Бунтівник. Частина 1: Пекло без Бунтівниці

— Я думала, що після возз’єднання ваші стосунки покращаться, — почала важку розмову Віра. Її очі шукали відповідь, сподіваючись знайти її в мені. — У чому проблема?

— Він усе ще не пробачив мені, — прозвучало в моєму голосі гірко; ця образа була не просто словом, а важким тягарем, що тиснув на серце.

— Чому? Ви про це говорили? — продовжувала вона допитувати, а я не знала, як їй правильно відповісти.

— Ні. Говорити нема про що, якщо і так зрозуміло, що в його очах я — зрадниця. Хоч це і правда, — виривалися ці слова з глибини душі, сповненої каяття та болю. Мій погляд тьмяніє, ніби віддзеркалюючи тягар, що я ношу всередині.

— Це неправда. Ти зробила це також заради його ж добра, — впевнено запевняє мене жінка, намагаючись надати сили і собі, і мені. Її голос несе підтримку, але й внутрішню боротьбу між правдою і прощенням.

— Яка різниця? Важливо те, що це завдало йому болю, і навіть якщо я повернулася, він не зник, — мій голос тремтить від гіркоти та безпорадності, ніби кожне слово розрізає серце навпіл.

У цю мить повертається Дідусь Ві, який явно почув мою останню фразу. Його спокійний погляд і легка сумність здаються мені єдиною тихою пристанню в цьому штормі емоцій. Вириваючи в нього коктейль, я починаю жадібно його пити, намагаючись втопити тривогу і порожнечу, що розпливається всередині.

— Тобі дійсно так погано? — питає Ві, його тон м’який, з нотками турботи, наче він хоче допомогти, але не знає як.

— Гірше, — замість мене відповідає Віра, її слова — як холодний дощ, що проймає до кісток. — Ти ж бачив, як він до неї ставиться.

Я відчуваю, як усе всередині стискається від образи та тривоги, але вирішую не відповідати. Мені незручно говорити з ними про особисте, тим більше, коли проблем накопичилося стільки, що вони здаються занадто великими, щоб ними ділитися. Я просто не хочу ділитися з ними своїми проблемами, боячись, що вони не зрозуміють або осудять.

— Я йду у вбиральню, — намагаюся втекти від емоційного напруження, від поглядів і запитань, що здаються занадто гострими.

— Почекай, я піду з тобою, — говорить жінка, підводячись за мною, її голос наполегливий, але в ньому чути турботу.

— Ні, мені цього літа буде двадцять три, я вже навіть мама. Тож не ходіть за мною, як за дитиною, — різко кажу я, відчуваючи, як разом із роздратуванням підіймається образа.

Мені боляче й дратує, що вони слухаються Максима, хоча я знаю їх набагато довше. Я відчуваю себе непонятою дитиною, якій не дозволяють проявити самостійність.

Я йду нагору в пошуках вбиральні, відчуваючи легку тривогу та внутрішню напругу, що зростає з кожним кроком. Коридори порожні, а тиша навколо здається майже зловісною на тлі гучної музики, що долітає з нижніх поверхів. Заходжу в туалет, зачиняю за собою двері і, зробивши свої справи, відчуваю короткочасне полегшення — але вже хочеться повертатися.

Раптом у коридорі з’являється хлопець, дещо п’яний. Його нетверда хода і запах алкоголю помітні ще до того, як він підходить до мене. Я хочу просто пройти повз, ігноруючи його, щоб повернутися до друзів і забути про це. Але в момент, коли я проходжу повз, він раптом хапає мене за плечі й притискає до стіни, різко та болісно вдаривши. Серце стукає так голосно в грудях, що здається — почують усі стіни.

— Відпусти! — кричу я, відчуваючи спалах панічного жаху та безпорадності.

Хочу покликати на допомогу, але одразу ж розумію — у цьому будинку музика грає так голосно, що навіть крик загубиться в шумі. Ніхто не почує. Він дихає на мене важким, різким запахом алкоголю, наче намагаючись мене примусити замовкнути.

— А нащо? Давай повеселимося, — хрипить він з нахабною посмішкою, що пробігає мурашками по тілу.

— Ти не знаєш, що таке веселощі, — відповідаю я, намагаючись зберегти в голосі слід упевненості. Але страх переповнює мене, давить, роблячи кожен рух тяжким та незграбним. Намагаюся відштовхнути його, вивільнитися з його хватки, але він ще сильніше притискається до мене, наче величезна нестримна сила.

— Тоді навчи мене, — притискається до мене всім тілом.

Холод і жах охоплюють мене, коли я відчуваю дотик його ерегованого пеніса до моєї ноги. Це нестерпно; я відчуваю, як в животі звивається вузол страху, а серце ось-ось розірветься від розпачу. Я запам’ятаю цей момент назавжди — той самий жах усвідомлення, що я в пастці, що цей божевільний може зробити зі мною все, що захоче.

