Бунтівник. Частина 1: Пекло без Бунтівниці

Я прокидаюся від лоскотання. Або, скоріше, відчуття лоскоту від ледве помітного руху ніжних пальців по моєму обличчю. Наче найлегший дотик пелюстки, цей жест майже невагомий, але настільки живий, що будить мене краще за будь-який промінь сонця. Спочатку пальці моєї коханої обережно ковзають по щоці, наче вивчаючи її, як художник, що вперше торкається полотна перед початком картини. Потім вони повільно переходять на мої губи, викликаючи легку дрож і пробуджуючи всередині тепло – теплу хвилю, ніби хтось запалив маленький вогник у грудях.

Я спритним рухом ловлю один із пальців, відчуваючи його тепло у своїй долоні – такий маленький, крихкий і водночас такий знайомий, наче він завжди був моїм.

– Гей, віддай його! – вимагає Катрін, сміючись, її голос дзвенить, як ранковий дзвіночок, сповнений жвавості й ніжності. Він лоскоче мої вуха, і всередині в мене все мимоволі посміхається.

Я піднімаю руку, притягую її долоню до себе і, притискаючи до губ, починаю цілувати кожен палець окремо, повільно, з любов'ю, наче поклоняючись їм. Кожен поцілунок – ніби тихе зізнання, ніби в кожному я кажу: – Дякую, що ти тут. Дякую, що ти поруч.

– Не віддам їх, вони всі мої, так само, як і ти, – кажу я, у моєму голосі відчувається м'яка тягучість, і я дивлюся в її очі, в яких відбивається ранкове сонце та безмежна любов. У них є все: ніжність, грайливість, легка сонна прихильність і безмежна відданість, що стискає мені горло.

Бунтівниця нахиляється ближче і ніжно треться носом об мій, наче кошеня, що шукає ласки. У цьому русі є зворушлива вразливість, така щира, така домашня.

– Я вся твоя, коханий, – шепоче вона мені в губи, і моє серце стискається від щастя. Воно не просто б'ється – воно співає, вибухаючи феєрверком теплих відчуттів, наче підтверджуючи: так, це любов, справжня, жива, тут і зараз.

Скориставшись її близькістю, я миттю цілую її. Наш поцілунок менш ніжний, ніж учора, але в ньому більше пристрасті, більше бажання, наче ми обоє знову закохуємось одне в одного цим ранком. Це не просто поцілунок – це злиття двох душ, двох початків, що палають усім тим, що не висловити словами.

– Кохана, котра година? – питаю я, ледве відірвавшись від губ Катрін, озираючись у пошуках джинсів, де лежить мій телефон. Автомобіль наповнений м'яким світлом, пахне нею – її шкірою, її волоссям, її парфумами – і мені зовсім не хочеться залишати цей кокон тепла та ранкової магії.

– Я ненавиділа це питання ще з наших ранніх часів, – зізнається вона, і в її голосі пробігає легка тінь минулого сум'яття. Ця фраза, сказана з ледь помітною посмішкою, майже жартома, насправді несе в собі цілу історію. Відлуння болю, розлук, прощань – усе це прослизає між рядків, але не руйнує наш момент, а робить його ще дорогоціннішим.

– Чому? – цікавлюсь я, дивлячись на неї так, наче намагаюся прочитати в її очах приховану таємницю, яка не дає мені спокою. Питання висить у повітрі, важке і наполегливе, і я відчуваю, як усередині мене росте легка тривога, наче дрож пробігає по спині, змішуючись з тихою надією, що, можливо, зараз вона розкриє все, що приховує її мовчання.

– Тому що це означає, що тобі, або нам, скоро доведеться їхати до університету, а я не хочу, – відповідає вона тихо, її голос тремтить від нерішучості, наче кожне слово дається їй важко.

Я бачу в її погляді нерішучість і небажання розлучатися з цим моментом, з нами тут і зараз – з ніжністю, що нас огортає. Її слова несуть у собі і лагідність, і страх, наче вона боїться, що якщо ми відпустимо цю хвилину, вона зникне назавжди.

– Забудь про той телефон, – кажу я, здаючись у пошуках, відчуваючи одночасно полегшення і легку досаду.

У цю мить всі інші дрібниці перестають мати значення, розчиняючись у важливості нашої присутності одне для одного.

– Давай просто полежимо разом, – пропоную я, сподіваючись, що наша близькість допоможе нам забути всі тривоги та страхи, що сковують наші серця.

– Ти завжди маєш відповідати мені саме так, – посміхається моя красуня, і в тій посмішці стільки тепла, що моє серце на мить завмирає. Її очі сяють щастям та легкою грайливістю, наче Бунтівниця нарешті почувається в безпеці та радості зі мною, без масок чи очікувань. У цю мить нічого немає важливішого, ніж просто бути разом, дихати одним повітрям і ділити цю безтурботність.

– Так і буду, обіцяю. Тим паче, що майже випускний. Це означає, що ти забудеш слово «університет» щонайменше на наступні чотирнадцять років, поки Мері піде, – кажу я, намагаючись полегшити її смуток, але також відчуваючи наближення нового розділу нашого життя, сповненого змін та невизначеності.

– Але я пам'ятатиму слово «робота», – сумно каже вона, і я бачу у її голосі відтінок смутку та легкої розчарованості. Її очі наповнюються тихою тугою, і мені хочеться міцно обійняти її, захистити від усього, що спричиняє біль.

