Обрана: Лезо свободи.

Каліда відвернулася від столу, щоб одразу зустрітися з проникливим поглядом ельфа. Довелося ковтнути слину, аби впоратися з раптовою сухістю в горлі. Зорн мовчки стояв осторонь і спостерігав за обома.

— Я не збираюся тебе катувати. Ти вільний, — відповіла Каліда на німе запитання ельфа і зробила знак солдатам, щоб ті допомогли йому підвестися, але він від допомоги відмахнувся.

Ельф із зусиллям підвівся, хитаючись і спираючись об стіну. Навіть у такому жалюгідному стані Еріон зберігав гордість і спокій.

— Не мене, і не зараз, але ти робила це раніше і зробиш знову, — глухо промовив ельф. — До чого цей балаган із визволенням?

Щоки Каліди спалахнули.

— Не тобі, ельфе, мене судити! Ви, світлі, замучили не менше моїх побратимів! Може, нагадати тобі багаття, в яких ви спалюєте вампірів, і тенета, що повільно вичавлюють життя з перевертнів? Зорне, дай мені свій плащ!

Маг забарився із застібкою, і Каліда ледь не витрусила його з плаща. Потім вона ткнула важку вовняну тканину, підбиту хутром, у груди ельфа. Він інстинктивно схопив її за руку, і в цю мить час завмер. Усі звуки вщухли. Не було чутно моторошної какофонії підземелля, навіть тріскоту смолоскипів, а їхнє полум’я витягнулося і перестало тремтіти. Очі ельфа прикували її погляд і перетворилися на глибокі зелені вири, що затягували в якесь тихе, спокійне, безпечне тепло. Це відчуття здалося Каліді водночас і знайомим, і лякаючим, як занадто реалістичний сон, коли прокидаєшся і не можеш збагнути: ти вже в реальності чи ще в хисткому світі ілюзій. Тільки сон такий теплий… Знову це дивне відчуття в грудях. Каліда зрозуміла, що це тепло його руки, яке проникло недозволено глибоко — в її серце. І раптом знайшло відгук. Вона спробувала висмикнути свою руку, але ельф утримав її з несподіваною для пораненого силою. Зорн напружився. Солдати подалися вперед, і Каліда жестом зупинила їх.

— Що ти таке? — тихо запитав ельф. — Я бачу не перевертня, а тільки його тінь, і не знаю імені твоєї істинної сили…

— Ти мариш, — вона знову смикнула руку, і цього разу ельф її не тримав. — Від тортур у тебе затьмарився розум. Одягніть на нього плащ. Нехай і збожеволілого, але живого, ви доправите його до кордону Вієнського лісу.

Каліда дуже сподівалася, що впевнено вийшла, а не вискочила в коридор із серцем, що шалено калатало десь у горлі.

— На тобі лиця немає, — зауважив Зорн із тривогою, — дозволь, я допоможу…

— Ні! — Каліда відсахнулася від простягнутої руки. Вона не могла дозволити магу відчути ту дивну, темну громаду сили, що заворушилася в ній, розбуджена ельфом. Обличчя Зорна потемніло, і зусиллям волі Каліда опанувала себе. — Ненавиджу цих Світлих лицемірів. Удають із себе жертв, цькуючи нас, як звірів. Давай швидше його позбудемося.

Деякий час вони мовчки йшли коридорами, які тепер здавалися Каліді нестерпно довгими. Зорн, за звичкою, ішов трохи позаду, і вона вже сприймала його невідступний погляд як щось само собою зрозуміле. Трохи віддалік солдати вели ельфа: його гордості було замало, щоб подолати біль від численних ран і йти швидко.

Раптово за спиною почулися вигуки й якась метушня. Каліда й Зорн обернулися одночасно. Солдати ричали прокльони й піднімалися на ноги по обидва боки від відчинених дверей камери.

— Ти подивися, який спритний каліка! — вигукнув Зорн. — Схоже, йому сподобалося в гостях у Кантіса.

Каліда до камери не поспішала, пропустила вперед мага — внутрішнє чуття підказало, що це швидше його робота. Зорн свиснув і встав, схрестивши руки на грудях.

— Ну, це класичний приклад вампірського мороку. Думаю, якби він був здоровішим, чари б не спрацювали.

Ельф стояв на колінах на кам’яній підлозі й ніжно обіймав виснажену, вкрай зголоднілу вампіршу, яка щось тихенько наспівувала ельфійською, погладжуючи його по голові.

— Зараз вона його вип’є, — байдуже констатував Зорн.

