Бунтівник. Частина 1: Пекло без Бунтівниці

Максим знову обіймає мене, тримає так міцно, що я відчуваю, ніби можу сяяти від щастя, немов у мені запалилася маленька тепла зірочка. Коли він називає мене, як і колись, коханою — це слово звучить так ніжно та щиро, що я відчуваю, ніби можу знепритомніти від цього переповненого щастя. Задоволення, яке я отримую від того, що знову в його обіймах, робить мене здатною пробачити йому все — усі помилки, всі провали, все, що колись нас розділяло.

Замість відповіді я щільно обіймаю його за шию, відчуваючи, як по тілу пробігає дрож, — бо саме настільки я сумувала за ним усі ці роки: за його теплом, за його запахом, за відчуттям безпеки, яке він мені завжди дарував. Це те почуття, якого мені так бракувало, і ось воно тут, поруч зі мною, справжнє й живе.

— Пробач мене, дурня, — продовжує він.

— Ти не дурень, — кажу я, посміхаючись йому м’яко та тепло, трохи відсторонюючись, щоб глянути у вічі — у ті очі, які я так люблю.

— Тоді хто я? Козел? — він з посмішкою згадує, як я одного разу назвала його так на перегонах, і мить стає легкою та кумедною серед усієї нашої ніжності.

— Ні, ти — Бунтівник, — з гордістю відповідаю я, дивлячись на нього з любов’ю та повагою.

— Бунтівник? — Максим здивовано запитує, ніби вперше чує це слово, але з щирим інтересом.

— Так, справжній Бунтівник. Я колись була Бунтівницею, а ти називав мене так. Тепер моя черга. — Я цілую його в щоку, відчуваючи, як його шкіра гріється під моїми губами, і знову обіймаю, не відпускаючи.

— Для тебе, малятко, я готовий бути ким завгодно, аби ти була поруч, — шепоче він, і його голос наповнений такою глибиною та щирістю, що я вірю йому всім серцем.

— Я буду, Макс. Я буду з тобою до кінця. Тепер тільки ти можеш нас розділити, бо я більше ніколи не покину тебе. — Я даю йому свою обіцянку, повну рішучості та любові.

— Я вірю тобі, рідна. Відтепер ми завжди разом. Я люблю тебе.

Мій Бунтівник починає цілувати мою шию, і його ласки змушують мене спалахувати жаром, ніби вогонь ніжності розливається по всьому тілу, запалюючи таке делікатне та солодке збудження, що серце б’ється частіше, а дихання стає нерівним та глибоким. Кожен дотик — наче тихий шепіт пристрасті, який пробуджує в мені найніжніші та найпотаємніші почуття. У ту мить здається, ніби світ навколо застигає, і існуємо тільки ми двоє — у цьому неймовірному, солодкому єднанні тепла та бажання.

— Постривай, — прошу я його, відчуваючи, як серце б’ється ще швидше.

— Щось не так? Ти не хочеш цього? — він хвилюється, у його очах з’являється відтінок непокою.

— Ні, дорогий, усе гаразд. Але я не хочу цього робити перед будинком моєї бабусі, ти розумієш, про що я, — м’яко кажу я, знаючи, що Максим зрозуміє, адже моя бабуся явно спостерігає за нами з вікна, і я не хочу зайвих очей чи допитливих поглядів.

— То що робитимемо? — питає він, намагаючись приховати нетерпіння та хвилю бажання.

— Спочатку зайдемо в будинок, трохи поговоримо з нею, попросимо посидіти з Мері, а потім поїдемо та побудемо наодинці в готелі. Поруч є один.

Я починаю пояснювати йому наш план, обережно та з ледь помітною посмішкою, відчуваючи, як його руки ніжно ковзають по моєму улюбленому волоссю — саме тому волоссю, яке я люблю, тепер його, ніби невидима ниточка пов’язує нас. Кожен дотик сповнений турботи та ніжності, ніби він безслівно каже мені, що цінує та береже мене. У цю мить серце наповнюється теплом і довірою, а голос звучить упевнено, адже разом ми сильніші, і кожне сказане нами слово — його чи моє — здається обіцянкою майбутнього, яке ми будуємо разом.

— Добре. Я зроблю, як ти хочеш, — погоджується він, і я відчуваю, як усередині розквітає спокійне щастя.

Я відступаю та беру його за руку, м’яко потягуючи до будинку, відчуваючи, як наші пальці переплітаються, ніби обіцяючи одне одному, що відтепер усе буде інакше — краще, міцніше, справжніше.

