Бунтівник. Частина 1: Пекло без Бунтівниці

Коли я заходжу, я бачу Дідуся — він похований під капотом, його руки по лікоть у металі й мастилі. Ві вже лагодить черговий автомобіль, куплений ним за безцінь на аукціоні. Він виглядає зосередженим, навіть натхненним — губи стиснуті в тонку лінію, брови насуплені, на обличчі та сама іскорка пристрасті, що з’являється лише тоді, коли він працює з моторами. Ві любить цю роботу всім серцем — розбирати, шукати, з’ясовувати, чому чергова металева бестія раптом замовкла.

Оскільки його справа завдяки мені починає рости — завдяки сайту та стабільним продажам — він навіть дозволяє собі найняти двох помічників. До того йому допомагали лише старі друзі, та й то рідко; здебільшого він справлявся сам, уперто й мовчки. Справа невелика, але здається, що вперше за довгий час він відчуває, що живе так, як хоче. А в цьому — справжня радість.

Я підходжу ближче і стукаю по капоту, щоб привернути його увагу.

— О, Максе! — Ві випрямляється, витираючи руки об брудну ганчірку. — Якраз за тобою тут сумував. Подумав, поки тебе не було, займуся якоюсь роботою.

Він посміхається, але в очах щось мигнуло — може, здивування, може, тривога.

— Дай пару хвилин, помию руки, і потоговоримо, — каже він і йде всередину майстерні, залишаючи за собою запах мастила й заліза.

Я залишаюся сам, повільно окидаючи поглядом знайомий простір. Металічний скрегіт, запах пилу й оливи, тьмяне світло, що падає крізь брудні вікна — усе це лише посилює напругу всередині мене. Серце б’ється частіше, немов попереджає: розмова буде важкою. Дуже важкою.

— Я тут. Про що ти хотів поговорити? — повертається він і, як за старих часів, ми сідаємо поруч на багажнику старого «Шевроле». Ми часто так робили, коли я допомагав йому в гаражі. Але сьогодні все інакше.

— Сьогодні ти розкажеш мені всю правду. Не будемо чекати до мого випускного, — кажу я твердо, дивлячись прямо йому в очі. Жодної ознаки сумніву. Жодної тіні компромісу. Я надто близько біля краю, щоб щось відкладати.

Ві різко напружується. Його тіло ніби мимоволі згортається, наче звір, що опинився в пастці. Погляд стає обережним, губи стискаються в тонку бліду лінію. Він відвертається, ніби намагаючись сховатися від слів, що зависли в повітрі, важких і холодних, наче свинцеві ланцюги. Ніби намагається відтягти неминуче. Але часу більше немає.

— Максе, почекай. Ми домовлялися не так… — починає він повільно, обережно підбираючи слова, наче кожне з них — міна, здатна підірвати все між нами.

Але я перериваю його, не даючи навіть найменшого шансу ухилитися від теми:

— Катрін взяла гроші у моєї мами. Щоб піти від мене.

Ці слова звучать, ніби постріл. Прямо в серце. Вони розбивають повітря, розрізають тишу, і в приміщенні стає німо, немов у вакуумі. Все застигає.

Ві теж завмирає. Жодного руху, жодного подиху. Лише порожнеча між нами — дзвенить, як перед бурею.

— Звідки ти це дізнався? — нарешті видушує він. Його голос хрипкий, ніби він не очікував ні моїх слів, ні того, що правда випливе так раптово. Ані того, що я розкрию її сам. Без його допомоги.

— Це правда, так? — питаю я, стримуючи тремтіння. Кулаки міцно стискаються на колінах. Костіліктів біліють. Усе тіло натягнуте, як струна, ось-ось готова луснути. Мені не потрібні запитання. Не потрібні пояснення. Я жадаю лише одного — чесної відповіді.

Він мовчить. Довго. І кожна мить цієї паузи б’є мене, наче молотом. І нарешті…

— Так… — шепоче він.

Ледве чутно, але я чую. Бо я чекав, бо я знав. Бо я до останньої секунди сподівався, що він скаже «ні». Що це помилка. Що мама збрехала. Що це все непорозуміння. Але він каже «так».

— Від кого ти це почув? — питає він тепер тихіше, майже покірно. У його голосі немає спроби виправдатися. Лише страх. Страх перед тим, що я скажу далі.

— Від мами, — видихаю я. Слова йдуть важко, наче мені доводиться виривати їх із самої глибини. — Вона обмовилася випадково. Я тиснув — і все дізнався.

І з цими словами щось всередині мене ламається. Безповоротно.

Ві невиразно лається, відхиляючись назад. Він виглядає роздратованим, більше на себе, ніж на мене. Може, на час. Може, на те, як усе пішло шкереберть.

