Бунтівник. Частина 1: Пекло без Бунтівниці

Сьогодні ми майже не розмовляємо. Атмосфера дивна, напружена, і я відчуваю, що в повітрі між нами завили гнів та незадоволення. Я готуюся до іспитів — випускний день наближається. Совсім трохи, майже два місяці, і я буду вільний від університету. Раніше я нетерпляче чекав на цей день, бо після нього Ві мав розповісти мені все; він мав сказати, де Катрін. Але зараз я просто хочу закінчити те, що почав майже чотири роки тому. І не заради себе. Я хочу, щоб Бунтівниця була там, коли я отримуватиму диплом, бо цього хотіла вона — адже вона навіть пішла від мене, будучи вагітною.

Після випуску я продовжую працювати з батьком, допомагати Дідусеві та керувати клубом. Він став частиною мене, і я готовий приділяти йому свою увагу.

Навіть сьогодні ми їдемо до клубу. Я хочу показати їй, що я побудував, чим тепер володію, чим пишаюся. І, чесно кажучи, я хочу побачити її здивування, побачити гордість в її очах.

Коли я повертаюся додому, Бунтівниця стоїть біля дверей. Я помічаю, що на ній сукня, яку я подарував їй три роки тому. Це б’є мене по серцю. Що вона хоче цим сказати? Це знак, спроба принизити мене чи щось інше? Вечір зіпсований із самого початку.

Коли приходять Віктор і Віра, щоб подбати про Мері, я відчуваю полегшення. Дівчинка радіє їм, і мені приємно, що вона любить їх так само сильно, як вони її. Це ті моменти, коли я можу спокійно залишити її, знаючи, що вона у надійних руках.

Звісно, я люблю свою маленьку зірочку. Я присвячую їй весь вільний час. Ми граємося, малюємо, ліпимо фігурки з глини. Я часто всипляю її вночі, читаючи казки про принцес і чарівні світи. Я знаю, як сильно вона мене любить і як сильно люблю її я. Моя донька із задоволенням проводить час зі мною — її очі сяють від щастя, коли ми разом, а легка усмішка, здається, розквітає на її обличчі щоразу, коли я заходжу до кімнати.

На моє прохання Бунтівниця охоче надсилає мені фото та відео Мері, коли я далеко від дому. Ці маленькі моменти, вловлені камерою, наче ковток свіжого повітря серед робочих днів. Мені приносить задоволення — ні, більше: гріє душу — бачити, як мої дівчата проводять час разом. Як вони сміються, граються, читають книжки, щось готують на кухні. З екрану телефону вони здаються живими — Мері махає, вигукуючи моє ім’я з щирим збудженням, а Катрін посміхається — втомлено, але тепло. Вони просять мене швидше повернутися додому, і в ті моменти серце стискається — від любові, від туги, від бажання бути поруч.

Але є одне "але": це лише невелика частина життя з Катрін, коли поруч наша донька. Всі інші моменти проходять у холодній мовчанці, коли ми просто дивимося одне на одного, наче чужі. У жестах Катрін, у дрібницях — від чашки чаю, яку вона мовчки ставить переді мною, до того, як вона ввечері вкриває мене ковдрою — відчувається тепла турбота, тиха прив’язаність. І все ж, коли настає ранок і я збираюся до університету чи на роботу, особливо на вихідних, їй стає сумно. Цей сум — тихий, м’який, але відчутний — наче легка тінь самотності з’являється в її очах, стримана, але реальна. Вона не просить мене залишитися, не каже зайвих слів, але кожне —бувай— звучить трошки скорботно.

Ідилія існує лише тоді, коли нас пов’язує наша донька. Коли її дзвінкий сміх наповнює будинок, коли ми обидва дивимося на неї з однаковим трепетом. В іншому випадку між нами, здається, опускається невидима стіна. Ми дивимося одне на одного, як чужі — не зі злобою, ні, скоріше з порожнечею. Без докорів, але без тепла. Ніби все, що могло б пов’язати нас, вже розчинилося в минулому, і залишилася лише формальна ввічливість. Ми поруч, але не разом. І кожен з нас це відчуває, але не каже вголос.

— Поїхали, — бурмочу я, не бажаючи більше обговорювати її вибір одягу, який дратує мене до глибини душі.

Вона мовчки йде за мною. Ми сідаємо в машину, і я, не промовивши слова, завожу двигун. На вулиці вітер прохолодний, але в салоні машини — тиша, яка, здається, віддзеркалює все між нами. Ми їдемо до клубу “Бунтівниця” — так він називається. І це слово — не просто назва клубу, не просто вивіска на фасаді — це частина її. Частина її життя, її характеру, її боротьби. Вона справжня Бунтівниця, людина, яка не дотримується правил і завжди йде проти течії. Саме тому клуб названий на її честь. Бо вона, як і це місце, яскрава, зухвала, смілива та незалежна ні від кого.