— Катрін? — мій Бунтівник зупиняється, і в його голосі чути тиху непевність, ніби він бореться з чимось усередині себе.

— Чому не йдеш, Макс? — тривожно питаю я, серце раптом починає битися частіше від передчуття. Його обличчя серйозне, в очах відбивається внутрішня боротьба, і я відчуваю легку дрож, що пробігає по спині.

— Мені хоча б авто замкнути треба, — починає він, його голос пом’якшується, наповнюючись особливою теплотою, майже вразливістю. — І я хотів тобі дещо сказати…

— Так, я уважно слухаю, — відповідаю я, підходячи ближче. У грудях стискається від хвилювання — я відчуваю, що зараз станеться щось важливе.

Максим несподівано ніжно бере мою руку й кладе її собі на груди, над серцем. Його долоня тепла, а під нею серце калатає, ніби він так само хвилюється, як і я. Це нагадує мені той момент, коли я нещодавно клала свою руку на нього, намагаючись зупинити його від безпідставних бійок. Тоді я хотіла захистити його від небезпеки, а тепер — від минулого.

— Ти і наша донька — найдорожче, що є в моєму житті. Я люблю вас обох і більше не буду вас ранити, — його голос тремтить, але в ньому чути рішучість, ніби кожне слово дається важко. — Пробач, що піддав тебе таким мукам. Я не хочу більше жити в тому жахливому минулому чи тягнути тебе туди. Давай будемо разом знову. Якщо ти відмовиш, я прийму будь-які твої умови щодо зустрічей з Мері.

Ці слова руйнують греблю пригнічених почуттів у мені — сльози набігають на очі, серце стискається від ніжності.

— Можу я відповісти? — питаю я, намагаючись зберігати спокій, хоча всередині бушує буря емоцій.

— Так, звичайно, — він дивиться на мене з такою надією та теплом, що стає важко говорити.

— Максиме, я люблю те… — я навіть не встигаю закінчити своє зізнання, бо він цілує мене, перериваючи мої слова, ніби не може більше чекати.

Обіймаючи його, я перебираю пальцями його волосся, як він завжди любить. Волосся трохи вогке від дощику, що накрапав раніше, але таке знайоме й тепле, що я відчуваю себе як удома. Через свої дотики до його голови я, здається, відчуваю ритм його думок, його подих, його ніжність, яка ніколи не зникала, навіть коли між нами був біль.

Наш поцілунок ніжний, сповнений любові, ніби наші душі знову поєднуються, зцілюючи одна одну. У ці секунди немає ні часу, ні світу навколо — тільки ми, двоє людей, загублених у своєму щасті та нарешті знайдених одне одним.

Коли ми розриваємо поцілунок, я штовхаю його в плече — і в цьому русі є все: трохи образи за перервані слова, жартівливість знайомих партнерів і любов, що ллється в кожному погляді, кожному дотику.

— Дозволиш мені зізнатися тобі в коханні чи ні? — питаю я, надувшись, але в голосі звучить лагідний докір.

Мій Бунтівник починає сміятися — щиро, ясно, і цей сміх наповнює мене теплом.

— Вибач, просто не втримав емоції. Продовжуй, я більше не перериватиму, — каже він, усе ще посміхаючись.

— Не буду, — удаю, ніби відходжу, ледве стримуючи задоволену посмішку.

Максим підбігає до мене й обіймає ззаду, тримаючи міцно, притискаючи все тіло до мого, ніби боїться знову втратити. Я схиляю голову на його груди, відчуваючи, як його серце б’ється біля мого вуха — швидко, нерівно.

— Не сумуй, кохана, — просить він, цілуючи мене в щоку.

— Я не сумую, Макс. Я люблю тебе і більше не хочу розлучатися з тобою, — відповідаю я з щасливою посмішкою.

— Тепер ми разом назавжди, — шепоче він. — А тепер ходімо в будинок, поки ти не замерзла.

— З тобою я ніколи не замерзну, — кажу я, обіймаючи його руку своєю.

— Будь ласка, скажи, яке було б твоє бажання, якби я програв ті перегони? — питає він.

— Я хотіла, щоб ти пробачив мене, — чесно відповідаю я.

— Тоді вітаю, твоє бажання здійснилося. Я пробачаю тобі, — каже Максим.

Я від щастя обіймаю його, притискаючись, ніби боячись, що це може зникнути. Він стирає мої сльози великим пальцем так обережно, ніби торкається скла, а потім м’яко цілує мене — без поспіху, у тиші, сповненій розуміння й прощення.