І справді, лагідна усмішка на худому обличчі, обрамленому пасмами вицвілого, колись золотистого волосся, перетворювалася на очах завдяки іклам, що росли.

— То зніми морок! Він же бачить красиву ельфійку, а не цю відьму! — вигукнула Каліда.

Зорн неспішно підняв посох, розглядаючи не дивну парочку, а Каліду:

— Так, він справді бачить те, що вампір йому навіює. Тільки ти цього бачити не повинна — ніхто, крім нього. — Не зводячи очей із Каліди, маг спрямував посох на вампіра і вигукнув коротке заклинання. — Кого бачиш тепер?

— Зараз тільки вампіра, — прошепотіла Каліда.

Те, що чари розвіялися, зрозуміли й ельф, і вампір: один у жаху відсахнувся до стіни, інша з лютим шипінням кинулася на Каліду, але була перехоплена мечем солдата і тепер нагадувала тонку, шиплячу змію, що звивалася, нанизана на вістря клинка. Наступний удар солдата відсік їй голову, поклавши край мукам.

— Одна з обернених Кантісом, — Зорн підштовхнув носком чобота вишкірену голову.

— Мабуть, не дуже цінна, раз він тримав її тут, — знизала плечима Каліда.

І все ж приміщення було більше схоже на вбого облаштовану кімнату, ніж на камеру, а двері виявилися без замка.

— Чим далі, тим дорожче ви нам обходитеся, шановний, — кинув Зорн ельфу, повертаючись у коридор, і додав, уже звертаючись до Каліди: — Ти ж розумієш, що Кантіс буде в люті, навіть якщо ця лялька йому давно набридла? Втратити і трофей, і іграшку за одну ніч…

— Я впораюся з цим, — відмахнулася вона.

— А з тим, що бачила, впораєшся? — не відставав Зорн. — Нам треба буде поговорити.

— Ти теж її бачила, і я не збожеволів, — прохрипів ельф у спину Каліді, коли вони рушили далі. — Вона була тут, чи це ваша мерзенна магія?

— Все, що ти бачив, — це наша мерзенна магія, — відрізала Каліда, відчуваючи, що ситуація виходить з-під контролю, а подорож підземеллям стає непередбачуваною.

— Вампір просто прочитала найдорожчий для вас спогад, — пояснив Зорн, але дивився при цьому на Каліду. — Ким вона прикинулася?

— Моєю сестрою. Її вбили ваші виродки, — відповів ельф.

— О, вдячності за порятунок не чекай, люба, — хмикнув маг.

— Заткніться обоє, — огризнулася Каліда. Вона почувалася втомленою і розбитою. Близькість ельфа і необхідність боротися з бажанням знову зазирнути в його очі в пошуках відповіді виснажила її більше, ніж розмова з Кантісом, жахи його казематів і уїдливі шпильки мага.

— Вже скоро, — тихо сказав маг.

Справді, решту шляху вони подолали без пригод і невдовзі були вже зовні замку. Каліда притулилася спиною до шорсткого каменю стіни і жадібно вдихала свіже морозне повітря. Після спертої атмосфери підземелля воно здавалося особливо смачним.

— А нам ще назад іти, — сказав Зорн, спершись об стіну поруч із нею.

Вони мовчки спостерігали, як прийшли ще солдати з кіньми, як посадили ельфа в сідло, і нарешті Зорн не втерпів:

— Ти не хочеш із ним поговорити? Другого шансу може й не бути.

— Я й про перший шкодую, — втомлено зітхнула вона і попрямувала до дверей. — У тебе немає якогось магічного заклинання, щоб одразу опинитися в покоях?

— Повір, наступного разу я точно щось вигадаю, — в тон їй відгукнувся маг.

— Гей!

Це був голос ельфа. Каліда обернулася не одразу і з великим небажанням.

— Я не вважаю порятунком те, що ти зробила, і не відчуваю вдячності. Але хочу знати твоє ім’я. Коли прийде час, а він обов’язково прийде, тебе вб’ють швидко.

Солдати заричали, дехто потягнувся до зброї, але Каліда скинула руку, і вони покірно замовкли. У тиші, що запала, її голос пролунав дзвінко й чисто:

— Я Каліда, Леді Перевертень. Коли прийде час, не залишиться нікого з твого народу, щоб прийти за мною.

Вона залишалася на місці, доки маленький загін не зник у хащах біля підніжжя скелі.

— Ходімо, вип’ємо вина і зігріємося, поки Кантіс у люті його не отруїв, — Зорн вклонився з перебільшеною галантністю і жестом запросив її повернутися до вежі.