— Трясця…

— Як довго ти знав про це, Ві? — всередині мене вже підіймається хвиля — тривожна, тупа, як перед бурею.

— Катрінка розповіла мені всього через кілька місяців після того, як пішла, — Дідусь опускає очі, ніби соромлячись спогаду, — Я сам був шокований тим, що вона зробила.

Я не відводжу від нього погляду, чекаючи, руки вчіплені в край багажника.

— Ти планував розповісти мені після мого випускного? Чи… це була брехня, щоб я не шукав її? — питаю я, досі чіпляючись за надію, що, може, за цим усім є якась логіка… якась правда, що все пояснить.

— Так… — зітхає він, його погляд ковзає униз, — Катрінка благала мені нічого тобі не розповідати. Але бачачи твій стан… бачачи, як ви сильно кохали одне одного, — він проводить рукою по обличчю, немов стираючи втому, — я вирішив, що розповім тобі все.

— Будь ласка… розкажи мені зараз. Що ще я не знаю? — мій голос зраджує мене, зриваючись. Я більше не стримуюся. Слова вириваються, наче крик, що зменшився до шепоту. Груди болять, розчавлені вагою, яку несе моє серце, і воно б'ється, немов ось-ось вистрибне назовні — від страху, від болю, від невідомості.

— Краще нехай вона сама тобі розповість, — знову ухиляється він. Його голос м’який, але ця м’якість бентежить.

Немов він каже: Ти не готовий. Немов знову ховає щось, що маю право знати лише я. І це мене розлючує. Розлючує до тремтіння в руках. До темряви в очах. До відчуття, що я задихаюся.

Я вже різко нахиляюся вперед, готовий встати, розвернутися і піти — хлопнувши дверима, не чекаючи жодних пояснень. Але він піднімає руку, зупиняючи мене. Тихо, без сили, лише одним жестом. І мимо волі я завмираю.

— Почекай, лише хвилинку, — каже він, опускаючи погляд.

Його обличчя змінилося: зникла впевненість, яку він зазвичай несе. Залишилася лише тривога. Він дістає телефон і починає шукати щось у його пам’яті. Рухи його не квапливі, але невпевнені. Пальці тремтять. Зовсім трохи — але я помічаю. Він намагається залишатися спокійним, але не може. Він має знати, що буде далі.

— Гадаю, ти сам усе зрозумієш. Якщо ні — тоді я тобі розповім, — тихо каже Дідусь, не дивлячись на мене, і простягає телефон.

Я беру його, ніби в руках у мене не смартфон, а щось важке, крижане, здатне перевернути моє життя з ніг на голову. Всередині мене вже виє буря. Десь на межі свідомості я розумію: усе ось-ось зміниться.

Назавжди.

На екрані завантажується відео. Серце завмирає, дихання стає нерівним. Це те саме відео, яке він надіслав мені сьогодні вранці… але тоді воно різко обірвалося, не давши мені зрозуміти його сенс.

Катрін. Вона знімає себе, її голос такий знайомий, ніжний і теплий, ніби не минуло жодного дня.

— Привіт, Дідусю Ві. Ми так довго не бачилися. Приїжджай до нас у гості, ми всі за тобою сумуємо… — говорить вона, дивлячись прямо в камеру, посміхаючись тією ж щирою, теплою посмішкою.

Але там, де моя версія відео закінчувалася, ця — триває.

— Мері. Мері, йди сюди. Привітайся з Дідусем Ві, — тихо кличе вона.

До неї підбігає маленька дівчинка — така крихітна, років три. У неї очі того ж кольору, що й у мене. Ті самі очі — виразні, злегка насмішкуваті, ніби вона вже знає цей світ і грає за його правилами без зусиль. А її волосся — таке саме, як у Катрін — ті м’які хвилі, темні з ледь помітним мідним відливом на світлі, ніби полум’я, спіймане в пасма. Волосся, в яке я знову і знову закохувався щоразу, коли торкався його.

Дівчинка сяє широкою, радісною посмішкою, не показуючи й найменшої стриманості, ніби увесь її світ — саме тут, перед камерою, в об’єктиві, в нас. Вона махає крихітними рученятами, ніби пташка, що вперше розправляє крила, і махає в камеру з такою щирістю, що в горлі стає тісно. Щось клацає всередині мене, наче довго забута двері скрипить і відчиняється, впускаючи світло. У горлі пече, в очах пощипує від зрадливих сліз.

— Привіт, Дідусю, — каже вона трохи нерішуче, з кумедною дитячою інтонацією. Їй виглядає років три. Не більше.

Катрін обіймає її однією рукою, притискає до себе і цілує в пухку щічку. Її очі сяють — не лише коханням, але й тим материнським світлом, якого я ніколи в ній не бачив.

— Гаразд, іди грайся, — відпускає вона малу, яка зі сміхом відбігає; її сміх дзвенить, ніби дзвіночки.

