Бунтівник. Частина 1: Пекло без Бунтівниці

– Пробачити тобі? Ти вкрала усе, що було мені дороге, і кинув мене в безодню, де я страждав увесь цей час… – У його голосі відчувається тупа лютість і біль, накопичені за роки. – Я перебував у повній темряві, намагаючись самостійно вибратися з неї… – Він робить півкроку вперед, і я відчуваю, як повітря між нами густіє від його обурення. – Як ти міг так зі мною вчинити? – В його очах спалахує дорікання й розпач.

Я намагаюся відповісти, слова підступають до горла, але він різко перериває мене:

– Ні, не треба! Мовчи, як мовчала всі ці три роки! – Його голос дзвенить, викриваючи вразливість. – Я не вірю жодному твоєму слову.

– Невже справді немає нічого, що я могла б зробити, щоб заслужити твоє прощення? – шепочу я, ледве стримуючи голос від тремтіння.

– Я запитую себе про це з моменту, коли повернув тебе в твою квартиру… – Він відвертається, наче не хоче, щоб я бачила його біль. – Але я досі не знайшов відповіді.

Я стою мовчки, стискаючи пальці, відчуваючи, як моє серце поволі осідає в грудях. Сльози печуть очі, але я не плачу. Я просто розумію – я нічого не можу зробити, щоб він мене простив.

– Ти знаєш, чому я купив цю квартиру? – знову питає Максим, його голос тепер тихіший, майже сумний.

– Ні, я не маю уявлення. Можливо… щоб катувати мене нею? – кажу єдине, що спадає на думку. Слова звучать гірко, наче отрута.

– Це неправильна відповідь… – Він дивиться мені прямо в очі, і в його погляді – безодня любові, туги та образи. – Я купив її, тому що ти – мій світ. А ця квартира – це єдине, що я міг тоді повернути. Тут стільки спогадів… просто перебуваючи там, я заплющую очі й уявляю тебе поруч.

Його рука повільно ковзає вгору від талії, наче вивчаючи кожен вигин мого тіла, намагаючись запам’ятати кожен дотик, який колись знав напам’ять. Його пальці м’яко, майже невловимо, сягають моєї щоки, торкаються її, наче я крихка порцеляна. Я завмираю від цього дотику – час ніби зупиняється. Гаряча хвиля пробігає по шкірі, перехоплює подих, серце пропускає удар, а потім б’ється вдвічі сильніше, відлунюючи у вухах. У цю мить є все – трепет, очікування, надія та глибока побоювання за наше майбутнє. Його дотик палить, але не білью – ніжністю, яка перевертає все всередині мене догори дриґом.

– Як ти посміхаєшся мені найпрекраснішою посмішкою у світі… – продовжує він, і його пальці починають м’яко обводити контури моїх губ. Я заплющую очі, дозволяючи собі на секунду поринути у це миттєве відчуття, у тепло його дотику.

– Як ми цілуємося… – шепоче він майже до самих губ, але в наступну мить відпускає мене і зіскакує з парапету даху.

Його дотик знайомий, інтимний – він несе стільки ніжності й сили, що моє серце мимоволі завмирає в грудях. Він міцно тримає мене, наче боїться відпустити, наче я можу зникнути. Максим легко, майже непомітно, піднімає мене – наче я пір’їнка в його руках. На мить я відчуваю, як наші подихи зливаються, його груди м’яко впираються в мої – впевнено, тепло, реально. Потім, з тією ж обережною ніжністю, з якою хтось кладе скарб у скриньку, він ставить мене на дах. Його руки ковзають по боках, уповільнюючись, наче не бажаючи втрачати контакт, і в цьому прощальному дотику більше, ніж тисяча слів.

– Завтра ми їдемо разом в одне місце, – оголошує він, його голос тепер діловитий, наче вся ніжність раптом зникла.

– Ти повернешся в квартиру? – обережно питаю я, чіпляючись за надію, як за рятівний круг.

– Ні, поки що ні, – його відповідь коротка, але кожне слово ріже мене, як ніж. Я відчуваю себе ще більш засмученою, нутрощі стискаються. – Я за тобою заїду о дев’ятій вечора. Тож будь готова до того часу, зрозуміла? – повторює він, наче віддаючи наказ, що не залишає вибору.

– Так, завтра о дев’ятій я буду повністю готова, – повторюю я з легким кивком, хоча в голосі пробивається тремтіння. – Куди ми їдемо? – питаю, не очікуючи відповіді. Як я й думала, він мовчить.

– Іди додому, не чекай на мене. Побачимося завтра.

– А ти? Ти не стрибнеш? – Страх проймає моє серце, і я з панікою дивлюся на нього.