Коли ми приїжджаємо до клубу, я одразу бачу його. Вивіска величезна, яскрава, наче неонова стрічка, що перетинає весь фасад. Над нею великими літерами, яскраво підсвічена, сяє її ім’я “Бунтівниця”. Це слово не просто горить на стіні, воно випромінює силу та енергію, як і вона сама. Я відчуваю, як воно відгукується в грудях — не просто гордість, а якийсь глибокий, особистий зв’язок з цим ім’ям. Це не просто назва клубу, не просто рекламний хід. Я завжди вважав, що вона заслуговує на те, щоб її ім’я було на вивісці. Це слово — “Бунтівниця” — більше ніж просто назва. Для мене воно означає все. Воно втілює її сутність: бунтівну, щиру, безстрашну. Це її натура, її життя, її дух, і я вірю, що вона заслуговує на те, щоб її ім’я було увічнено саме так. Її внутрішній вогонь — дикий і прекрасний одночасно, і я не раз горів у цьому вогні, розуміючи, наскільки сильною може бути жінка, коли вона йде проти течії.

Коли я дивлюся на цю вивіску, серце мимоволі завмирає. Я відчуваю її ім'я, що палає над нами, відгукується в грудях, затоплюючи їх хвилями спогадів та почуттів. Я знаю, що для неї, можливо, це ім'я — лише ще одна частина її історії. Але для мене воно означає набагато більше. Воно відображає її внутрішню силу, її незалежність, її неймовірну здатність бути собою, незважаючи ні на що. І коли я дивлюся на цю вивіску, я відчуваю, як всередині мене росте особливе почуття — поєднання поваги, любові та гордості за те, ким вона є і ким залишається для мене, і завжди буде.

Місце виявилося, на мій подив, успішним. Я не дуже намагався знайти щось особливе. Я просто вибрав будівлю за прийнятною ціною і взяв її. Це було щось на кшталт удачі, і я не вникав надто глибоко в деталі. Але з часом, коли все стало на свої місця, я зрозумів, що це було правильним рішенням. Я купив будівлю, і вона стала моєю. Я міг пишатися тим, що зробив — це була моя справа, моя територія, і все це було пов’язано з моїми зусиллями.

Тім і я познайомилися за незвичайних обставин. Його хлопці хотіли продавати наркотики в моєму закладі, але я не дозволив; я розібрався з ними. Коли він сам прийшов до мене на розбірки в результаті, нас забрали до відділку. Сидячи в одній камері, незважаючи на розбіжності, ми подружилися. Дивно, але в таких ситуаціях люди зближуються, і це сталося з нами. Через деякий час ми стали хорошими друзями.

Менш ніж за добу нас випустили. Наступного дня Тім прийшов до мого клубу, але з білим прапором — він хотів поговорити. Ми домовилися, що наркотики не будуть продаватися в клубі. Я не був проти алкоголю, але наркотикам там не було місця. Він погодився з моїми правилами, і з того часу у нас була чесна угода.

Звісно, іноді таблетки там з’являлися. Люди приносили, люди приймали, але не продавали. Це була справа кожного, і я не втручався, поки це не порушувало загального порядку. Ми були готові жити в цьому світі, але за своїми правилами, без зайвих надмірностей.

Заходячи всередину, я відчуваю, як місце наповнюється знайомим затишком. Стойка бару, величезний танцювальний майданчик, затишні зони з комфортними диванами. Це найкраще, що я бачив у подібних закладах, коли ми з Катрін їх відвідуємо. Місце стильне та функціональне, і, незважаючи на відкритість, воно зберігає атмосферу чогось особливого.

Катрін оглядається з явним шоком. Я бачу, як її очі метушаться по кожному куточку, намагаючись осмислити те, що перед нею. Ця реакція — саме те, чого я очікую. Я відчуваю, як мій настрій поліпшується, бо впевнений, що цей клуб — частина мого життя, і її реакція на нього щось означає.

Я беру її за руку і веду до столика. Ми сідаємо, і майже одразу до нас підходить офіціантка. Тут все працює трохи інакше. Ми обслуговуємо клієнтів, як у ресторані, але замість їжі на столиках алкоголь та мінімум закуски. ВІП-клієнти займають столики, їх ніхто не турбує, і проституції тут немає. Я не вітаю цього в своєму закладі. Це мій клуб, і все тут відбувається за моїми правилами.

— Ласкаво просимо, Максиме Олександровичу. Давно вас не було, — посміхається солодка дівчина, підходячи до нас і пропонуючи меню. Це лише ввічливість, але я помічаю деяку повагу в тому, як вона ставиться до мене.

— Весь час заклопотаний, не виходило заїхати. Тут усе гаразд? — питаю я, показуючи свою зацікавленість. Я завжди переживаю за те, як йдуть справи, навіть якщо рідко сюди заходжу. Це моя відповідальність — підтримувати порядок.

— Не хвилюйтеся, все як завжди. Без інцидентів, — посміхається вона, і її слова мене заспокоюють.

— Добре. Катрін, ти вирішила, що замовиш? — звертаюся я до своєї дівчини, незалежно від того, що вона думає про статус наших стосунків.

Я відчуваю її нерішучість, її вагання, і це мене трохи турбує. Вона явно не знає, що вибрати, і для мене важливо, щоб вона почувалася тут комфортно.