– Весь мій вільний час буде з тобою. Я також не перевантажуватимусь нею, більше часу віддаватиму сім'ї, – обіцяю я своїй коханій, відчуваючи відповідальність, що лягає на мене, але також і гордість, що можу бути поруч і підтримувати її. Проте вона стає ще сумнішою, і мені боляче, ніби різкий удар у серце.

– Що не так? Ти мені не віриш? – запитую я, маючи намір з'ясувати причину її занепокоєння, адже її очі говорять зовсім про інше – у них ховається страх втратити мене, розгубленість і, можливо, внутрішній конфлікт.

– Не в цьому справа. Вибач, що тоді сказала, що ми не сім'я, – її слова несуть стільки болю та жалю, що я відчуваю, як моє серце стискається, наче хтось стиснув його в залізні тиски. Це зізнання одночасно важке і звільняюче.

– Ми обидва наговорили один одному дурниць. Давай забудемо все це і почнемо спочатку? – пропоную я, намагаючись побудувати міст порозуміння та прощення між нами. У цю мить я хочу повернути її довіру і показати, що готовий боротися за нас, щоб усе стало кращим.

– Я не хочу забувати все. Але я з радістю буду з тобою.

Я відчуваю, що її слова наповнені щирістю та надією. Це мить зізнання, коли ми обоє відкриваємо свої серця один одному, обіцяючи, що більше не дозволимо болю розділити нас.

– Ти моя, кохана, – гладжу я її по спині, насолоджуючись її присутністю поруч, відчуваючи тепло її тіла та ніжність її дотику. Це тихий, але дуже важливий ритуал – нагадування, що ми разом, що вона має для мене значення.

– Я більше не буду поводитися, як рідкісний козел. Це більше ніколи не повториться, клянуся тобі, – кажу я, розуміючи, що вона може не повірити відразу, але я вже вирішив для себе – це моя нова відправна точка, моя справжня надія на зміни.

– Не треба слів, я все одно це відчуваю, і для мене це важливіше, – відповідає Катрін, і я бачу у її очах блиск віри та спокою. У цю мить її повна довіра до мене важливіша за будь-яку обіцянку.

Я цілую її в чоло з глибоким розумінням того, яка вона чудова, як багато ця мить означає для мене, як сильно я хочу захищати її та наше щастя.

– Мені справды потрібно було знати, без жодних прикрас, який ти без мене, – у її словах є щирість і бажання бути поруч зі мною, яким би я не був.

– Кохана, – кличу я її, і вона дивиться на мене так, наче намагається впіймати кожне слово, кожну емоцію, заховану в моєму тоні. – Тобі не потрібно хвилюватися, цього більше не буде в моєму житті. Жодних перегонів, жодних бійок, і вже точно жодних самогубних дій. Все це в минулому, і я більше ніколи цього не зроблю, – обіцяю я їй, відчуваючи, як мої слова приносять полегшення та надію на краще. Це моя урочиста мить, коли я вирішую ставати кращим заради нас – будувати наше майбутнє разом, тримаючись за руки і не боячись йти вперед.

– Я рада, бо для мене це важливо, – каже Катрін, у її голосі щира теплота, а в очах сяють ніжність та полегшення, наче важкий вантаж нарешті звалився з її душі. У її погляді видна тиха радість, наче світ стає трохи яскравішим саме в цю мить.

– Я не хочу, щоб ти знову ступав на ту темну стежку, – додає вона, і тепер у її словах чути тривогу та турботу, наче вона захищає мою душу від нового болю, намагаючись уберегти мене від того, що колись завдало рани. – Ти вивів мене з неї своєю любов'ю, а потім і сам залишився там через мене, – тихо говорить вона, з легкою сумнотою, наче згадуючи все, що ми пройшли разом. Її слова несуть і вдячність, і жаль, тепле, але болісне спогад про випробування, які ми пережили, щоб бути тут і зараз.

– Давай не будемо про це говорити, – зітхаю я, – для мене це закрита глава мого вже давнього життя.

Це тиха обіцянка самому собі – не дозволяти тіням минулого затьмарити світло майбутнього.

– А яким буде твоє нове життя? – питає моя радість з ледь помітною посмішкою, її очі випромінюють цікавість та теплоту, у них читається надія та довіра, наче вона хоче вірити, що попереду щось прекрасне та справжнє.

– У ньому центром будеш ти та наша донька, – кажу я щиро, з упевненістю в кожному слові. – Часом з'являтиметься моя мама, твоя бабуся, та Ві з Вірою. Я продовжуватиму керувати клубом, а також філією. Раз на три тижні, а то й рідше, ми з Ві будемо від’їжджати на день. Поїдемо на ринок, купуватимемо запчастини, які потім продаватимемо на нашому сайті. Загалом, орієнтовно таке життя. Як звучить? – ділюся я своїми планами від щирого серця, сподіваючись, що вона відчуває всю мою відданість та мрії, вкладені в ці прості слова, наче маленькі цеглинки майбутнього.

Я мовчу про те, що хочу зробити їй пропозицію в майбутньому, і якщо Катрін погодиться – зробити її моєю дружиною. Ця думка гріє мене зсередини, але я ще не готовий розкривати її повністю, бо це сюрприз.

– План чудовий, мене все влаштовує, і я дуже пишаюся тобою, – її слова наче тепла ковдра, гріють моє серце, дають сили та впевненість. У її голосі відчувається щира любов та захоплення, змушуючи мене почуватися потрібним та особливим.

Те, що Бунтівниця підтримує мої мрії, робить моє серце спокійним, наче буря вщухла і настала довгоочікувана тиша, що дозволяє насолоджуватися кожним моментом.