– Це було давно. А тим часом я звик жити без тебе… Якою б ціною це не коштувало. Тож ні, я цього не зроблю, – він повертається до мене й дивиться мені в очі. – Взагалі-то, я ніколи не збирався цього робити. Штовхати тебе теж не було в моїх планах, ти ж могла це знати.

– Після трьох років розлуки я тебе не впізнаю… – з гіркотою зізнаюся я, – Ти здаєшся мені чужим. Я не знаю, чого від тебе чекати, і це мене лякає.

– Не хвилюйся, це ненадовго, – відповідає він з ледь помітною, майже жартівливою посмішкою.

– Що це означає? – насуплюю брови, не розуміючи його натяків.

Але він лише схиляється, повільно, без зайвих рухів, наче під вагою власної втоми, бере пляшку біля ніг і, відвернувшись від мене, починає допивати алкоголь. Він робить це мовчки, вдивляючись у темряву, наче відступаючи у свій внутрішній світ – тихий, глухий, відгороджений, куди я вже не можу пробитися. Макс закривається, крок за кроком віддаляючись, навіть якщо фізично залишається поруч. Я стою безпорадно, спостерігаючи, як він захищається від реальності, від мене – і від себе самого.

Я розумію, що більше не буде відповідей. Що він іде — туди, куди я не можу дістатися. У ту безодню, яку я не можу зрозуміти чи прийняти. Він сам обрав цей шлях — самотність, біль і саморуйнування.

Жодних слів, жодних пояснень, навіть натяку на те, що було між нами. Лише ця тиша, густа й в’язка, як ніч, і глуха стіна байдужості. Я відчуваю, як ґрунт вислизає з-під ніг, надія згортається в грудях у клубочок, залишаючи лише порожнечу.

І, як він просив, я йду додому. Повертаюся додому, де мирно спить моя маленька донька. Кімнату наповнює м’яка тиша, яку перериває лише її рівне, спокійне дихання. Заходячи в спальню, я зупиняюся на порозі, наче боячись порушити цей тендітний момент спокою, і довго дивлюся на неї. Мою душу наповнює щось тепле, майже боляче — у нашій маленькій дівчинці я бачу його очі й погляд. Такі самі глибокі, виразні, наповнені значенням. Вона дивиться на мене так, як він дивився на мене три роки тому — з тією тихою, але палаючою любов’ю, в якій вміщалися водночас прийняття, біль і надія.

Її очі посміхаються мені, сяючи особливою ніжністю, і, дивлячись на мене, вона вдивляється з любов’ю — щирою, безумовною, такою, яку може дати лише дитина. Так, це не та любов, яку колись мав Максим, адже любов чоловіка до жінки та любов доньки до матері — зовсім різні почуття. Але є одне, що їх поєднує — вони обоє дивляться на мене з любов’ю. Справжньою. Живою. Такою, що залишає слід.

Тепер у його погляді я бачу щось зовсім інше. Там глибока туга, наче він втратив щось безмежно дороге. І самотність — вона кричить з його очей, навіть коли він мовчить. Іноді там спалахує злість, раптова, як блискавка, а потім прихована ненависть до мене. Це боляче. Неймовірно боляче. Але наскільки сильні ці почуття — я досі не можу зрозуміти. Я відчуваю, ніби стою перед ним, як закриті двері, за якими бушує ураган, але він не пускає мене всередину, щоб щось змінити.

Наша розмова на даху… вона була і одкровенням, і вироком. Він дав мені зрозуміти, що не збирається мені пробачати. Не зараз, не пізніше. Я не знаю, що я маю зробити, щоб він мене пробачив. Я знову поруч із ним, так близько, що чую його дихання, але це не може стерти час, коли мене не було. Моє повернення — не чарівна кнопка «стерти біль».

Йому потрібен час, хоча б трохи, щоб усвідомити: незважаючи на все між нами, я не збираюся кидати його знову. Лише якщо він сам мене відштовхне. Лише якщо скаже: «Йди геть». Я залишусь. Тут. Поки потрібно. Поки моя присутність не завдає йому ще більшого болю. Якщо він дасть мені знати, що я лише раню його — я піду. Але до того моменту я залишаюсь. З ним. Поруч. Усією своєю душею.

Щодня страх стає все сильнішим. Страх проймає мене до кісток. І ось тепер додався новий, палаючий, паралізуючий страх — втратити його. Повністю. Назавжди. Я починаю боятися, що він може щось зробити із собою. Після нашої розмови на даху до мене прилип жахливий, липкий жах — він вчепився, як тінь, як холод, що підкрадається під шкіру. Цей страх переслідує мене аж до вечора. Аж до того моменту, коли я знову побачу його, і той вечір змінить усе в наших стосунках.