Обрана: Лезо свободи.

Проблема прийшла звідки не чекали. Йти треба було швидко, загін утратив двох солдатів, і кінь для пораненого Брана знайшовся, але тут усі згадали, що коні не підпускають до себе вовкулак. У напівкровок Цитаделі таких труднощів не виникало через домішку людської крові.

— Ну, значить, доля твоя така, дикий — залишитися в цьому лісі, — розвів руками Зорн, скочив у сідло і, дивлячись на вовкулаку згори вниз, додав: — Можеш віддячити господині за порятунок і затримати погоню.

Жоден мускул не здригнувся на обличчі дикого, зате закипіла Каліда. Вона бачила, як перезирнулися солдати, як Гракх буквально впився поглядом у мага. Вони проливали кров в одному бою, прикриваючи один одного, і тепер Бран був не просто зайдою, а побратимом.

— Ні, так не буде! — відрізала вона.

— Люба, немає магії, яка заборонить кобилі розтрощити йому череп копитом. Він вовк, і коні його бояться, — менторським тоном промовив Зорн.

— Він поїде зі мною.

— Щ-що?! — у цю мить остовпів не тільки маг, невеличкий загін буквально завмер від подиву.

Каліда взяла під вуздечку свого сірого в яблуках жеребця, поклала руку в брудних від крові бинтах йому на голову трохи вище очей і коротко наказала Брану:

— Сідай.

Він вагався, тоді Каліда додала, і голос її звучав твердо й холодно:

— Тут я командир, мої накази не обговорюються.

Бран хитнув головою, але сперечатися й справді не став. Він підійшов до жеребця, той нервово пирхнув, стріпнув гривою і переступив з ноги на ногу. Каліда обняла голову коня і заплющила очі. Вона потягнулася до тієї самої теплої тіні, що зачаїлася десь під серцем. Сила відгукнулася слабо й неохоче, трепетним імпульсом передаючись у долоні, а разом із нею прийшли слова. Каліда погладжувала коня по голові й тихенько нашіптувала ельфійською, якої насправді не знала. До цієї миті. Коли дикий безперешкодно всівся верхи, усі хором видихнули. Кожен у загоні, включно із Зорном, чекав, чим закінчиться цей задум Каліди.

Вона сіла в сідло попереду вовкулаки, і йому довелося обняти її за талію, щоб їхати можна було швидко. Тепер уже ніхто не зволікав. Вершники пришпорили коней, прагнучи швидше покинути небезпечний ліс. Місяць, вічний союзник вовкулак, вийшов з-за хмар і освітив дорогу мертвотно-блакитним світлом.

Дуже скоро Каліда оцінила переваги такої поїздки. Вона віддала на магічне приручення жеребця залишки своїх сил, тепло, що зігрівало її серце, майже зникло, голова паморочилася, в очах темніло, а руки почали саднити дужче. Тому вовкулака позаду виявився дуже доречним: Каліда сперлася на його широкі груди. У відповідь він міцніше стиснув долоні на її талії, даючи зрозуміти, що підстрахує.

Дорога втікала вперед примарною стрічкою. Місячне світло пробивалося крізь павутиння чорних гілок, падало на сніг, і здавалося, що зорі мерехтять не тільки над головою, а й під копитами коней. Мірне дихання дикого, його живе тепло і ритмічний перестук копит заколисували, а слабкість і втома затягували її в чорну безодню безпам’ятства.

— Ти дарма це зробила, — видихнув Бран їй у потилицю, повертаючи Обрану до реальності. — Я знаю, ти віддала всю силу, без залишку. Це неприпустимо для командира.

— Якщо хочеш прижитися в Цитаделі, не оцінюй і не оспорюй мої накази, — ці кілька слів за витраченими зусиллями здалися Каліді цілою промовою.

— Продовжиш у тому ж дусі, і накази віддаватиме вже хтось інший, — вона навіть не помітила, що Зорн їхав поруч із ними. — Як не гидко це визнавати, але дикий має рацію.

Маг нахилився, намагаючись у невірному місячному світлі розгледіти її обличчя, і коротко вилаявся.

— Я б відшмагав тебе за це, Калідо. Правда, зазвичай я уявляв собі інші обставини. Тримай.

Маг узяв її за руку, як зробив це вдень, але цього разу нічого не сталося. Тепло в її грудях зникло безслідно. Жодних відчуттів, окрім холодних і вологих від сукровиці бинтів та болю від його пальців. Каліда спіймала себе на думці, що спостерігає за подіями ніби збоку.

— Що за... Калідо! Подивися на мене!

Зорн схопив її за підборіддя і ривком повернув до себе. Вовкулака миттю перехопив його руку, але маг метнув на нього лютий погляд:

— Не лізь, якщо хочеш, щоб вона дожила до ранку, — просичав він із ненавистю, яка не залишала сумнівів у тому, кого Зорн звинувачував у стані Обраної. — Ну ж бо, дивися на мене!

Маг із такою силою стиснув її руку, що Каліда тихо застогнала і розплющила очі. Коли їхні погляди зустрілися, палюча енергія магії нарешті хлинула в неї через гарячу долоню мага з нищівною силою. Це було схоже на удар, і Каліда чітко відчула сум’яття його почуттів: тривогу, лють, страх. Маг не закривався, він виплеснув усе своє обурення, не намагаючись бути милосердним: від полум’я, що текло жилами, її серце збилося з ритму, але зате світ набув чітких обрисів, а втома і слабкість відступили.

— Досить, — змолилася Каліда, і він розірвав зв’язок, відпустивши її руку.

— Коли знову надумаєш придбати собі нову іграшку, подумай про ціну, — маг говорив, звертаючись до засніженої дороги, його голос звучав тихо й стомлено. Він більше не дивився на Каліду.

— Ігри — це твоя стихія, Зорне. Ти прораховуєш кроки і пересуваєш фігури на гральній дошці, не визнаючи в них права на життя і власні рішення, — вона подалася вперед, і руки Брана міцніше перехопили її талію. Чомусь від цього простого руху їй перехотілося говорити, і слова, готові зірватися з губ, залишилися невисловленими. Вона лише видихнула, відкинулася на груди вовкулаки і поклала свою руку поверх його кисті.

Зорн, який стежив за нею краєм ока, з досадою пришпорив коня і до самої Цитаделі їхав на чолі загону.

Ця ніч змінила все. Каліда зробила свій вибір, не зважаючи на біль та виснаження, але за кожну іскру магії та кожен прояв милосердя доводиться платити. Попереду — Цитадель, де правила ще жорсткіші, а погляди — ще холодніші за нічний сніг.

Як ви вважаєте, чи була її самопожертва заради Брана виправданою, чи це була небезпечна необачність для командира?

Хто в цій сцені здався вам надійнішою опорою для Каліди — мовчазний Бран, який готовий підстрахувати, чи розлючений Зорн, який не дає їй згаснути?