— Не знаю. Тут усе так дорого, — відповідає вона не рішуче, явно сумніваючись, чи варто брати щось надто екстравагантне. Її слова одразу ставлять мене в легку дилему. Я розумію, що її сприйняття ситуації трохи відрізняється від мого.

— Я не для того дав тобі меню, щоб ти дивилася на ціни, а щоб вибирала. Ми платити не будемо — це вже моє. Тож обирай те, що подобається, а не те, що дешевше, — кажу я.

— Краще ти це зробиш сам. Мені все одно, що пити, — знизує плечима вона, ніби її думка про це місце вже не має значення.

— Ти колись була експертом з алкоголю, — нагадую я їй, сподіваючись викликати якусь реакцію, якийсь спогад.

— Я колись була експертом у багатьох речах. Я вже не така, — відповідає вона.

Я їй не вірю. Вона та сама Бунтівниця, в яку я колись закохався, і я впевнений, що вона досі існує. Той самий вогонь, той самий характер — вона просто ховає його від самої себе зараз.

Ми робимо замовлення, і офіціантка йде. Я сиджу за столиком, думаючи про все і про кожен момент, що міг би змінити наші стосунки.

— Гарне місце, — хвалить мене моя дівчина, її голос завжди м’який, але я ловлю нотку здивування. Знаю, вона, мабуть, не очікувала такого рівня, і це приємно.

— Дякую. Я доклав багато зусиль до цього, — кажу я, відчуваючи гордість, що побудував це своїми руками. Все, чого я досягаю, — це результат моєї праці та зусиль, і я цього не приховую.

— Ти єдиний власник? — питає вона, явно відчуваючи себе трохи незручно в цьому розкішному місці. Катрін обережна у своєму питанні, можливо, навіть трохи вибачлива за свою невпевненість.

— Так. Я позичав гроші у батька на старт, але вже повернув, — відповідаю я.

У цей момент повертається офіціантка.

— Ось, будь ласка, — вправно розкладає вона алкоголь та закуски на столі, створюючи атмосферу затишку та готовності до вечора. — Максиме Олександровичу, сьогодні тут леді Аліса, — додає, виявляючи повагу.

— Добре, я буду радий з нею зустрітися. Передай їй, — відповідаю я, не відводячи очей від Катрін. Знаю, зустріч з Алісою необхідна, але не хочу, щоб вона зруйнувала наш вечір. Сподіваюся, все пройде гладко.

— Як скажете. Гарного вам вечора, — каже офіціантка і йде, а я відчуваю легку напругу в повітрі.

Аліса — одна з тих людей, що потрапляють у моє життя абсолютно несподівано. Ми знайомимося тут, коли вона намагалась зафліртувати зі мною, але робила це так незграбно, що результат скоріше кумедний. Тим не менш, пізніше ми просто стаємо друзями. Зараз вона моя заступниця, і я довіряю їй більше, ніж багатьом іншим. Аліса розумна, рішуча і точно знає, що робити в різних ситуаціях. При цьому вона не приймає рішень без мене і знаходиться тут, щоб тримати все під контролем, і якщо виникають проблеми, швидко та ефективно їх вирішує.

Вона, звичайно, намагається знову підступити до мене, але після того, як я розповів їй свою історію, вона припиняє втручатися в мої особисті справи. Вона залишається просто подругою, хоча іноді в її очах можна побачити, що вона хотіла б чогось більшого, але саме вона не переступає межу.

— Ти тут популярний, — тихо каже Катрін, майже констатуючи. Вона явно спостерігає за всім, намагаючись зрозуміти, що я собою представляю в цьому світі.

— Так, але через університет я приділяю йому мало часу. Після випуску планую зосередитися на ньому більше, — спокійно відповідаю я, не показуючи свого занепокоєння за майбутнє. Я справді планую після університету працювати більше.

— Коли в тебе випускний? — цікаво питає вона, пом’якшуючи тон. У її очах повертається цікавість, наче питання має для неї значення, навіть якщо вона цього не визнає.

— 25 червня, — не приховую дату, можливо, навіть трохи наголошую на ній, бо це мій останній крок в університеті. Знаю, цей день важливий не тільки для мене, але й для неї. Адже через університет ми опинилися в цій ситуації.

— А я можу прийти з Мері? — сором’язливо питає Катрін. Для неї це важливо, і голос звучить м’яко, майже боязко. Я відчуваю, як її слова мовчки просять дозволу, і це зворушує.

— Звісно, приходь. Ти ж так хотіла, щоб я закінчив університет, що навіть пішла від мене через це, — не можу стримати гірку заувагу, згадуючи минуле. Боляче, як тоді все закінчилося. І хоч я знаю, що вона зробила це не зі злості, як би не намагалася виправдатися, я не можу забути те, що сталося.

Катрін мовчки відвертається, і я помічаю, як її плечі трохи напружилися, наче вона не очікувала такої реакції. Вона не може відповісти, бо знає, що мої слова правдиві, хоч і болючі для нас обох.