Я знову починаю кричати та вириватися, безнадійно сподіваючись, що хтось почує. Але він хапає мене за волосся і цілує, намагаючись придушити мій крик. Це найогидніший, наймерзенніший поцілунок у моєму житті — язик, що вторгається в рот, і нудить від відчуття, що охоплює мене. Сльози котяться по щоках, гіркі та гарячі, від розпачу та безсилля. Я заплющую очі, готуючись до найгіршого, безнадійно розуміючи, що зараз нічого не можу вдіяти.

Раптом він відпускає мене — наче зникає в повітрі. Я стою, тремтяча, з розбитим серцем, коли до мене доходять дивні звуки, що незабаром перетворюються на рішучі кроки. Хтось раптом обіймає мене, і, розплющивши очі, я бачу Віру та Віктора. Позаду них, наче герой з кіно, стоїть Максим. Він б’є мого нападника, кожен його удар сповнений люті та рішучості.

Хлопець підводиться, на секунду озирається і каже:

— Забирайте її, я сам з ним закінчу.

Максим продовжує завдавати потужних ударів, не залишаючи супротивнику жодного шансу. Удари жорсткі, але швидкі, і навіть коли ворог намагається дати відсіч, він лише зазнає поразки під натиском такої сили. Мене охоплює страх — не за себе, а за Максима. А раптом він переборщить? А раптом через це потрапить до в’язниці? Цей страх стискає мене, немов крижані пазурі.

— Відпусти його, відпусти, — кажу я, вириваючись з обіймів Віри, намагаючись зупинити те, що відбувається.

Я обіймаю Максима за талію, намагаючись вгамувати його гнів, і мені це вдається. Але він, повернувшись до мене холодним поглядом, встає і повільно крокує назустріч.

— Ти його захищаєш? — голосно питає він, його голос тремтить від напруження.

— Ні, Макс, ні. Я просто не хочу, щоб ти його вбив, — відповідаю я, намагаючись не показати страху перед його закривавленим обличчям, розбитими кулаками та палаючими очима.

Він зупиняється, дивлячись прямо мені в очі. Його висока, сильна статура ніби виринає з тіні, м’язи напружені під шкірою, а темне волосся, трохи збентежене, підкреслює суворість виразу обличчя. Погляд Макса сповнений рішучості та прихованого болю, наче кожен рух просякнутий внутрішньою боротьбою.

— Ти мене боїшся? — тихо, майже пошепки, питає він.

— Так, — зізнаюся я, відчуваючи, як тремтить тіло від жаху, який навіть його теплий погляд не може вгамувати.

— Я вже нічого не боюся, — говорить він, і в його голосі звучить біль і гіркота, — Саме тому, що я пройшов через пекло через тебе. Пекло без тебе.

Я не можу зустрітися з ним поглядом — з тим важким, пронизливим поглядом, що наче проникає прямо в душу і витягує найпотаємніші страхи та сумніви. Серце стискається від напруження, і я відчуваю, як всередині запалюється паніка. Повідно відступаючи, я відчуваю себе в’язнем власних емоцій, але потім раптом кидаюсь геть — наче боягуз, що тікає від неминучого болю та страху. На вулицю, де прохолодне вечірнє повітря ніжно торкається шкіри, намагаючись змити всю тяжкість, весь біль і страх, що так довго ховалися всередині мене, наче темні тіні, що не дають дихати. У цю мить повітря здається моїм єдиним союзником, приносячи полегшення і надію на втечу.

Віра кидається за мною — не намагаючись мене зупинити, вона просто йде слідом, терпляче чекаючи, поки я сама зупинюся і дозволю собі хвилинку перепочинку. Коли я добігаю до неї, не стримуюсь і міцно обіймаю, випускаючи назовні все горе, що схопило мене всередині. Я плачу на її плечі, відчуваючи, як сльози гіркоти та розпачу котяться по щоках, наче очищаючи душу від накопиченого болю.

— Я ж… а він… — пошепки говорю я, зриваючись на схлип, мої слова плутаються, не в змозі знайти потрібні, щоб пояснити все, що мене гризе всередині.

Віра, наче розсудливий голос розуму, спокійно відповідає:

— Вам обом потрібно відпустити минуле і почати будувати майбутнє заново.

— Він не хоче, — шморгаю носом я, відчуваючи вагу безнадії на грудях.

— Я розумію. Ти хочеш зробити крок уперед, а він тягне тебе на два кроки назад, — з сумом у голосі говорить Віра, наче повністю розуміючи складність мого становища.

— А що мені робити? — боязко питаю я, в її словах вишукуючи хоч маленьку іскорку надії та підтримки.

— Вибач, рідненька, але навіть я не уявляю, — чесно відповідає Віра, без будь-яких потішень. — Я думаю над цим: якби я була на твоєму місці, а Віктор — на місці Максима. Картинка, звісно, жахлива, і я б не хотіла бути в твоїй шкурі. Я чесно не знаю, що б робила.

— Ти думаєш, у нас є шанс на нормальні стосунки? Хоч би як друзі? — надійно питаю я, чіпляючись за найменшу можливість отримати назад хоч щось добре.

— Так, але тільки якщо він захоче цього, — чесно каже Віра, не намагаючись мене обдурити чи потішити порожніми словами. Її чесність важка, але саме вона змушує мене замислитися і знаходити сили рухатися далі.