це біль через те, що я пішла. Він уже згадував мені про це, навіть тоді, на даху, і тоді моє серце розсипалося на тисячу шматочків.

— Увага, увага! Ставки прийнято, і зараз почнеться бій, де ми дізнаємося, хто сьогодні переможець, — оголошує ведучий, прорізаючи тишу та вибухаючи атмосферу напругою.