Катрін знову повертається до камери.

— У нас усе добре. Мері вже майже одужала від застуди. Ти ж її знаєш — невгамовна, прямо як я. Хоч я й сварила її, а вона все одно бігала по калюжах — ось і результат. Застудилася. Лікар каже, що нічого серйозного, тож не хвилюйся.

Я слухаю, і мій мозок… він просто відмовляється сприймати реальність. Немов звук проходить крізь мене, але не затримується, не всаджується, не складається в сенс. Думки заплутуються, б’ються всередині черепа, наче птахи в пастці. Серце розривається — не тріскає, не стискається — а саме розривається, з клацанням, з болем, розчавлене вагою питань без відповідей. Мері. Дівчинка. Мої очі. Застуда. Лікар. Калюжі. Катрін. Моя Катрін… мати?

Ці слова миготять перед очима, наче блискавки, що роздирають ніч. Я чіпляюся за кожне з них, ніби намагаючись витягти себе з цієї безодні, але вони лише занурюються глибше у вир. Розум відчайдушно шукає логічне пояснення, тоді як серце… моє серце вже знає. Воно б’є на сполох, але водночас наповнюється чимось новим — страшним, нестерпно реальним. І я дивлюся на її обличчя, не в змозі відвести погляд. Бо я розумію — світ більше ніколи не буде таким самим.

— Ось у нас такі справи. Передавай привіт Вірі. Не забувай доглядати за моїм Максом. Гаразд, мене кличуть. Я пішла. Бувай. Кохаю, — закінчує вона, так само, як і у вранішньому відео.

Але тепер усе звучить інакше. Глибше. Різкіше. Немов увесь сенс відкривається саме зараз.

Я автоматично запускаю відео знову. Я ще не можу повірити — не можу поєднати те, що бачу, з реальністю, в якій жив до цієї секунди. Ступор. Страх. Надія. Усе бушує всередині мене, ніби буря в закритому приміщенні, що ламає двері й руйнує старі стіни. Я сиджу, стиснувши щелепи, ніби це може втримати мене від крику.

Ві мовчки схиляється і натискає стоп. Зображення завмирає на моменті, де Катрін — моя Катрін — цілує маленьку дівчинку. Її рухи ніжні, сповнені любові, немов мати цілує частинку самої себе. Серце стискається.

— Це її донька, — тихо, але твердо каже він мені, ніби відповідаючи на моє безмовне, пригнічуюче душу питання.

Я дивлюся на нього в повному нерозумінні. Донька? У Бунтівниці є донька? Ці слова не вміщаються в голові, наче важкі думки звиваються у вузол, лише погіршуючи все. Немов у мене всередині розбили лід, і він миттєво починає танути, розповзаючись холодом грудьми, перетворюючи серце на замерзлу брилу. Я намагаюся зрозуміти, але не можу. Ця нова реальність — надто чужа, надто далека від світу, який я колись знав.

Я продовжую дивитися на екран, на її теплу усмішку, таку живу, таку реальну. Я бачу, як вона цілує дівчинку — ніжно, з любов’ю… і раптом усе перевертається з ніг на голову. Усе, що я коли-небудь знав про неї, про нас, про майбутнє — все це зникає, ніби сіра туманна лінія на обрії. Немов увесь цей час я стояв на місці, наче статуя, тоді як потяг її життя давно вже пішов — у нову реальність, без мене. А я… я залишився на пероні зі спогадами і надіями, що тепер здаються смішними й жалюгідними.

— Може, мама була права, — з гіркотою думаю я, вдивляючись у екран, у їхню маленьку сцену щастя. — Лише я не можу відпустити. Лише я продовжую жити в ілюзії. У світі, якого більше не існує.

— Її звуть Мері, — продовжує Ві, його голос звучить, ніби відлуння чужих слів. — Їй скоро буде три роки. Катрін народила її тридцятого червня.

Він говорить спокійно, наче це звичайна річ, але в його голосі чути співчуття. А я… я не можу ворухнутися. Я просто продовжую дивитися на застиглий кадр, де Катрін цілує дівчинку — таку маленьку, таку знайому і водночас таку далеку від мене.

Я не можу в це повірити. Три роки, а я навіть не знав. І, можливо, ніколи б і не дізнався. Усе, що залишилося, — це холодна порожнеча, що наповнює мене зсередини.

— Максе, ти мене слухаєш? — із занепокоєнням питає він, помітивши, як я опускаю голову й стискаю кулаки.

З зусиллям підводжу очі.

— Так, продовжуй. Розкажи мені, як чудово вона живе без мене. Тільки ще покажи її фото з новим хлопцем — щоб добити мене остаточно! — мій голос зривається, перехвилюваний ображеним болем. Я схоплююся на ноги, більше не в змозі сидіти й слухати.