К.У.С.
В дитинстві я хотів мати власний кабінет, бути начальником.
Останнім часом мене тільки що й вистачає на те, щоб сидіти та дивитися в монітор. Мені навіть лінь поворушити трохи викрученими колінами. Вони болять, хрускотять.
Не можу.
Запив звичайну валер'яну стаканом віскі, заховав все назад до сейфу. До кабінету заходять люди, я слухаю їх, киваю. Підписую бланк, а потім телефоную кудись.
— Що скажете стосовно цього наративу, Аврааме Генадійовичу? Я тут розписав усе по місяцях, реальний подаруночок з Лондона виходить.
— Ось, гляньте, це хлопчики пропонують запустити в соцмережах. Влучно, скажіть? І потрясти трохи, і на відчуття провини натиснути!
— А їх кияночками, а кирзачком та по нирочках, ой, пане Аврааме, тільки добро дайте. Таку кампанію запустимо!..
Захоочують, сміються. Хтось і таблетки дарує вже нічого не приховуючи. Підморгують.
Це не хабар. Радше жест милосердя та проблиск етикету.
Усміхаюся у відповідь та розумію, що навіть спину не можу вирівняти за цим холодним кріслом.
Моя робота, як голови Комітету Управління Світогляду, більше не має жодного сенсу. Я — теж. Продовжую підтверджувати усі їх ініціативи та приймати пакунки. Не буду я — поставлять іншого.
Хай роблять, що хочуть.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!